За два роки війни в Україні мільйони наших громадян виїхали закордон. Європейські країни радо приймали біженців, надавали різноманітну допомогу – від фінансової до продуктової. Українців, бажаючих виїхати в мирні країни зі стабільною економікою, спочатку було дійсно дуже багато. Згодом цей потік значно порідшав, а дехто з тих, хто виїхав раніше – повернувся на Батьківщину.
Чому так? Даються взнаки різні менталітети, суворі європейські закони, яких там дійсно дотримуються всі. До того ж, протягом двох років поступово змінювалися й умови проживання українських біженців в країнах Європи. Одні держави скорочували виплати, інші обмежували строки проживання біженців в соціальному житлі. За цей час Європа зробила свої висновки та скорегувала плани та підтримку українців закордоном. Більш прискіпливо почали ставитися до вивчення мови, більш наполегливо пропонують нашим громадянам виходити на роботу та переходити до самостійного життя, без соціальної допомоги. А тут ще й в Україні заговорили про необхідність повернення працездатного населення, зокрема чоловіків, назад.
То як живеться нашим закордоном? Що змінилося за ці два роки для них? Чи планують повертатися після завершення війни?
Вашій увазі кілька історій українських біженців з різних європейських країн. Всі вони, до речі, мешканці Чернігова.
Наші в Німеччині
Чернігівець Сергій майже два роки живе в Німеччині. Виїхав туди до родичів ще в березні 2022-го року. І він, і його дружина мають інвалідність. Поїхали закордон, аби отримувати необхідне лікування.
Сергій мріє повернутися додому, але стан здоров’я дружини поки не дозволяє цього зробити.
Про своє життя в Німеччині говорить обережно. Одразу акцентує, що його родина вдячна цій країні за підтримку та допомогу.
Сергій з дружиною отримують соціальну допомогу в повному об’ємі — і грошову, і освітню, і медичну.
Мовне питання
«А ось з мовою — складно, — зізнається чоловік. — Після сорока навчання йде зі скрипом, пам’ять вже не та».
Але на курси з німецької мови він все одно ходить регулярно.
«З нуля вивчити німецьку важко, — розповідає про своє навчання Сергій. — Мову викладають німецькою. І те, що ви не розумієте – нікого не цікавить. Сидить група, наприклад, люди з Афганістану, Африки, Сербії… І як їм всім викладати так, щоб кожен зрозумів? Кожному на його рідній мові викладати? Це технічно неможливо. Групи ніхто сортирувати не буде теж за етнічними ознаками. Тут вважають, якщо людина опинилася в Німеччині, то вона цього дуже хотіла. Тому мову теж може вивчити. До речі, багато хто приходить на курси вже з базовим знанням німецької. Їм легше. А якщо вчити отак, як ми, з нуля, то дуже складно».
Тотальна економія
Німці дуже ощадливі, розповідає Сергій. Українцям, які звикли щовечора приймати ванну та допізна палити електрику, спочатку буває складно адаптуватися до такої економії.
А враховуючи, що за останній рік ціни на електроенергію підвищилися, то економити німці стали ще більш пристрасно. До цього ж закликають і біженців. Особливо тих, хто живе за рахунок соціальних виплат.
Серед біженців, які виїхали в Європу, Німеччина популярна саме через досить високу фінансову допомогу. В реальному ж житті не все так однозначно, пояснює Сергій. Те, що німці платять біженцям — тут же в Німеччині врешті-решт і лишається.
До того ж, німці дуже ретельно перевіряють, що українці купують за кошти, які їм надає держава.
«Насправді вони все добре прорахували, — розповідає Сергій. — Вони проаналізували, які базові життєво необхідні покупки щомісяця робить середньостатистичний німець. І дають допомогу рівно стільки, щоб вистачило на продукти, ліки, побутову хімію. Ця допомога розрахована виключно на потреби людини».
Фінансова допомога, яку Сергій з дружиною отримують на свої картки – це увесь їх дохід на сьогодні. Гроші витрачають акуратно, щоб вистачило до кінця місяця. Чутки про великі виплати в Німеччині, на які можна розкоштувати, сильно перебільшені, каже Сергій.
«Ця сума не передбачає, що ти будеш купляти собі все, що забажаєш, міняти телефони кожні півроку. Розраховано на те, щоб людина могла задовольнити свої мінімальні базові потреби – в їжі, одежі, медицині», — пояснює чоловік.
За останній рік, каже Сергій, в Німеччині значно підвищилися ціни майже на все.
