73-тя річниця визволення Чернігова.
Здавалося, нещодавно на День міста ми бачили шеренги ветеранів, а зараз справжніх учасників бойових дій не знайти «вдень з вогнем».
Поступово великий подвиг нашого народу відходить у справжню історію, очевидців якої знайти стає дедалі важче.
Одним із таких ветеранів, які безпосередньо брали участь у бойових діях, є Іван Федорович Багнюк. Тоді рядовий піхотинець, нині — ветеран Другої світової війни.
Для уродженця села Селище Носівського району випало нелегке дитинство та юність. Коли йому було 15 років, розпочалася війна.
«Пам’ятаю, влітку ми тільки закінчили 7 класів, нам сказали, що почалася війна. Мене і ще декількох, таких же хлопців, відправили евакуювати колгоспне майно. Ми пішки гнали коней, овець, волів. Догнали до річки Сейм, за Конотопом. Там передали військовим. Назад поверталися на конях. Коли приїхали в село, там уже були німці», — розповідає фронтовик.
Два роки довелося бути в окупації. Німці й місцева поліція цивільних не чіпали. Тільки після 18:00, в комендантський час, як вийдеш на вулицю без дозволу, могли добряче побити.
У 1943 році радянські війська визволяли Чернігівщину. Дійшла черга і до Носівського району. Щойно фашистські війська відступили, Івана Багнюка майже відразу викликали у військомат. Першим його завданням було вивозити поранених із села Карпилівка Козелецького району в госпіталь у селі Крути.
«За п’ять днів зробили дві поїздки туди й назад. Їхали через Козелець, Ніжин. Щойно прийшов додому, одразу отримав повістку. Кружка, казанок, і вперед. 17 років тоді було. Спочатку наша військова частина рухалася від Носівки до Умані. В бойових діях участі не брали. Потім нас об’єднали із залишками розбитих частин, посадили у вагони на Далекий Схід», — продовжує свою розповідь ветеран.
Саме тоді відбувалася ротація радянських військ – молодих солдат відправляли на Далекий Схід, а резервні підрозділи звідти кидали на фронт із німцями.
«У вересні 1945 року наші війська напали на Японію. За місяць війни втратили 16 тис. вбитими, тоді як нами була фактично взята в полон вся мільйонна Квантунська армія.
Увесь місяць військових дій ми йшли пішки, оскільки місцевість там була гориста, дуже складна. Японські гарнізони здавалися часто навіть без бою. Їхня армія була повністю деморалізована», — ділиться спогадами учасник «японської» війни.
Іван Федорович розповідає, як під час одного з таких штурмів ворожих гарнізонів отримав поранення: «Як поранили? Йдемо, йдемо. Тут раз, застрочив кулемет з окопів. Бах, і є в ногу. Все було дуже швидко».
Розказав ветеран про те, як і хто тоді міг отримувати медалі: «Одного разу на відпочинку пішов нарвати огірків до обіду. Бачу, сидить у кущах японець. Я на нього накинувся; обхопив ззаду руками. Потім покликав на підмогу — разом скрутили.
В нього була на поясі «лимонка» й ніж. Таке екіпірування часто було у так званих японських «смертників». Навіть про випадок такий розказували, що якось такі смертники вночі перерізали цілий батальйон.
Так от, привели його в нашу частину. Там через нього розвідники вийшли на ціле їхнє угрупування. А потім, десь через рік, я дізнаюся, що нагороди за цих японців дали командиру нашого взводу та його ординарцю, який йому чоботи чистить. От так героями деякі й ставали…».
Після війни Івана Багнюка перевели до конвойної роти. Спочатку охороняли полонених японців. Потім у Москві — полонених німців. Усього прослужив в армії 7 років та 2 місяці. Оскільки після війни їх, наймолодших хлопців, просто ні на кого було міняти. З огляду на його вік навіть у військовому білеті в нього запис починається з 01.01.1944 року, хоча прикликали ще в 43-му.
Додому повернувся аж 21 вересня 1950 року. Закінчив школу (чого не зміг зробити раніше через війну), технікум. Працював слюсарем, кочегаром, водієм. Будував «Хімволокно», камвольно-суконний комбінат, на ньому ж і працював механіком. Пішов на пенсію начальником зміни. Звичайне життя радянського трудяги, а нині — злиденне існування українського пенсіонера.
«Сьогодні складно. Жодні закордонні фонди чи держави нічого безкоштовно для нас не зроблять. Американці чи європейці відстоюють свої інтереси, ми ж повинні відстоювати свої. Пам’ятаю, після війни союзники-американці давали нам військову допомогу й за договором після війни вони мали забрати металобрухт.
Так от, після війни пригнали вони величезний прес, звозять збиті літаки й так далі. Пресують, і до Америки. Щойно про це дізналися у Центрі керівники країни, відразу договір розірвали і їх із пресом назад відправили.
Може, вони не думали про людей, а думали про Державу. А зараз ні про країну, ні про людей ніхто не думає. Людям потрібно надіятися тільки на себе».
Окремо ветеран війни подякував депутату міської ради Ігорю Желдаку («Наш Край»), який не раз підтримував ветерана і не забув про героя-захисника на його ювілейне цьогорічне 90-річчя.
Представники «Нашого краю» на день народження Івана Багнюка 11 вересня посприяли йому в придбанні слухового апарату.
«Хочеться вірити, що чернігівські політики й можновладці візьмуть за приклад таку чуйність, повагу й розуміння до людей, які своєю кров’ю боронили нашу землю від німецько-фашистських загарбників. І герої тієї війни, яких залишилося так мало, не будуть забуті».
