Чернігівський мікрорайон «Бобровиця» вважається одним із найбільш постраждалих внаслідок активних бойових дій на території Чернігівської області в лютому-березні 2022 року. Деякі з будинків тут знищені повністю, інші – пошкоджено частково. Знайти повністю уцілілу садибу на «Бобровиці» неможливо… Війна тут залишила свої глибокі рани.
Після ворожих обстрілів та авіаційних ударів місцеві жителі щоденно вже два роки працюють над тим аби відновити свої домівки та повернути їм довоєнний вигляд.
Наталія Соболь – жителька чернігівського мікрорайону «Бобровиця». Її будинок був пошкоджений в березні 2022 року. Одразу після деокупації жінка почала поступово відновлювати свою домівку: щось робила власними силами, допомагали діти, благодійники та фонди.
«Такого темного березня я за все своє життя не пам’ятаю. В грудні 2021 року помер мій чоловік, тож грудень та січень для мене були надзвичайно морально важкими місяцями. В той час я не читала новини, не цікавилась тим, що відбувається у світі. Мені було не до того. 24 лютого, як зазвичай, прокинулась і почала збиратись на роботу. Утім, о 7 ранку набрав син та сказав мені, що почалась війна. Він у мене кадровий військовий. Усвідомила, що відбувається, кинулась перевіряти запаси, а у мене жодного шматочку хлібу вдома немає. Пішла в АТБ, яке у нас тут на «Бобровиці», купила булочку, хліб та 2 кілограми крупи. Оце я так запаслась продуктами на війну», — так пригадує перший день широкої війни Наталія Соболь.
«24 лютого по обіді до мене приїхала донька зі своєю родиною – двоє дітей та вона з чоловіком. Нам всім тоді здавалось, що разом буде безпечніше та спокійніше. 25 лютого як прокинулись був такий сонячний день, ніби весна, але нерви на межі. Щоб трохи відволіктись, я запропонувала доньці зайнятись садом: поприбирати, повигрібати в кущах з малиною. Тоді працювали ми на вулиці десь до другої години дня, потім я попросила доньку аби вона пішла в будинок і приготувала на обід супчику. Вона тільки встигла зварити та розлити його по тарілкам, але поїсти ми так і не встигли… По вулицям почали їхати танки, деякі з них зупинялись недалеко від будинків. Зять мій, як побачив це, закричав, мовляв у нас є три хвилини на збори: «Всі в машину, їдемо звідси!». І ми поїхали до доньки додому – в її квартиру по вулиці Льотній», — продовжує свою історію Наталія Соболь.
«До 2 березня я жила у доньки, але мене дуже тягнуло додому. Транспорт громадський, звісно, не курсує, на вулицях барикади. Тоді я запитала у свого зятя, якою найближчою дорогою я можу дійти додому. Він мені відповів, що найближча – по об’їзній через «Епіцентр». А біля «Епіцентру» танковий бій… Ще кілька днів я потерпіла, а потім сказала зятю, що або він мене повезе, або я сама піду. Чи дійду – не знаю, але піду. Машиною мене привезли. Ми їхали незрозуміло як, адже вулиці по місту були перекриті барикадами, не всюди можна було проїхати. Ми доїхали до «панфіловців», на Шевченка, там блок-пост був, військові перевірили документи і почали говорити, що нам не потрібно туди їхати, адже там бойові дії. Але я їхала додому», — зазначає жінка.
«6 березня відбувся перший серйозний мінометний обстріл мікрорайону – 7-8 мін «лягли» буквально за 100 метрів від мого будинку, перебили лінії електропередач. Залишились без водопостачання та світла. А далі щоденні обстріли… Фактично жила в погребі. Я ще сусідського хлопчину пустила до себе у погріб, бо у нього в будинку він був слабкий, страшно було залишатись. 11 березня ми протягом усього дня сиділи у погребі. А коли ввечері вийшли, щоб переночувати у будинку, я подивилась на небо і злякалась: такого темного березня я за все своє життя не пам’ятаю – зірок не було видно, темрява суцільна. О 21:00 літак почав бомбардувати місто, касетний боєприпас «ліг» за 2 метри від мого порогу – попало в грушу, вище будинку було деревце, його побило, вхідні двері вибило, стеля осипалась, вікна вилетіли. Та ми залишились живі. Бог врятував мене… 24 березня я розбирала сміття, що було у мене в дворі — склянки, шифер, залишки будівельних матеріалів, тоді ж летіло все і своє, і з сусідських будинків. Навантажила я цю тачку, а вивозити потрібно на вулицю Шевченка, бо до наших вузеньких вуличок комунальники не доїжджали. Це було рано зранку, мені не спалось, і я вирішила попрацювати, щоб трохи відволіктись, комендантська година ще тривала. О 5:30 ранку я виїхала з двору, а о 6:03 завезла тачку в двір. За кілька хвилин почався мінометний обстріл. Ми нарахували по нашому провулку 43 приходи. Якби я вийшла пізніше… Це вдруге, коли Бог врятував мене під час війни», — не приховуючи сльози, згадує Наталія Соболь.
