Під обстрілами та вибухами: у прикордонному Новгороді-Сіверському редакція «Сіверського краю» видає газету

В умовах, коли через війну все довкола шкереберть, люди в обстрілюваних громадах Чернігівщини примудряються не тільки жити, а й працювати та створювати. Зокрема, попри всі труднощі, тривоги, небезпеки, обстріли, руйнування, часту відсутність електрики, в Новгороді-Сіверському працює редакція газети «Сіверський край». Бо до місцевих новин завжди найбільша довіра.

Суто жіночий колектив газети тягне на своїх тендітних плечах не тільки творчу, а й фізичну роботу, наприклад заготівлю дров на зиму для опалення редакційного приміщення, а для своїх читачів щотижня готує порцію ексклюзивної та цікавої інформації. Щоправда, в нинішніх умовах друкують багато матеріалів із присмаком гіркоти, смутку й печалі. Але газетярі щиро вірять, що настане той час, коли писатимуть статті тільки про розвиток, відбудову та щасливе мирне життя.

Директор товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Сіверський край»» і редактор Ганна Халіман – все життя в журналістиці. За плечима – навчання в столичному університеті імені Шевченка, робота на телестудії в рідному Новгороді-Сіверському та, звісно, в газеті. Редакційний колектив Ганна Халіман очолює з 2007 року.

Про історію, виклики сьогодення та плани на майбутнє – в розмові з Ганною Халіман.

Пані Ганно, наскільки знаю, історія очолюваної вами газети вже сягнула за 100 років. Чи справді це так?

100 років нам було у 2019 році. І якщо не помиляюся, то наше видання – одне з найстарших серед колишніх районок області. І, видно, праця ніколи легкою не була. Хоча нині довоєнні труднощі видаються просто смішними.

До реформування державних і комунальних ЗМІ нам було дуже важко. Нас районна влада ніколи не балувала. Було таке, як кажуть, дадуть на копійку, а докорів на мільйон. Ми від влади більш ніж 30 тисяч гривень на рік ніколи не бачили, але й це було лише один раз. Зазвичай 10 тисяч гривень. Оце була така владна підтримка. Тих коштів не вистачало навіть за папір розрахуватися.

Як реформа ЗМІ відбулася, то відчутно полегшало, насамперед морально. Фінансової підтримки від влади все одно не було, натомість вантаж морального тиску і докорів скинули. На свої сили спираючись, кінці з кінцями зводили, й успішно. Так і працювали. Тоді ж ситуація змусила нас перейти на опалення приміщення твердим паливом. Подяка спонсорам, що відтоді забезпечують нас дровами.

Напевне, повномасштабне вторгнення перевернуло життя редакції з ніг на голову?

Звісно, ще й як. Від кінця лютого 2022 року до середини травня був призупинений випуск газети. Потім ми її відновили. Але успіху вже немає з тих пір. Працюємо, аби вижити.

Повернімося до подій повномасштабного вторгнення. Як ви тоді виживали? Чи переживали за роботу обладнання, за приміщення?

Це був той період, який трохи пізніше назвали пасивною окупацією. Довкола Новгорода-Сіверського стояли ворожі блокпости, техніка ворожа, зокрема танки, в перші дні навіть заїздили в місто, але влада збереглася українська. І це найголовніше.

Безумовно, боялися щоденного вторгнення. Я вважаю, що тоді Новгород-Сіверський врятувало те, що був підірваний автомобільний міст через Десну, який вів на Шостку.

І Новгород-Сіверський тоді виявився просто глухим кутом, звідки нікуди не було дороги. Я вважаю, нас врятувало те, що росіяни тут не хазяйнували.

Безперечно, в той час ми сильно переживали. Газета не виходила, працювали на блокнот. У редакцію приходили, аби розпалювати котел, щоб не розмерзлася система. Бували важкі дні, і страшно було ходити, але все одно ходили. Звісно, і вночі було страшно, але пережили.

