Два етапи волонтерства Оксани Рубан

77

Про волонтерський рух в Україні сьогодні із захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. Розквіт волонтерської діяльності в нас припав на час Революції Гідності і початок війни на Донбасі.

У надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій і груп людей, готових узяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави.

Самі волонтери кажуть: порівняно з 2014 роком, ситуація зі забезпеченням військових значно покращилась. Держава повністю забезпечує хлопців одягом, бронежилетами, касками та іншими засобами захисту. Проте це аж ніяк не означає, що допомога небайдужих людей нашим бійцям уже не потрібна. Саме про це в Міжнародний день волонтерів, який припадає на сьогодні, 5 грудня, поговоримо з відомою чернігівською волонтеркою Оксаною Рубан.444

Пані Оксано, пригадайте, як волонтерство стало частиною вашого життя.

Моя волонтерська діяльність розділена на два етапи. Перший, як і в багатьох, одразу після Майдану. Тоді разом із чернігівськими дівчатами поїхала за першим нашим батальйоном на схід. Гадаю, всі пам’ятають ті часи, коли небайдужі люди збирали для військових речі, шили, плели, заготовляли сухі борщі й супи. Словом, усе, що треба було миттєво. Так упродовж 2014-2015 рр. їздили. І волонтерство нас поглинуло, бо залишали свої справи, роботу, родини. То був дуже важкий шлях. Зараз навіть згадувати лячно.

У 2014 році стали свідками, як поранило наших хлопців, і ми якось намагалися їм допомогти. Але достеменно не знали, як правильно це робити. Зараз я розумію, що допомога могла бути якіснішою, але тоді знань бракувало. Тож наприкінці 2015 року на початку 2016-го почала активно відвідувати курси тактичної медицини. І того ж 2016 року я пішла допомагати добровольчому корпусу «Асад». Разом із парамедиками займалася евакуацією поранених. Так і закрутилося – постійні навчання і практика. І вже в 2016 році в мене сформувався свій екіпаж із реанімобілем і друзями. До речі, цей реанімобіль подарували волонтери. Наразі він повністю укомплектований сучасним обладнанням. Знову ж завдяки землякам, діаспорі та всім небайдужим.

Ось уже два роки постійно перебуваю на фронті. Я доброволець, жодних контрактів не підписувала. Їжджу ротаціями. Мене в Чернігові майже немає. Стоїмо на передових позиціях  і вивозимо поранених із поля бою чи місця евакуації до шпиталю вже самостійно. Я вже повністю в медицині. І якщо збираю якусь допомогу, то це вже для медиків підрозділу, при якому я перебуваю, або для нашого екіпажу, бо ми теж потребуємо і ремонту машини, і пального.555

Багатьом хлопцям вдалося допомогти?

Зараз поранених не дуже багато. На щастя, активні дії позаду. Але те, що ми потрібні, знаю на сто відсотків. Зараз на тиждень, може, двох вивозимо. А бува таке, що три тижні майже нічого не робимо. І це Слава Богу! Парамедики на фронті одне одному зазвичай зичать бути без роботи.

Яка взагалі допомога нашим хлопцям зараз найбільше потрібна?

Медична. Чому й переорієнтувалася, бо бачу, де потреба. Наразі хлопці взуті, одягнені, забезпечені харчуванням. Щоправда, буває на крайніх позиціях чогось бракує, але це лише тому, що через обстріли не завжди можна підвезти туди все потрібне. Єдине, що багато на фронтах є добровольчих підрозділів, які не забезпечені міністерством. Тому вони потребують допомоги волонтерів в усьому.

Мабуть, за волонтерством і домівці своїй не так багато уваги приділяєте, і рідним?

Так. Близькі дуже страждають, особливо діти. І онукам не можу допомогти, як хотілось би. Але поки не бачу іншого виходу. Бо справа, якою займаюся, дуже потрібна. Додому приїжджаю щонайбільше на 5-10 днів. У цей час зі сходу отримую постійні дзвінки: «Коли будете? Бо в нас тут загострення.».222

Який з етапів волонтерства важчий?

Фізично важчий був перший. Бо тоді працювали цілодобово: каремати різали, броніки шили, сітки плели… Не жаліли ні спин, ні рук. Зараз мені дуже важко морально, бо відчуваю відповідальність за кожного пораненого бійця. І це відчуття не минає. Отримавши повідомлення про виклик, я за дві хвилинки маю зібратися. І байдуже, де перебуваю – у душі, в ліжку чи деінде. Тож миттю заскакую в машину і їдемо рятувати наших хлопців. І в дорозі серце дуже калатає, бо не знаєш, що очікує, які мають бути перші кроки. Це велика відповідальність. А коли вже бачиш пораненого, картинка складається, заспокоюєшся і робиш, те, що потрібно. Ще психологічно тяжко транспортувати важких бійців до шпиталю, бо дорога далеченька, десь із годину. Буває, здається, що ця година тягнеться тиждень. Це для мене найдовші хвилини мого волонтерського життя.

Під час виїздів усвідомлюєте, що своїм життям ризикуєте?

Так, буває і страх трішки, але це не зупиняє. Іноді навіть не одягаєш бронежилет, бо розумієш, що в ньому важче працювати з пораненим. Спинку трішки чимось прикрив і їдеш.333

Побажання колегам-волонтерам і хлопцям на передовій.

Колег вітаю зі святом, бо воно дуже для нас значиме. Всім бажаю здоров’я, міцних нервів. Також хочу, щоб не забували волонтерів, яких наче і не видно, але вони досі щось плетуть, шиють, тихесенько збирають для бійців консервацію й інші продукти, допомагають копійчинкою. Бійцям – успіху, везіння і щоб їх кулі минали. Нехай усі вони повернуться додому живі та здорові. Їм низький уклін і велика подяка.

І всім нам скорішої перемоги! А наша місія вже до кінця.666

Ірина Осташко

загрузка...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register