Коли росіян вигнали з області, то тиша спочатку навіть лякала людей. Відчуття тривожності і небезпеки не відпускало дуже довго.
«Зазвичай шумна вулиця Шевченка, поряд з якою я живу, була мертвою. За кілька днів поступово почали з’являтись люди: на велосипедах, з рюкзаками, почали проїжджати поодинокі автомобілі. Життя поверталось в область, місто, на наші вулиці. І поступово до життя поверталась я. Дуже допомагали в цей період рідні та волонтери: привозили продукти, воду, гуманітарну допомогу. Потім водоканал дав воду, за декілька днів приїхала бригада енергетиків – нам дали світло. Я пам’ятаю, перше про що я подумала, перша моя радісна думка – те, що я нарешті зможу запустити пральну машину. Ми повертались до цивілізації. Повертались до життя», — розповідає Наталія Соболь.
13 січня 2024 року мікрорайон «Бобровиця» знову відчув на собі подих війни – черговий ракетний удар по Чернігову.
13 січня 2024 року, субота, о пів на восьму ранку жителі Чернігова почули кілька вибухів – в Чернігівській ОВА повідомили, що на території міста працювало ППО. Було збито російську ракету, уламки якої впали в житловому секторі. Будинок Наталії Соболь один з тих, що постраждав найбільше.
Двічі в одну воронку: Наталія Соболь вдруге відновлює свою домівку
«Ранок суботи 13 січня почався для мене звично: я прокинулась о 5 годині ранку, аби встигнути приготувати сніданок, випила свою вранішню каву і взялася до справ. Пізніше прокинувся мій двоюрідний брат, який гостював у мене. Ми поснідали і він пішов на роботу близько 7:20. В одній із кімнат спав мій онук, який якраз залишився у мене погостювати на вихідні. Спершу пролунав глухий вибух, такий ніби в Шестовиці боєприпаси знищували. А вже через декілька хвилин вибух був такої сили, що увесь будинок здригнувся: зашумів шифер на даху, посипалось скло. Мій онук, Вова, закричав: «бабушка, ти де?», він же був у цій кімнаті зовсім саменький, злякався, почав кликати мене. Я дякую Богу, що того ранку з ним нічого не трапилось і він залишився неушкоджений. Онука врятувало те, що вибуховою хвилею з вікон зірвало тюлі та штори і це уберегло його від осколків», — зі сльозами на очах розповідає жінка.
«Майже одразу повернувся брат, він не далеко встиг відійди від дому. Ми в лихоманці почали збирати скло руками, щоб не впасти в нього і не порізатись. Настільки все було розвалене: вікна, штукатурка, стелі фактично в усіх кімнатах попадали, тріщини, утеплення будинку відійшло від стіни з боку вибуху, навіть в погребі нижні двері вирвало з завісами. Отакої сили була ударна хвиля. Я коли згадаю, як воно тут все було одразу після вибуху – страшно. Все в склі, штукатурці, смітті. Нам три дні знадобилось аби тут хоч трохи розгребтись. Сміття з будинку тачками вивозили. Внучок мій дуже багато допомагав нам, прибирав. Все говорив мені: «бабушка, я буду тобі допомагати», так він старався. Працював тут на рівні з дорослими – вивіз 12 тачок будівельного сміття. Все робив, що просили. Будинок, спільними зусиллями відновили – допомагали всі: волонтери, рідні, сусіди, навіть чужі люди. Ззовні ніби привели трохи до ладу, але знаєте, я досі прибираю у будинку: знімаю шпалери, виношу з будинку штукатурку, що постійно осипається. Коли я дивлюсь на оці осипані стіни мені стає до жаху прикро і гірко: я все життя працювала над тим, аби мати все те, що мала. Знаєте, мені дуже хотілося б, в такому віці спокою: жити в своєму домі, бачитися з рідними, ну от просто спокійно радіти життю. Тільки ж бачите як воно, доводиться вже вдруге «ремонтувати» своє життя, бо комусь захотілось прийти до нас і показати як нам правильно потрібно жити, хоча самі вони, росіяни, у себе до ладу нічого не можуть привести, живуть в розрусі. Я просто хочу побажати всім росіянам відчути те, що ми тут переживаємо в Україні. Щоб вони боялись кожного шуму, щоб ночували в укриттях зі своїми дітьми і щоб безкінечно боялись, так як ми. Вони мають усвідомлювати, що їх чоловіки та сини прийшли сюди і вбивають нас. Руйнують наше життя. Кажуть, що двічі в одну воронку не падає, але буває – попадає. Я на своєму прикладі переконалась», — зазначає Наталія Соболь.
