Танки в ході зіткнень на Донбасі в 2014-2015 роках стали головною ударною силою.
В українській армії зразка весни 2014 року було дві танкові бригади – 1-ша гвардійська окрема, що базувалася в Гончарівську, Чернігівська область, і 17-та окрема (місто Кривий Ріг, Дніпропетровська область).
Крім них, незначну кількість танків також мав у своєму розпорядженні 169-й навчальний центр сухопутних військ «Десна» й Академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Причому «чернігівці» були єдиними, в кого були найсучасніші танки – Т-64 БМ «Булат», прийняті на озброєння в 2005 році.
Із початком кримської кризи бригади почали приводити в бойову готовність, що показало справжній стан справ. Так, у Гончарівську з ангарів змогли вигнати всього кілька «Булатів».
Проте спільними зусиллями військових і волонтерів до початку травня 2014 року танкова бригада набула більш-менш боєготовного вигляду.
При цьому до літа 2014-го 1-ша залишалася на Чернігівщині для відбиття можливого удару росіян у напрямку Києва. Однак ситуація на Луганщині складалася вкрай вдало для нашої армії, і для якнайшвидшого взяття під контроль державного кордону бригаду перекинули туди.
Справжнім бойовим хрещенням для танкістів стали бої за Луганський аеропорт. При цьому екіпажі бригади зазнавали втрат. Так було, наприклад, 13 липня 2014 року, коли було здійснено чергову спробу прориву до Луганського аеропорту.
Для цього командування сформувало зведену групу танкістів і десантників 80-ї львівської аеромобільної бригади. Для підтримки прориву артилерією було завдано удару по висотах біля селища Лутугине, проте він був неточним, і тому, коли дозорна група вийшла в район Розкішного, то потрапила в засідку. Опинившись під вогнем противника, колона зупинилася.
Однак три танки Т-64БМ «Булат» продовжили рух, намагаючись виявити вогневі точки супротивника. При цьому піхота від них відстала, що зіграло вкрай негативну роль у подальших подіях.
Дуже швидко «Булат» став мішенню для гранатометників противника. У результаті кожен танк отримав у борти щонайменше по 4-5 влучень із РПГ-7.
Головний танк, щойно відстрілявся динамічний захист, отримав попадання в двигун, вибух стався на радіаторних решітках. Система автоматичного пожежогасіння не змогла збити полум’я і танк повністю згорів. На жаль, із машини не встиг вискочити механік-водій.
Екіпажі двох інших танків повернулися до своїх без втрат. Колона пішла далі. У ході подальшого руху десантники втратили ще бронетранспортер БТР-80 і вантажівку ЗІЛ-131. Усього в тій колоні загинуло шестеро людей, ще кілька потрапило в полон.
Далі були бої в районі Донецького аеропорту восени 2014 року і бої в Дебальцевому взимку 2015 року. Тут чернігівським танкістам 12 лютого за Логвинове довелося зіткнутися безпосередньо з російськими танкістами зі складу 5-ї танкової бригади.
Як згадував командир танкової роти капітан Олександр Мороз: «Ми атакували 12 лютого о 8-й ранку. Була прекрасна видимість. Ми розвернулися строєм фронту, мій «Булат» йшов посередині. 30-та бригада йшла прямо на Логвинове, а мої танки прикривали атаку лівіше села.
Попередніх даних про позиції супротивника не було. Кожен контролював свій сектор. Я виглядав цілі з люка, ми побоювалися засідки. Поблизу Логвинового лівіше села я помітив, як ворожий Т-72 зненацька відкрив вогонь по нашій піхоті. Це була наша мета. Я дав команду, і з дистанції в 900 метрів мій навідник Матюша знищив його з одного пострілу. Пожежа, екіпаж вистрибує, танк вибухнув.
І тут одразу мою правофлангову машину накрили. Спершу я побачив недоліт на нашу танку справа. А потім пряме попадання в башту танка Костенка! Слава Богу, на «Булаті» спрацював надійний динамічний захист «Ніж». Танк не просто вцілів, але він зберіг боєздатність і негайно продовжив бій.
Обстріляли і мою машину. Один снаряд пролетів зовсім близько від мене – я відчув хвилю повітря. Тут я побачив танк, який по нас стріляв. Він був недалеко від першого.
Ми разом із танком Костенка відкрили вогонь по цьому танку – він почав відповзати, з’явився вогонь, ймовірно, була пробита башта, і Крищенко добив його осколково-фугасним. Він не вибухнув, але почав горіти. Відстань між підбитими танками противника була невелика.
На цьому ж рубежі незабаром себе виявив і третій танк – він теж вийшов на нас. Ми зупинилися і чекали контратаку противника. Тому третю машину швидко знищив екіпаж Ковальського. Бій під Логвиновим зайняв не більше 20 хвилин. Усього за цей бій противник втратив три Т-72, у наших втрат не було».
Навесні 2015 року 1-ша окрема гвардійська бригада була перекинута на південний напрямок (у район Маріуполя), де знаходиться й понині.
