Жахи окупації, полон, катування за татуювання та вбивство росіянами цивільних — історія сімʼї Попових з Чернігівщини.
23 березня 2022 року в російському «Тигрі» в селі неподалік кордону з Білоруссю, сиділи батько та син, Роман та Владислав Попови. Чоловіків полонили російські військові. Сина відправляли до Славутича, аби той відніс листа міській владі. Батько залишався тут, він був гарантом того, що син не втече дорогою. «Тату, що мені робити?», — спитав Влад. «Залишайся в Славутичі. Я тут викарапкаюся», — наполіг батько. Після цього їх посадили в різні автівки й повезли в напрямку Славутича.
Це історія про життя та полон двох цивільних чоловіків із села Левковичі на Чернігівщині. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.
Окупація
Роман та Олена Попови — подружжя, яке мешкає біля залізничної станції в селі Левковичі, що на Чернігівщині. Вони живуть удвох. Донька переїхала до Німеччини понад 10 років тому, а син на початку війни працював у Славутичі, що за 30 км від села.
«Я зранку чую, щось бахкає. Увімкнула телевізор, а там кажуть, що війна почалася. Я давай дзвонити Владіку в Славутич, кажу: синку, їдь додому. А вже не було чим, перша електричка в Чернігів пішла, а решту рейсів скасували», — пригадує Олена.
Того ж дня до Попових зателефонували куми із Чернігова. Чоловік, дружина і хвора матір кума вирішили приїхати до них у село, перечекати «пару днів», поки все стихне. Але воно не стихало.
Перші російські танки неподалік станції пройшли 26 лютого. А 28-го поїхали колони. Ввечері того дня подружжя вийшло на ґанок, з поля почулося: «Вставай! Вставай, с*ка!». Потім пролунали два постріли.
Роман Попов переконаний, що там убили його односельця. Велосипед, який він залишив біля станції, стояв там мало не до звільнення села. А вірний пес чоловіка ще три тижні бігав на те місце, звідки лунали постріли. Загалом 28 лютого 2022 року російські військові розстріляли чотирьох цивільних чоловік, перед тим знущаючись із них. Отак село Левковичі та родина Попових із гостями потрапили в окупацію.
У пошуках «ополченця»
Об 11 годині 10–12 березня (точної дати Роман не пам’ятає. — Авт.) біля будинку Попових зупинився російський «Урал». З нього вийшли десь 12 «до зубів озброєних» російських військових. Вони вивели родину та гостей, у тому числі літню хвору жінку, у сарай і поставили до стіни. На людей навели зброю і тримали під прицілом.
«Ми по наводкє. Гдє здєсь ополчєнец?», — спитав окупант, на вигляд йому за 40, із золотим зубом. Пізніше Попови дізнаються, що позивний цього російського військового — «Іртиш».
Син Попових — Владислав — служив добровольцем в АТО у 2015 році. У багатьох селах окупанти шукали колишніх військових та людей зі зброєю, когось брали в полон, когось убивали. Роман узяв гору над емоціями і відповів, що тут немає «ополченців». Втім господарям наказали показати дім.
«Я йшла, а він (російський військовий. — Авт.) тримав пістолет на моїй потилиці. Було дуже страшно, я вже прощалася із життям. Отак із дулом у потилиці я показала будинок, погріб, що всередині хати. Окупанти нічого не знайшли й ми повернулися в сарай», — пригадує Олена.
Після цього восьмеро солдатів залишилися тримати під прицілом родину, а решта пішли грабувати сусідні будинки, де не було господарів.
«Я вважаю, нас врятувало те, що мій кум кавказької національності. Один із солдатів був татарином. Побачив у паспорті прізвище «Салават», наче подобрішав. Для мусульман це священне слово. Потім він дізнався, що я родом із Баку. І каже: «Пробачте нам за все». Я зрозумів, що з ним можна говорити, спитав, що за наводка була. А той відповів, що жінка в селі сказала, що тут «ополченець» живе. Отоді я переконався, що нас дійсно здали», — міркує Роман Попов.
Через пів години людей відпустили. Але «Іртиш» почав двічі-тричі на день навідуватися до Попових.
За кілька днів російських військових обстріляли. Уже за 10 хвилин юрба солдатів бігала двором. Відстрелили замок на погребі надворі й пустили туди автоматну чергу. Так само збили замок у сараї. Олена спостерігала за всім цим дійством біля вікна. Якоїсь миті вона зіткнулася поглядом з одним із солдатів. Але той побіг далі. Того дня в будинок Попових вони не зайшли.
«Години через дві після обстрілу приїхало п’ять «Уралів», чотири медичні машини та самохідка десантників, як супровід. У медичних авто, ймовірно, були поранені. А всі п’ять «Уралів» вони завантажували трупами. Години дві кидали», — пригадує Роман, якому це було добре видно у вікно.