Допомога постраждалим внаслідок падіння уламків 13 січня:
Згідно з офіційною інформацією від Чернігівської міськради відомо, що 13 січня внаслідок падіння уламків російської ракети пошкоджено 28 приватних будинків, у трьох будинках серйозні пошкодження. 20 квартир в одній багатоповерхівці також пошкоджено – переважно побиті балконні вікна. Зазнали руйнувань також чотири магазини.
Одразу після падіння уламків ракети КП «Деснянське» видало власникам пошкоджених будинків OSB-плити, щоб позакривати вікна. Аварійні служби міста проаналізували наявність потенційних витоків. Комісійно пройдено пошкоджені будинки та складено акти, щоб люди зверталися за допомогою: або разовою матеріальною або через «є-Відновлення». До відновлення постраждалих помешкань були залучені міжнародні партнери Чернігова: Данська Рада у справах біженців, «PeopleinNeed», ZOA. Їм передали список адрес, за якими люди потребують допомоги.
За інформацією, яку під час підготовки матеріалу надала Чернігівська міська військова адміністрація відомо, що в заявках на допомогу від вищезгаданих організацій фігурують 36 людей: серед них як власники приватних будинків, так і представники багатоповерхівки.
Місяць після: на якому етапі відновлення будинку Наталії Соболь
Минуло більше місяця відтоді як на території Чернігівського мікрорайону «Бобровиця» впали уламки російської ракети. Роботи з відновлення в пошкоджених будинках тривають.
«Одразу після падіння уламків на місце приїхали різні служби, волонтери, журналісти. Всі хвилювались, запитували як ми тут. Половину пошкодженого даху одразу брезентом мені накрили працівники ДСНС. Волонтери позабивали вікна плівкою, яка ще з 2022 року у мене залишилась. Кілька тижнів воно все отак і залишалось. А уже зараз в моєму будинку дах перекрили представники Данської ради у справах біженців. Також поставили нові вікна. Привезли дерев’яний брус, аби посилити пошкоджені балки мого будинку. Також я зверталась до БФ «Аніка», завдяки їм нам завезли трохи будівельних матеріалів. А волонтери з «БоМожемо» відновили мені паркан, щоб вуличні собаки в дворі не бігали; також вони пообіцяли мені допомогти перекрити кришу на сараї. Ззовні ніби трохи впорядкували. Зсередини самого будинку хаос: тріщини в стінах, осипалась стеля, чимало робіт з косметичного ремонту потрібно виконати. Взагалі, я не знаю чи реально це було б втілити мені самостійно, адже я живу лише за пенсію. Але мені дуже допомагають різноманітні фонди, волонтери, просто люди. Мої рідні завжди зі мною. Після удару внучок не залишається на вихідних чи з ночівлею. Боїться і він, і батьки, певне. Мені дуже хотілося б, аби він знову був частіше поряд, але я і батьків розумію. Мені також страшно. Періодично я падаю духом, засмучуюсь, адже мені хочеться просто спокійно жити в своєму будинку, я переживаю та стресую через це. Знаєте, «сидить баба, а перед нею – розбите корито», так от це про мене. Я багато про це думаю, переживаю. Утім, намагаюсь швидко давати собі раду – тримати гарний настрій та продовжувати працювати. Іншого виходу у нас просто нема, бо якщо ж Бог уже тричі зберіг моє життя, коли я була в самісінькому пеклі на землі, то значить я потрібна. Отже, здаватись не можна», — резюмує Наталія Соболь.
За процесуального керівництва Чернігівської обласної прокуратури розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України).
Таліна Тарасенко
