Сучасний стан нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури. Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій та відродження культури українського народу.
Вишивка в Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць нас захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, коріння яких сягає міфології, звичаїв і уявлень наших предків. В Україні було свято вишивальниць – це день Варвари (17 грудня). На Варвари не можна було прати, білити чи глину місити – тільки вишивати. Цього дня дівчата збиралися разом, молилися і вишивали.
У вишиванці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.
Традиції народної чернігівської вишивки зберігає, продовжує та передає наступному поколінню наша сучасниця – молода і вже талановита жінка – Ольга Костюченко.
Ольга Вікторівна Костюченко – корінна чернігівка 1976 р.н., українська майстриня вибійки, народної вишивки, лялькарства та писанкарства, член Національної спілки майстрів народного мистецтва з 2004 року. Оволоділа, зокрема, такими техніками, як вирізування, виколювання, набирування, лиштва (лічильна гладь), штапівка, курячий брід, зерновий вивід, хрестикові, рушникові шви, всіма видами складних мережок, змережування. Займається відродженням і розвитком чернігівських традицій у вишивці та писанкарстві. Вона розповіла про себе сама:
Із дитинства займалася малюванням, музикою, лижним спортом і вишивкою, в якій допомогла розібратися сусідка – відома майстриня Наталія Василівна Черняк (яка, в свою чергу, переймала знання у відомої художниці декоративно-ужиткового мистецтва Ганни Іванівни Григоренко та в завідувача Музею народно-декоративного мистецтва Чернігівщини Віри Володимирівни Зайченко). Наталія Василівна тоді запрошувала всих небайдужих дітей і ділилася з кожним власними навичками та вміннями з традиційної народної чернігівської вишивки – починали з блузок у техніці мережки, а потім опановували інші техніки вишивки.
Мама моя завжди робила всю домашню роботу руками, батько дуже любив природу, дід тримав пасіку, а брат грав на скрипці – от у мені на генно-родовому рівні і сплелися всі ті настрої, вміння та бажання, що дають творчі сили, пошуки та ідеї для роботи.
Закінчила індустріально-педагогічний факультет Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка та деякий час займалася самостійним пошуком дороги в житті.
Якось відомий майстер народних музичних інструментів Олександр Микитович Шльончик підійшов до мене і дивлячись на мої роботи сказав: «Ти маєш грати на сопілці!» Я відповіла, що не вмію, але тим, напевно, було висловлено його враження від моєї вишивки, а його пророча непряма мова тепер лягла в мої вишивані узори, які, наче пісня сопілки, грають на полотні.
Тож з 2000 року я почала серйозно займатися вишивкою – тоді мене дуже підтримала гарна подруга Тетяна Жугалко, з якою я вперше потрапила до Києва на серйозну виставку-ярмарок в Музеї архітектури та побуту. Звідти пішли перші замовлення та позитивні відгуки.
Разом із вишивкою займаюся також і традиційною вибійкою. Техніка виготовлення вибійки (тканини з нанесеним візерунком) була винайдена, можливо, в перших століттях нашої ери. Для цього використовували дерев’яну дошку, на гладкій поверхні якої вирізьблювали декоративні візерунки. Дерев’яну форму вкривали рідкою фарбою і притискали до тканини – на тканині залишався відбиток візерунків.
У 2004 році стала переможницею всеукраїнської виставки-конкурсу «Український вишитий рушник» в номінації «Кращі молоді майстри» з роботою «Сіверянське весілля». Тоді ж мене взяли в Спілку народних майстрів України, де познайомилася з багатьма майстрами, з якими й понині спілкуємося (наприклад, із талановитим різьбярем Сергієм Святним). Також брала участь у Міжнародній виставці «Україна: Чернігівщина. 10 років Європейської хартії місцевого самоврядування» м. Страсбург (Франція).
Займаючи посаду директора Музею архітектури і побуту, Олекса Доля – і це чарівно звучить – став для мене ДОЛЕЮ в житті та творчості. Саме він допоміг у 2010 р. знятися в проекті Першого національного телеканалу «Майстер-клас із Наталкою Фіцач», що відбувся в грудні в історичному музеї ім.Тарновського. Згодом у мене народився синок Дем’ян, але я весь час працювала над вишивкою та декоруванням тканин – хоч як і було нелегко – щоб не втрачати визнання та довіри людей.
Згодом Олекса Доля знову доленосно запросив мене в серпні 2015 року на виставку «Благословенна Україна» в Києві, де я мала змогу поряд із метрами народного мистецтва презентувати три повноцінні жіночі строї – готові комплекти традиційного святкового жіночого одягу (сорочка, спідниця, фартук, запаска), притаманні для Чернігівського регіону, в яких використовувалися і вибійка, і вишивка, і ручне ткацтво.
