Створювати чи споживати?

Що краще, вдихати повітря чи видихати?

Звісно ж, питання абсурдне, щоб жити потрібно дихати, тобто і вдихати, і видихати.

Не роблячи одного неможливо робити іншого, це ж очевидно! Звісно що так, але це якщо дивитися на процес в цілому. А якщо не в цілому, якщо порізно? Пам’ятаєте «Люди і манекени» Жванецького-Райкіна: «Кожен вдихає кисень, а видихнути норовить всіляку гидоту»?

Тобто, навіть процес дихання можна поділити на отримання приємного для себе і видихання непотребу в спільне середовище.

А якщо поглянути на процеси більш складні, приміром, створення і споживання? Звісно, якщо розглядати суспільство в цілому, або й світове співтовариство як ціле, то одне без іншого так само неможливе, як і вдихання та видихання повітря. А якщо порізно? Приміром, одні виробляють, а інші споживають?

Ідея геніальна! Просто ти прикладаєш зусилля для того, щоб належати до споживаючих, і все, насолоджуйся життям. Досить скоро ви переконуєтесь, що критики комунізму неправі, він таки можливий! Щоправда, для окремих людей і за рахунок інших, але то вже дрібниці, адже люди завжди дбають за себе, а не за інших, така їх природа.

От тільки одна дрібниця псує чудову картину ідилії. Розподіл на тих, хто виробляє і тих, хто споживає, дуже швидко призводить до того, що всі прагнуть бути споживачами, а виробляти вже ніхто не хоче. Як в таких умовах чинять споживачі халяви?

На це питання дає відповідь історія радянської влади – інших людей вони розкуркулюють, закріпачують і змушують до рабської праці в колгоспах і гулагах, якщо треба, то влаштовують голодомори чи придушення пражських весен. Але ж закони природи не обдуриш, дисбаланс призводить до ослаблення і загибелі організму. Проте, якийсь час можна отримати насолоду за рахунок життя в умовах халяви!

Втім, насолода можлива лише за умови великої розумової обмеженості, настільки великої, щоб не передбачати вкрай сумні та трагічні наслідки дисбалансу якщо не для себе, то для своїх дітей та онуків.

Отже, знову мова зводиться до головного, до того, чим люди мали б володіти відповідно ними ж самими зробленої класифікації, до розумності. І не просто до розумності якогось нижчого рівня, а до розумності одного з найвищих рівнів, до розумності створювати придатні для довготривалого розвитку і процвітання суспільно-політичні взаємовідношення.

Ніщо так переконливо не доводить того, що радянська влада по собі залишила в Україні інтелектуальну пустелю як потрачені 25 років на руйнацію та доведення своєї країни до стану війни.

Сьогоднішнє українське пострадянське життя можна в цілому охарактеризувати як паразитизм котрий знищує середовище свого перебування. Намагатися щось творити в цих умовах можна тільки за можливості захистити результати своєї праці від негайного знищення паразитичним загалом з допомогою знаходження чи створення для себе індивідуальної державної, кримінальної чи гібридної «криші».

Ось чому такими привабливими для підприємців є державні та самоврядні посади різних рівнів. Але загальний стан справ не рятують більш-менш нормальні умови діяльності забезпечених індивідуальною кришою окремих «свічних заводиків».

Якщо нічого кардинально не зміниться ми загинемо, це очевидно. На наш, близький до загибелі стан, ласо відреагував війною режим північних стерв’ятників. Але щось спрацювало в українцях, якісь споконвічні інстинкти, котрі зумовили позадержавний спротив загарбникам. Таким чином агресія загальмувалася.

Але чи врятує це Україну? Ні. Відсутність надійної основи для розвитку, основи для створення успішного середовища зумовлять продовження руйнівних процесів. Намагання вижити в умовах відсутності творення зумовлює і буде зумовлювати виживання за рахунок проїдання середовища, можливості отримувати з якого стають все меншими і меншими. Звісно ж, не врятує і проїдання міжнародних кредитів.

Ще й ще раз одне й те саме питання – що з нами не так? Очевидно, що ми, як люди, вийшли ущербними з того злощасного комуністичного експерименту. Ми позбавлені здатності до далекоглядної стратегічної розумності, позбавлені здатності повноцінно адаптуватися до сучасних умов. Наші засоби самозбереження неадекватні.

Ось тепер питання – це діагноз чи вирок? Дуже сподіваюся на перше. Що робити? Те, що робили люди в дуже сиву давнину. Пам’ятаєте, як найкращі йшли шукати просвітління, а потім ходили по поселеннях стукаючи в двері і прохаючи їжі? І їм давали їжу, а взамін прохали порад. Так народи набували мудрості. Це в ті часи, коли не було не лише інтернету, а й книгодрукування!

А кому подають нинішні українці? Навіть не подають, а все віддають! Вірно, олігархам та кандидатам від них. І розумної політики та покращення життя від них чекають. А може вже й не чекають, бо нікого не дивує чергове погіршення життя.

Чи сняться через це по ночах жахіття представникам української науки та освіти, котрі покликані зробити мудрим свій народ? Судячи з усього, ні. Так само ні, як і засобам масової інформації, котрі воліють заробляти на рекламі та агітації під час виборів чергових вождів, а не працювати на набуття народом мудрості.

Нерозумність, суспільно-політична нерозумність нам дуже дорого коштує. Нове проростати, об’єднуватися і розвиватися може почати будь-де. Але найлегше це зробити в найменш залежному від пристосуванців до процесу загибелі середовищі, в незалежному інформаційному просторі. Потім почнуть з’являтися видання, котрі ставитимуть собі за мету розвиток суспільства та держави.

По дрібному сьогодні це не вигідно, вигідно працювати на прибуток негайний, від реклами, від друкування цікавих пострадянським шариковим та швондерам новин. Але в тій, завтрашній успішній Україні такі видання, як і сьогоднішнього рівня освіта, виглядатимуть нікому не потрібним примітивізмом.

Справжнім героям, котрий прагнуть долучиться до створення команди порятунку України шляхом її перетворення на сучасного рівня розвинуту країну, і будуть адресовані наступні дописи.

Loading...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register