Я в сейфи поховала та додому позабирала українську літературу, на яку обов’язково звернули б увагу росіяни. Це твори про Бандеру, книги Левка Лук’яненка та ще багато чого. Навіть словник української мови. Кажуть, у районі були випадки, що в школи росіяни заходили, в бібліотеки й цікавилися, що там є.

Зрештою отримали звістку, що росіяни відійшли…

До свята Благовіщення у 2022 році найблаженнішою стала звістка, що наш синьо-жовтий прапор майорить на кордоні за Грем’ячем. Це було таке щастя, і я от уперше від початку широкої війни розплакалася від щастя.

А тоді наш комбінат відновив роботу, пошта теж, то й ми почали працювати. Бо нам комбінат сказав: «Готуйте газету на 12 травня». І ми з великою радістю стали до роботи, хоча готували морально тяжкий за контентом випуск.

Кажуть, що якраз 12 травня 2022 року для Новгорода-Сіверського видалося непростим днем…

Так, сталися такі три події. Перша – вночі був ракетний удар по Новгороду. Дві надважкі 900-кілограмові ракети росіяни кинули на дві школи. Це було перше таке потрясіння в Новгороді вночі. Це був такий перший серйозний обстріл.

А вдень Новгород-Сіверщиною пронісся сильний ураган. Дуже сильний.

І є третя, це вже приємна подія, – вперше від початку повномасштабного вторгнення 12 травня вийшла наша газета.

Я пам’ятаю, як ми після обстрілу прибирали у дворі, обговорювали все, що сталося. Але казали й про те, що не все так погано, бо сьогодні люди отримають газету.

Є різниця між газетою, яку ви зробили на 12 травня, і тими, що були раніше? Це різні за наповненням і суттю газети?

Ви знаєте, ні. У наших січневих і лютневих випусках уже було передчуття війни. Писали про тривожні валізи, опитування тематичні були пов’язані з війною, й інші такі матеріали.

А в тому номері, датованому 22 лютого, який лежав на «Укрпошті» під завалами, навіть як заголовок чи підзаголовок є цитата, яку приписують Григорію Сковороді: «Українці тоді переможуть, коли будуть здатні не помирати за Україну, а вбивати».

Той номер газети вцілів під руїнами «Укрпошти» і дійшов до свого читача у травні.

Нині ми намагаємося робити газету такою, щоб вона не втрачала свого обличчя, головним чином зберігаємо впізнаваність за рахунок дизайну. А контент, порівняно з мирним часом, безперечно, змінився.

Про що нині пишете?

Зараз ми дуже багато пишемо про загиблих Героїв. Намагаємося сказати хоч трохи про кожного, і навіть не тільки з громади, а й з району. І розуміємо, що й надалі писати будемо.

До того ж, більшість публікацій важливо встигнути зробити за гарячими слідами, аби важлива інформація не була втрачена.

Пишемо про всі проблеми в громаді, які виникли в зв’язку з війною. А от тема вимушених переселенців у нас не йде.

Чому?

Бо менталітет місцевого населення – особливий. Навіть соціологи років 10 тому проводили дослідження в нашому регіоні. І визначили тип населення Новгород-Сіверського як гордий і замкнений. Наші люди особливо не люблять розповідати про свої біди.

Але все ж таки ми пишемо. Знаходяться люди, що й на цю тему розкажуть.

Як вам вдається в умовах, коли постійно немає світла, постійні атаки, працювати та видавати газету?

Особливо важко нам було в цьому сенсі восени минулого року. Тоді Новгород-Сіверський дуже часто сидів без світла і подовгу. А в нас ні генератора, ні зарядної станції не було. І нас виручала звичайна жінка, наша читачка. Але в неї була така умова, щоб імені її ми не називали.

Вона мала генератор і пускала до себе додому оператора комп’ютерного набору і верстки, аби газета була зверстана та віддана до друку. Так вона нас рятувала тричі, і газету друкували своєчасно. Роздруковували сторінки та передавали макет на комбінат ми в пункті незламності.