Дякуючи Олені Ніколаєвій, моїй улюбленій учениці, яка буквально висмикнула мене з минулої невдячної роботи, я звільнилася з Центру народних ремесел для дітей та юнацтва і дуже цим зараз задоволена, бо маю тепер змогу цілком і повністю творити для себе. Моїм творчим осередком і кораблем по мистецькому океану зараз є «Творча майстерня Куделя» в ТРЦ «Мегацентр», до якої також і цього року набираю студію з вишивки на жовтень із дорослих талановитих охочих у групи по 10 осіб, де пробуємо від простого дійти до власних зразків традиційної народної вишивки. Мета занять – дати зрозуміти цінність речей ручного виробництва, важливість національних мистецьких традицій та естетичного сприйняття світу. Навіть якщо хтось не вишиє гарно, зате зрозуміє вагу і красу роботи, створеної власноруч.
Працюю тільки з натуральними матеріалами: домотканим і фабричним полотном, льоном, бавовною.
За допомогою власної майстерні намагаюся знайти золоту середину митця між споживчим попитом та авторською пропозицією, що є найважливіше для художника, який може творити лише те, що купують, але тоді буде творчо деградувати, або ж може працювати лише над самобутніми оригінальними шедеврами, які не завжди знаходять оцінку у широких мас, а отже, і не продаються.
Мої витвори зберігаються в вітчизняних і зарубіжних приватних колекціях Європи та Сполучених Штатів Америки.
Допомагають у роботі мої старанні учениці, наприклад: Юлія Любенко, Олена Прокопенко, Оксана Дубчак. Вони не дають мені «втрачати марку якості», бо за найменшого послаблення при виконанні роботи одразу ж ставлять запитання «А це так і треба робити?» Після чого будь-який майстер, який дав слабину, одразу підбадьорюється і концентрує увагу на роботі. Таким чином розумієш, що робота з учнями недаремна – вона стимулює жити та творити.
Крім вишивки та вибійки (яку вдалося реанімувати як забуте мистецтво), охоче займалася традиційними народними ляльками (вузлові, мотанки, з тканини та з сіна). Працювала з каталогом дослідника ляльок Олександра Найдена.
Також опановувала писанкарство, в чому особливо допоміг каталог писанок відомого земляка різьбяра, скульптора та кераміка Анатолія Семенцова. За каталогом створила понад 100 оригінальних традиційних народних писанок.
Окремим своїм хобі вважаю клаптикове шиття (закінчила відповідні професійні курси майстра Світлани Далеско) та плетіння, але все – на жаль, а, може, й на щастя, – охопити неможливо, хоча і хочеться, тож звузила зараз коло інтересів до вишивки і вибійки. Фізичні можливості диктують свої правила та обмежують у творчому польоті.
Чоловік підтримує та позитивно ставиться до моєї творчості, допомагає в технічних моментах, зокрема і в романтичному збиранні квітів і трав для творчості. Свій невеликий вільний час я намагаюся проводити в сімейному колі та на велопрогулянках і заготовках трав’яного матеріалу, бо дуже гостро реагую на всі запахи пір року. У мене для весни – Шанель № 1, а для осені – Шанель № 15. Ось навіть тут у майстерні в мене зібрано та засушено всі трав’яні аромати року, поряд із якими французькі аромати не конкурують.
А загалом часу мені катастрофічно бракує – навіть на запитання про натхнення я відповідаю, що не знаю, що це таке, бо завжди маю бажання і хочу щось творити, а тому впевнена, що натхнення буває лише в ледачих і незайнятих людей.
Зараз працюю над замовленнями, а для виставки поки що в мене немає експонатів, бо нещодавно повернулася повністю «пустою» з міжнародного фестивалю «Етносвіт», що відбувся в Київському мистецькому Арсеналі.
Часто щось планується, але потім кардинально змінюється – тому грандіозних планів не ставлю. Роблю те, що є нагальним і необхідним, і потроху самовдосконалююся як майстер. Допомагає мені в роботі – створює викройки та шиє свитки, спідниці з нагрудниками – помічниця Тетяна Зимовець.
Але і я з інтересом та задоволенням створюю спідниці, сорочки, блузи, комплекти строїв тощо.
Хотіла б побажати майбутнім митцям віри в себе, витримки та сил, а також всім бажаю бути щасливими незалежно від життєвих обставин.
А щастя – я гадаю – це бути самодостатнім і задоволеним результатами власної праці та мати жагу до життя, попри будь-що.
Завжди, коли стає кепсько, згадую красивого, міцного, високого чоловіка, який живе у нашому дворі. Він завжди якось незвично і дивно ходив. А потім якось я побачила його на лижній колії і дізналася, що він має протези замість ніг… Була приголомшена його силою волі та бажанням жити…
Так і я – усупереч всьому – не втрачаю жагу до життя, заповнюючи пусті місця душевних втрат чимось добрим і позитивним і – перш за все – роботою, чого і всім бажаю…
