Найбільший скарб кожного населеного пункту – це люди. Зокрема у Коропі пишаються своїми земляками Василем Григорович Перепадею і його дружиною Інною Олександрівною – майстрами соломоплетіння.
Хоча вже понад два роки, як Василя Григоровича немає з нами, а дружина пережила його лише трішки більше ніж на рік, світла пам’ять про них живе – в учнях, у виробах, добрих справах, життєвій мудрості.
«Василь Григорович – уродженець Коропа. Щоправда, як поїхав навчатися, то до Коропа тривалий час не повертався. Вивчився на геолога та мандрував по всьому колишньому Радянському Союзу з геологічними розвідками. А коли настав час іти на пенсію, то він із дружиною, яка, до речі, була конструктором доменних печей, повернулися до Коропа. На той час у родинному будинку, якому понад 100 років, ніхто не жив і вони в ньому оселилися й облаштували його для себе, ніби музей. І нині він дуже гарний має вигляд, дуже багато їхніх виробів із соломи там є. Посеред великої кімнати висить солом’яний павук, який ніби поглинає негативну енергію, а виробляє позитивну. Незвичайна атмосфера в тому будинку і досі.
За хатою родичі найняли доглядати якусь людину. Бо один син – у москві, а другий – у Сімферополі. Інших близьких родичів немає.
Якби родичі погодилися, нам дуже хотілося б, щоб там був музей», – у коментарі для ЧЕЛАЙН зазначила Тамара Гриценко, директор Коропського регіонального історико-археологічного музею.
Про Інну Олександрівну відомо, що вона родом із Конотопа. У 1937 році її батька оголосили ворогом народу і родині довелося тікати. Так сім’я опинилася в Коропі.
«То виходить і вона нібито коропчанка. З майбутнім чоловіком Василем ходила в один клас, однак Інна була на рік старшою», – розповіла Тамара Гриценко.
Після повернення до Коропа подружжя запросили вести гурток у місцевому центрі дитячої творчості. Вони охоче погодилося, хоча на той момент обом було приблизно по 70 років.
«Потяг до творчості у них виник, коли, можливо, й випадково відвідали один ярмарок, на якому й побачили солом’яні вироби. Вони настільки припали до душі, що Василь Григорович знайшов майстра, який їх зробив. Це був дідусь, родом із Херсонщини, якому тоді було понад 80 років. І цей дідусь показав Василю Григоровичу основні ази соломоплетіння. А потім він сам шукав відповідну літературу. Але то були 80-ті роки, тож розмаїття літератури не було. Хіба що журнал «Изобретатель». І за цим журналом почав навчатися. Дружина розділила захоплення чоловіка. То цінно, що майстрами були чоловік і дружина. Так би мовити, вдвох підсіли на цю справу», – зауважила Тамара Гриценко.
Солому для своїх виробів подружжя вирощувало та заготовляло самотужки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У давнину у Стольному вирощували банани, ананаси та лимони
«Вирощували вдома жито різних сортів, аби мати солому різної товщини. Ці соломинки потім у купки зв’язували, просушували. Ціла технологія у них була. Вирощували все органічним способом, без жодної хімії. І жито росло вище за самого майстра.
І діти, які навіть не ходили у центр творчості, могли приходити до цих майстрів додому, бо вони давали уроки навіть удома», – згадує Тамара Гриценко.
Нині гуртка соломоплетіння у Коропі немає. А раніше дітвори цій справі навчалося багато. Нині всі учні роз’їхалися по Україні. Коли задумали захід пам’яті майстра, не могли знайти нікого із колишніх вихованців, бо всі далеко. Приїхав тільки Артем Тищенко. Він згадував, що Василь Григорович Перепадя був хрещеним батьком його матері. Артем уперше його зустрів у чотири роки і пам’ятає, як Василь Григорович сказав: «Добрий день, я твій дідусь». У нього дуже тепле ставлення до дітвори було. Діти ставилися до майстра, ніби до рідного дідуся.
У 2003 році в музеї організовували виставку солом’яних виробів Василя Григоровича та його дружини. Вони привезли на виставку десь із 40 своїх робіт. І всі вони були дуже гарні.
«Ми попросили, щоб хоч якусь частину залишили в музеї. І вони залишили нам приблизно 20 виробів – це солом’яні каблучки з намистинками, браслети, обручі на голову, невеличка скринька для коштовностей, цукерниця, три брилі – один ніби для пасічника, другий тоненький, в одну соломинку зроблений, і жіночий бриль. Ця експозиція в музеї в нас постійна і там же висить портрет майстра», – повідомила Тамара Гриценко.
Нині в Коропі навіть не всі знають, що подружжя більше немає.
«Коли спілкуєшся з людьми, вони впевнені, що майстри досі живуть на своїй вулиці. Тож мені спало на думку, що треба провести такий захід і казати людям, що ці майстри вже не з нами.
А вони жили і зробили значний внесок у розвиток Коропщини. Їздили і в Пирогів, і по всіх великих ярмарках, зокрема на Сорочинський ярмарок. І це попри похилий вік», – сказала пані Тамара.
Як уже зазначалося, Інна Олександрівна пережила чоловіка трішки більше ніж на рік. Хоча вона й хворіла більше. І неї стався інфаркт, то чоловік доглядав дружину. Спеціально замовив велосипед і, як велорикша, возив дружину по Коропу в солом’яному брилі. Дуже теплі стосунки були в подружжя Перепадей, будь-яка пара може по-доброму позаздрити. Вони прожили у шлюбі орієнтовно 60 років. Як у восьмому класі покохали одне одного, так і залишилися нерозлучними на все життя.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Ірина Осташко
Фото – Коропська селищна рада
