2016 рік був багатим на гендерно-забарвлені події, що провокували запеклі дискусії та навіть скандали в суспільстві. На мою думку, найвагомішою такою подією стала публічна інтернет-акція «Я не боюсь сказати» проти домашнього та сексуального насильства. Саме вона привернула найбільше уваги суспільства до зазвичай замовчуваних проблем та мала найвагоміші наслідки.
На початку липня журналістка Анастасія Мельниченко на особистій сторінці у Facebook поділилась із широким загалом власним досвідом фізичного і морального сексуального насилля зі сторони чоловіків, додавши до нього хэштег #ЯНеБоюсьСказати. За кілька днів ця акція перетворилась на онлайн-сповідь сотень жінок та десятків чоловіків, і вона не вщухає досі.
Акція мала на меті привернути увагу до замовчування теми різного насильства над жіночою статтю у суспільстві, і їй це однозначно вдалося. Пізніше журналістка відредагувала свій пост, закликаючи долучитись і чоловіків. Як результат: флешмоб набрав шалених обертів в Інтернет-сегменті та у медіа-просторі. Матеріали на цю тему опублікували українські та закордонні видання з мільйонними аудиторіями.
Реакція суспільства – яка вона?
Реакція на виголошення подібних історій безпосередньо в користувачів була протилежно різною. Від слів підтримки і захоплення сміливим вчинком до його висміювання. Не обійшлося і без звинувачень у тому, що жінки перетворили соціальну мережу на психологічний трилер, на перегляд якого усі інші згоди не давали. Багатьох вразила масовість акції – вони не підозрювали, наскільки масштабною в реальності є ця проблема.
Психологи у коментарях українським виданням в основному підтримували цю ідею. Мовляв, говорити про біль краще, ніж носити його в собі. Але попереджали про іншу сторону акції — люди, які читають про травми інших – частково травмуються самі. Схильним до сильної емпатії людей з такою інформацією треба бути дуже обережним і не переносити чужий досвід на власне життя.
Але ж це не єдине явище, пов’язане з насильством, через яке можна отримати травму. Не схоже, що багато людей задумуються про можливість когось травмувати, коли публічно засуджують жертв насильства, обговорюють їх зовнішність та щедро присипають все це саркастичними коментарями.
Хочемо того чи ні, а всі ми досі підсвідомо орієнтуємося на прислів’я «не треба виносити сміття з хати», «б’є – значить любить» та інші, які прищеплюють звичку замовчувати проблеми фактично з дитинства. Ці шкідливі тезиси апріорі «сидять» всередині нас – така наша культура мислення. А коли щось або хтось йде наперекір сталій культурі, це автоматично сприймається як агресія відносно неї.
Насильство — це не про привабливість, а про владу
Дівчина, яка погодилась розповісти мені про свій досвід участі в акції, також вважає, що насильство над жінками — це не окремі «неоднозначні» випадки, а проблема світового масштабу. Та поділитися своєю історією публічно їй вдалося не одразу.
«Два або три дні я не могла на це наважитися. Боялася, що мене хто-небудь в цих історіях впізнає. Потім зібралася з силами і написала все, що згадала. Коли я виклала свою історію анонімно, мені стало соромно за те, що я боюся показати своє обличчя, ніби це я щось погане зробила. Ще якийсь час думала, а потім більш коротку і щадну версію тексту виклала на своїй реальній сторінці.
Адже коли ти пишеш анонімно, хтось особливо обдарований завжди заявить, що це одна людина все пише, придумує, наговорює. А коли сотні історій на реальних сторінках — тут вже так не скажеш. Тут відразу видно справжніх жінок, які піддавалися сексуальному насильству і не побоялися про це висловитись. Отож насильство — це не про привабливість. Насильство — це про владу.
В цілому, мабуть, реакція знайомих була схвальною, з відкритим засудженням я не зіткнулася. Але напевно зустріла б його. Якби розповіла і про випадки з участю моїх братів. Деякі з яких є у мене «в друзях», вони б це побачили. Не хочу думати, що б тоді сталося. Я б померла від сорому, хоча і розумію, що це їм повинно бути соромно, а не мені.
Участь у цій акції дала мені почуття задоволення — я доклала свою руку до розголосу проблеми. Адже одну жінку не почують, десять не почують. Навіть сто не почують. Потрібно, щоб заговорили тисячі жінок, а ці тисячі складаються з одиниць, які наважилися. Отож я стала однією краплею в цілому морі, я стала однією з тих крапель, яка знає, що вона теж причетна до потопу, який знищить стіну мовчання.
А ще я відчула полегшення. Нарешті сказала. Неначе камінь з плечей. Ніби відкрила вікно в темній-темній кімнаті та туди нарешті хлинуло світло. І тепер вже не так темно, самотньо і страшно».
Що зміниться?
Доречно згадати про те, як ситуацію із зґвалтуваннями регулює закон. Згідно Кримінального кодексу України, залежно від обставин злочину за це карають трьома й більше роками позбавлення волі.
Та реальна ціна за зґвалтування в нашій країні під великим питанням. До прикладу, в ЗМІ набув розголосу випадок, що стався 10 липня. Безробітний житель сусідньої нам Київщини, колишній учасник АТО зґвалтував неповнолітню дівчину. Під час інциденту він був напідпитку. Спочатку нападника покарали умовним терміном в два роки та штрафом у розмірі три тисячі гривень. Але участь в АТО, вагітна дружина й діти стали пом’якшувальними обставинами, через які ґвалтівника звільнили і від 2-х років іспитового терміну.
Можливо, розголос про такі випадки дозволить звернути увагу суспільства на безкарність таких випадків та притягнути до відповідальності злочинців . Адже довгий час тема насилля в нашому суспільстві була негласно забороненою. Жертва подібної ситуації, яка наважувалась про це говорити, наривалась на критику на кшталт «сама винна», «нічого було тобі так виряджатись», тощо. Навряд це мотивувало когось з постраждалих звертатись до поліції одразу після інциденту, коли ще можливо провести розслідування «по гарячих слідах».
Публічність – серйозна зброя, і це добре відомо не тільки журналістам. Відтепер потенційний ґвалтівник двічі подумає перед тим, як порушувати кордони особистого простору іншої людини. Адже знатиме – через декілька днів його фотографія з’явиться у мережі з відповідним описом.
Вероніка Ляшенко
