Життя іноді змінюється в одну мить, і ти вже не можеш бути тим, ким був колись. Але минуле не відпускає, а коли хоче це зробити, починаєш його тримати ти, ніби це все, що в тебе залишилось. А як же майбутнє? Його ніби не існує, просто тому, що ти боїшся того нового, що воно для тебе приготувало, боїшся піти іншою дорогою і навчитись жити по-новому…
Постійна робота, що достойно оплачується, дає можливість спокійно дивитись у завтрашній день. Він і не думав її змінювати. Працював охоронцем у «Сбербанку», що знаходився майже в центрі Києва.
Все йшло так, як і планувалось. Кохана дружина Валентина, дві доньки красуні – Аня та Вероніка. Кожний день мав свій певний сенс. Але одного дня ця стабільність похитнулась. Тоді вона похитнулась майже для кожного жителя України. 2014 рік змінив не тільки історію, але й багато доль…
30 листопада Володимир Григоренко заступив на пост. На той час уже йшов 8 день Майдану, в ході якого студенти оголосили страйк Президенту Україну. Тоді всі мріяли про Європу.
Чоловік розповів: «Я почав активно стежити за новинами, можна сказати, я повністю в них занурився. А потім побачив те, що мене зачепило до глибини душі. Під час розгону постраждали близько 200 молодих дівчат, студенток. Що то за країна, подумав я, в якій б’ють жінок, беззахисних, просто через те, що вони мають свою думку. Я був переповнений негативними емоціями, і все ставив собі запитання: «Як?».
Моя дружина почала зазначати, що я постійно знаходжусь у думках про події на Майдані. Я сам собі не належав. Одного разу після чергової зміни на роботі я вимкнув телефон, хоча, як дізнався пізніше, мав замінити свого напарника. Проте не зміг. Звільнили. Але для мене це не було втратою. Роботу можна знайти. Справа в іншому: тоді в голові більшості українців була революція, і я не став винятком… Це дуже непокоїло мою дружину Валю. Вона поїхала до «бабки» по якесь зілля.
Як зараз пам’ятаю, прокидаюсь уночі через те, що хтось лоскоче мої п’яти. Бачу, Валя малює хрестики. Злякався… Почались скандали. Дружина поставила ультиматум: або повертаєшся до нормального життя, або розлучення. Я заспокоїв тоді як зміг і пояснив ситуацію. І знову поїхав на Майдан. У мене там було багато однодумців із Ніжина…
Війна… Мене вона не лякала, адже я вже проходив службу при спеціальній моторизованій частині міліції. Мав певні навички. Тож 24 квітня 2014 року пішов до Ніжинського військкомату, аби мене взяли добровольцем. Було смішно, коли мені сказали, що немає моїх документів, щоб я прийшов пізніше. 4 травня я вже мав на руках військовий білет, завдяки тому, що якось знайшли мою облікову картку. Разом з іншими хлопцями пройшов навчання на 63-му складі, хоча для мене це не було новим, а потім поїхали в навчальний центр «Десна».
Там і трапилось те, чого я не очікував, те, що мене підкосило… 4 червня о 5-й ранку мені був дзвінок. Відчув щось недобре, адже так рано мені ніхто ніколи не телефонував. Дзвінок від тещі… По той бік слухавки крик: «Валя померла від астми…» Я побілів… Померла за два дні до моєї відпустки… Підняли роту, дали автомобіль мені з супроводом до Ніжина. Вся рота зібрала гроші на похорон. Я й зараз кажу – вони для мене всі святі, мої товариші по службі. Юра Галата дав автобус. Приїхали до Ніжина, і тут все як у тумані. Родина плаче – це таке горе, якому, розуміє кожен, не зарадиш…
Потім я повернувся на службу. Було бойове залагодження. Почалась справжня війна в зоні АТО.
Страху не було – був азарт. Перше, що пам’ятаю, – штурм будинку. Коли заїхали на БТРі, по нас почали стріляти, не могли зрозуміти, звідки. Потім помітили, що з жилого будинку. Почали йти штурмом на нього. Там я познайомився з Денисом Яковенком. Снайпером у розвідці. Був золотим хлопцем, як зараз пам’ятаю. Його смерть стала для мене другою втратою після дружини. Коли здавав його гвинтівку, не міг по-чоловічому стримати сліз… Коли вже потрапили до будинку, не знайшли сепаратиста, натомість знайшли чимало марихуани і сім-карток «Мегафону», креслення – ніби карта. Все стало зрозуміло, там перебував орієнтувальник. Запитали в бабусі, господині будинку, навіщо вона його впустила. Та почала відхрещуватись. Але після цього почались посилені обстріли «Градами». Вони вже знали, по кому стріляти.
Потім нашу 1-шу роту розподілили в три різні напрямки. Одних – у Жданівку, других – у Єлєнівку, а нас – у низ самого Дебальцевого. Почались обстріли, адже тоді вже було зрозуміло – зайшли російські війська. Це було видно навіть з того, що атака була точнішою, посиленішою, частішою. У нас не було практично нічого, ні форми, ні тепловізорів, ні бронежилетів. Дякувати волонтерам, які тоді нам допомагали, вони для нас були як ангели. Пам’ятаю, що тоді Дебальцеве потужно обстріляли. Було багато біженців із дітьми. Місто спустошилось… Людям не було чого їсти, ми віддавали свою тушонку, бо нам було шкода голодних жителів. Особливо жінок. Їх покидали чоловіки, які ставали сепаратистами. Таким чином, зраджуючи не лише країну, матір, а й жінку.
2 жовтня наш батальйон вийшов із зони АТО. Почалось так зване мирне життя. Але чи було воно таким?
Повернувся до Ніжина, спершу було все нібито нормально, адже давали матеріальну допомогу. Проте залишились двоє дітей на руках 16 і 10 років. Було доволі незвично, адже доводилось виконувати і жіночу, і чоловічу роботу. Думав, усе налагодиться, проте, мушу зізнатись, не впорався. Почав пити з друзями, це мене ще більше пригнічувало, адже алкоголь допомагає всього на дві години, а потім знову все так само і ще гірше. Затягнуло… Потім схаменувся.
Вирішив – так далі бути не може… Я просто захотів родину. Мені вкрай була необхідна людина, жінка, яка буде поруч, для якої я хотітиму жити.
Намагався влаштуватись на роботу в Києві, проте нормальної не було. Доньок тут залишити самих не міг, а відвезти до Києва – це ж яку треба роботу знайти, щоб оплатити там життя. А в Ніжині почав божеволіти: додому повертатись не хочеться, вулиця чужа, люди чужі. Ніколи не забуду, як донька вберегла від смерті, коли хотів покінчити з собою… Наставив зброю до скроні, вона зупинила… Хотів повернутися в АТО, проте не можна, адже я опікун. Зараз хочу почати нове життя. І почати зі створення сім’ї. Не треба для щастя, вважаю, великих грошей, потрібна людина, поруч з якою можна йти вперед і не озиратись у минуле… Вірю, так і буде. Нічого не боюся, тільки самотнього життя».
Володимир пише вірші, в яких втілює всі свої переживання. Один із таких, написаний 17 червня, як зазначає учасник АТО, був пророчий. Адже в ньому йшлося про наступ російських військ, яких ще тоді не було на окупованій території. Далі – у відео.
Джерело: Нежатин
Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Вконтакте та Facebook.