А одного разу, коли дуже треба було працювати, по Новгороду-Сіверському росіяни якраз вдарили з «торнадо» в один кінець міста, а в другий тим часом летіли шахеди. Світла не було, а газету треба було здавати до друку. То сиділи в приміщенні посередині, між чотирьох стін, трусилися й переживали. Але ж дочитувати сторінки якось треба було, поки ще надворі видно. То ще тривав обстріл, а ми зі сторінками до вікон попідходили, де хоч трохи світла було, щоб їх дочитати. Оце і таке було.

А цього року в нас уже зарядна станція є, допомогла нам Ірина Сенченко, представниця Національної ради в Чернігівській області, – одна благодійна організація нам її передала. І вже трішки легше. І наразі ситуація з відключенням світла також легша. Хочеться, щоб гірше не ставало. Хоча останні номери виходять завдяки зарядній станції.

Скажіть, будь ласка, а яка нині ситуація з читачами? Поменшало охочих передплачувати газету?

Звісно, поменшало читачів. Порівняно з тим, який наклад був до повномасштабного вторгнення, зараз скоротився більше ніж удвічі. Але ж і демографічна ситуація у нас непроста, відбувається шалений відтік населення, села порожні. Яка може бути передплата фактично в сірій зоні? Щоправда, місцеві, які залишилися, як передплачували газету, так і передплачують. Але якщо наші люди переселилися в інші громади, то в більшості випадків їм спочатку не до газет.

Але приємно, що передплачують газету і за межами громади. Маємо передплатників у Семенівській громаді, Коропській і чимало у Понорницькій.

Про колектив ще розкажіть. Хто працює над газетою?

У нас суто жіночий колектив віком від 45 і, вже можна казати, до 66 років. Бо вже скоро мені буде 66. Серед кількох жінок є дві вдови, ще в однієї чоловік і син мобілізовані.

Окрім основної роботи, доводиться самим дрова тягати, котел топити, прибирати й іншу роботу виконувати. Щиро вдячні чоловікам наших колежанок, у кого вони є, що також допомагають заготовляти дрова. Дровами нас забезпечують спонсори, але їх треба попиляти чи порубати або і те, і те. А потім ми самі складаємо, самі заносимо та опалюємо приміщення. Із ремонтом поточним чоловіки допомагають. На початку листопада був приліт поруч із нашою редакцією, то і в нашому приміщенні з одного боку повибивало шибки – це чотири вікна. І в приміщенні у двох місцях штукатурка відпала. Досі це ще не зроблено. А вікна ми одразу посклили. Один чоловік нам дав трохи скла і трохи з моєї садиби. І непомітно воно вже, що вибите було.

Зрозуміло, що нині всі думки про мир і перемогу. Натомість в журналістському аспекті: чого вам хочеться, якою газету бачите в подальшому?

Хочеться бачити її все ж таки мирною, з мирним контентом. Дуже мені хочеться писати про те, як усе відроджуватиметься. Хоч і здоров’я нема, але хочеться після війни ще піти на якусь толоку, докласти останніх сил до суспільно важливої справи.

Звісно, будемо ще довго-довго писати про наших героїв, про те, як жили, спогади…

А нині в газеті я друкую сторінки свого щоденника. Це щоденник війни «Все буде Україна». І кожен черговий уривок цих спогадів завершується словами «Далі буде». І наша операторка комп’ютерної верстки каже: от якби цього «далі» вже не було. І мені теж дуже хочеться, щоб цей щоденник війни закінчився, щоб уже запанував мир.

Мені вже майже 66 років, то, якщо відверто, вже хочеться на пенсію. Але нині в такий тяжкий час я не можу залишити газету. Я не відчуваю, що наш корабель тоне, вважаю, що газета буде і після війни. Причому ще кращою. Тоді, після закінчення війни, ще трохи підтягнувши газету фінансово, хочу піти на пенсію як слід. І зможу написати ще кілька книжок. От таке в мене бажання.

Ірина Осташко