Коли ми зустрілися з пані Альоною влітку 2015-го під Пісками, їй було за сорок. Утім, виглядала вона не більше як на тридцять. Альона мала вісім своїх дітей та попри це вступила до лав 93-ї окремої механізованої бригади, де працювала капеланом і кухарем.
Днями пощастило з нею спілкувалися знову.
Згадався 2015 рік…
Уже через хвилину розмови я відніс Альону до шанованої мною категорії людей, яких я про себе називаю «світлими». Від них одразу віє людським теплом і щирістю. Є в них і характерна зовнішня прикмета — сяйні очі. Такі очі неначе випромінюють щось особливе, чому ти просто мусиш вірити.
Розмовляємо в затінку дерев, де тихо.
— Альоно, я дещо шокований вашою вишуканою зовнішністю й у мене язик не повернеться назвати вас «матінкою». Але назвіть мені бодай одну причину, з якої ви тут, на фронті, а не біля чотирирічної молодшої доньки й інших сімох дітей.
— Назву три. Перша — саме діти. Логіка проста: для того, щоб у них усе було гаразд удома, я повинна бути тут. За меншими дітьми доглянуть бабуся й виховані мною дорослі діти. Друга причина — я українка й хочу зупинити окупаційну чуму якнайдалі від сім’ї. Третя складніша. Взагалі я розпочинала з друзями допомагати фронту як волонтер. Але за кілька місяців поїздок на передову зрозуміли, що духовна підтримка для хлопців на фронті набагато важливіша, ніж шматок сала…
Альона уважно прислуховується до звуків близьких артилерійських вибухів на околицях Пісок. По позиціях бригади ворог б’є з великого калібру.
— Не страшно?
— Усім страшно. Але якщо ви вмієте свій страх контролювати й за можливості ним керувати, він стає вашим помічником. Контрольований страх додає обачливості, обережності, іноді наснаги.
— Ви говорите як професійний психолог.
— А так і є. За першою освітою я вчитель, вивчала психологію, є база знань. Другу освіту здобувала вже в міжконфесійному батальйоні військових капеланів. Нам читали дуже серйозний курс прикладної психології та польової медицини. Це раніше на фронт потрапляли просто патріотично налаштовані «проповідники». Нині все інакше, без такої підготовки вас до передових позицій просто не допустять командири. І ми тепер не проповідники. Ми — лікарі душі.
Ще вас тут не буде, якщо ви виділяєте в роботі свою конфесію між іншими. Я вам навіть не казатиму, до якої конфесії належу сама. На фронті для нас це неважливо. У кожного з нас свій шлях до Бога та право обрати одну з його церков…
Повз нас проходять до їдальні бійці, що прибули на короткий відпочинок у ближній тил. Спостерігаю, з яким теплом вони вітаються з Альоною, й знову повертаюся до теми:
— Що тоді справді важливо для капелана?
— Лікувати зранені душі. Багато в кого з хлопців після важких боїв злітає дах. Бойові психологічні травми — це річ, з якою не жартують. Був, наприклад, випадок. У хлопця стався раптовий психічний розлад саме на передовій. Висмикнув з гранати кільце, хотів скоїти самогубство.
Добре, я була поряд. «Подивись навколо, — кажу, — сам загинеш і братів покладеш. А можеш зразу не загинути й скніти калікою до кінця життя. Воно в тебе одне, сім’я є в тебе, в неї горе принесеш, діти стануть сиротами…» Спрацювало, хоча потім ми з ним ще дуже довго розмовляли. Я заспокоїлася, коли він сказав, що був у той момент дурнем.
— Що для вас важче за все на фронті?
— Для хлопців я «своя». Після окопів вони на мене навіть як на жінку не дивляться, стаю для них просто бойовим товаришем. Вони розкриваються, охоче розповідають про глибоко особисте. Найважливіше й водночас найважче — уважно слухати їхні історії, сприймати море потужних людських емоцій.
Якщо ти не перепускаєш усе це через власну душу, не рвеш своє серце, тобі в капеланах не місце. Але натомість ти отримуєш не менший ніж у бійців стрес. Тому кожен з нас має серед колег-капеланів духівника, який допомагає з цим упоратися.
— Який найбільш незвичний випадок був у вашій практиці?
— Є в мене подруга, вдова «кіборга». Звати Ольгою. Чоловік загинув на Донецькому летовищі 20 січня, але його тіло впізнали й поховали тільки минулого тижня. Сиротами лишилися двоє малолітніх діточок. Ольга рветься воювати на передову з автоматом у руках. Та я вважаю, що жага помсти — не найкращий радник у такій ситуації. Зараз заберемо її собі під крило медсестрою. Тим більше, що вона медик за фахом. Дітей доглянуть друзі, а вона тут побачить, що біль ятрить не тільки її рани…
Довідково: У 2016-му пані Альона стала військовослужбовцем. У 2018-му перевелася служити на Чернігівщину у військкомат, бо того вимагали родинні проблеми. Сьогодні вона знову виконує службово-бойові завдання в районі проведення ООС. А в цей час 17-річна дочка Христина готується до вступу у військовий виш. А 20-річний син Микита, срібний призер чемпіонату України з бойового самбо, розмірковує про службу за контрактом У ДШВ, морській піхоті або Силах спеціальних операцій…
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Віктор Шевченко, кореспондент АрміяInform