Пожежа після обстрілу місця дислокації російських військових палала ще тиждень.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За матеріалами СБУ винесено вирок рашисту, який стріляв у мирних жителів Чернігівщини
Полон
21 березня 2022 року Владислав йшов рейками додому. Там, у Славутичі, він уже дві доби нічого не їв: місто відрізали від постачання, продуктів у магазинах не було, а гуманітарки, вочевидь, вистачало не всім. Тож чоловік наважився пішки здолати 30 км до Левкович. Попови пригадують, що в той час багато людей рятувалися зі Славутича цим же шляхом. Йшли навіть із дітьми та домашніми тваринами.
Уже в селі Владислава зупинив патруль окупантів. Перевірили документи. У паспорті було його посвідчення тероборонівця, яке він забув викласти. Відтак чоловіка затримали.
«Владік дійшов до переїзду. Ми бачили, як йому на голову наділи мішок. Як поклали обличчям до землі, лежав хвилин 15. А потім приїхав «Іртиш», сина посадили в його «Урал» і повезли в бік Жукоток (село неподалік. — Авт.). Цей «Іртиш» заїжджав до нас ввечері, казав, що син живий», — пригадує Роман.
А о 7 ранку 23 березня окупанти прийшли й за батьком. Як і сину, йому вдягнули мішок на голову й кудись повезли, нічого не сказавши дружині. Чоловік вважає, що він був десь у полях Михайло-Коцюбинського.
На місцевості стояв намет. Романа завели всередину, зняли мішок. Навпроти себе бранець побачив чоловіка років 45-ти із чорними вусами. Як виявилося згодом, його позивний «Пегас», він був комбригом росіян.
«Пегас» уважно дивився на Романа й почав розпитувати про Славутич, «ополченців Зеленського» — так деякі окупанти називають українських військових. А ще його цікавило, де в місті знаходяться лабораторії.
«Закінчивши допит, він сказав, що зараз мене повезуть зустрітися із сином. Він має віднести листа до Славутича, віддати комусь із влади. А я був гарантом того, що він нікуди не втече, нічого не вчудить, а дійсно передасть листа», — пояснює Роман.
Славутич
Стомлений батько сидів у російському «Тигрі» сам. Він чекав, коли приведуть сина. Двері відчинилися, Владік сів поруч, обидва закурили.
— Били? — спитав батько.
— Ні, — відповів син, згодом рідні дізнаються, що він сказав неправду. — Що ти тут робиш?
— Мене забрали, — тихо мовив Роман.
— Зараз сказали в Славутич іти. Батьку, що мені робити?
— Залишайся там, не повертайся краще. А я сам викарабкаюся звідси, — наполягав батько.
Зустріч закінчувалася. Батька та сина посадили в різні автівки й повезли.
Неподалік Славутича Роман з окупантами чекав Влада зо дві години. Коли ж він не повернувся, то один із росіян припустив, що сина «пустили в расход свої ж».
Роман не допускав цієї думки, але всяке могло статися, хвилювався. Його відвезли на базу, а на ранок відпустили додому.
Згодом виявилося, що коли Владислав дійшов до блокпоста біля Славутича, його відвезли в поліцію для перевірки, нагодували і він залишався там до звільнення області.
Що було в листі, не знали ані Роман, ані Владислав. Підозрювали, що там була пропозиція здати місто й не чинити опору росіянам. Роман каже, що після цього листа мер виїхав зі Славутича.
Росіяни зайшли в місто 26 березня, але люди вийшли на протест. Окупанти перевірили місто: не знайшли ані військових баз, ані лабораторій, тому вийшли звідти.
Життя після окупації
Російські військові тікали з Левкович 31 березня 2022 року. Перед тим вони втратили чимало людей та техніки.
Роман вийшов надвір, глибоко вдихнув повітря. І раптом побачив, як повз двір промчав пікап його знайомого з Михайло-Коцюбинського.
Прийшло розуміння: окупантів нема! Перше, що було на думці Романа: нарешті можна вільно пересуватися селом. Тижні неволі, коли вся прогулянка — це двір і перебіжки за водою до колодязя, дуже спустошували.
«Не дай Боже ще раз пережити окупацію. Це страшно, до тебе додому можуть просто з ноги відкрити двері, поставити до стінки, забрати в полон, убити… Ти просто ніхто», — міркує Олена.
Батьки знали, що син живий, цю звістку ще під час окупації приніс односелець. Але побачилися вони лише після звільнення області. Тоді він і розповів, що росіяни били по п’ятках, ножем вирізали йому хрести на руках та ногах. Зробили це, бо не сподобалися татуювання: напис «Піт і Кров» латиною та символ нескінченності. Останній вони назвали знаком нацистів.
Згодом Владислав доєднався до війська. А 3 липня 2023 року зник безвісти під Куп’янськом на Харківщині.
«Їх там дев’ятеро людей пропало. З них троє «двохсоті» точно, а шестеро, ніби в полоні. Але росіяни виставили фото тільки чотирьох. Виходить наш син та ще один сержант із Количівки під питанням. Там ще одне тіло накрите було. Хто там, — невідомо», — із сумом, хвилюванням і все ж надією каже батько.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Матеріал підготувала Наталія Найдюк
Джерело: Освітній дім прав людини у Чернігові