«В Німеччині піднялися ціни на продукти, — розповідає чоловік. — Підвищилися ціни на електроенергію десь в два рази. На все інше теж, в принципі. Про одяг не скажу, бо ми майже нічого не купуємо. Ми як приїхали – трохи одягу купили, в ньому тепер і ходимо. Тому не можу сказати, наскільки одяг подорожчав».
Тотальна економія німців цілком зрозуміла. Тут дійсно дороге життя, а особливо комуналка, пояснює Сергій.
«Комуналка тут коштує більше, ніж фінансова допомога, яку вони нам надають. Тут дуже дорога комуналка. І всі просто помішані на економії різних ресурсів. Але поки ти не працюєш, комуналку біженцям оплачують соціальні служби. Щоб безробітна людина не стала безхатьком, то соціальна служба платить за нього комуналку. Але електроенергію людина платить сама. За інтернет платить сам. Телефон сам оплачує. За воду, квартплату та опалення – це вже соціальна служба».
Сергій з дружиною проживають у своїх родичів у Німеччині. Орендувати житло не можуть — не мають коштів. На роботу не можуть влаштуватися, бо не знають мови. Жити за рахунок соціальної допомоги – поки що єдиний для них варіант.
Плюси життя в Німеччині
Дороге німецьке життя змусило чоловіка позбутися деяких шкідливих звичок. Якщо в Чернігові він випалював по півпачки цигарок щодня, то в Німеччині тепер не палить взагалі. Дуже вже дороге те задоволення закордоном!
«Кинув палити, — посміхається Сергій. — 8 євро коштує пачка цигарок мінімум. Це дуже дорого. І алкоголь дуже дорогий. Тому спиртне теж перестав вживати зовсім. За два роки у Німеччині я ще жодного разу не купив жодного міцного напою. Інколи пиво брав. Ось так Європа допомагає українцям позбутися шкідливих звичок».
Стежать та скаржаться. Але не скрізь
Ще одна популярна тема про життя в Німеччині, яку полюбляють обговорювати українці в соцмережах – незвична для наших людей пильна увага німців до життя інших, постійні скарги до поліції через дрібниці.
«Є таке, скаржаться, — підтверджує дружина Сергія Ольга. — Але це, дивлячись де ти живеш. Якщо ти будеш жити в маленькому містечку, то будуть дивитися за кожним твоїм кроком. У великих містах не так. Там простіше бути непомітним. А ще відрізняються між собою Східна та Західна Німеччина. От східна більше пише скарг у різні інстанції, ніж західна. Принаймні, мені так здається».
Цю звичку спостерігати та скаржитися наші біженці за два роки так і не перейняли, жартує Сергій.
«Тут кожен біженець зайнятий своїми проблемами, своїми дітьми, — розповідає чоловік. — Коли людина прокидається о 5-й ранку, відводить дитину в садок чи школу, їде години дві на мовні курси, там ще кілька годин сидить… Потім знову пару годин їде назад за дитиною , а потім додому…. Всі тут трішки замотані. Людям тут не до спостережень, не до веселощів, не до вечірок».
Подружжя зізнається – ось вже два роки живуть в режимі тривоги та постійної готовності переїхати кудись знову. Мріють повернутися додому, де їх чекає власний будинок, рідні та друзі.
Польське життя українських біженців
Ще одна пара українців з Чернігова сьогодні живе в Польщі. Щоправда, у них зовсім інша ситуація, ніж у Сергія з Ольгою. Євген та Наталія фактично не є біженцями. Чоловік виїхав до Польщі ще за кілька років до початку повномасштабного вторгнення. Працює водієм. Дружина приєдналася до нього вже після 24-го лютого 2022 року. Жінка під обстрілами виїжджала з блокадного міста.
Приїхавши до сусідньої держави, Наталія не оформлювала тимчасовий захист, не просила допомоги. Вона одразу пішла працювати до кав’ярні. Заробіток має невеликий, до того ж робота в неї сезонна, але жінка не скаржиться.
За майже два роки життя в Польщі, запевняє Наталя, не помітила якихось змін у ставленні поляків до українців.
«Вони нормально до нас ставилися і ставляться, — каже жінка. – Звичайно, різні бувають люди і серед поляків, і серед українців. Але у мене за ці два роки було може чотири рази якогось агресивного спілкування з місцевими. Та й то вийшло не через національне питання, а суто на побутовому рівні».
А ось ставлення українців до своїх співгромадян іноді буває досить агресивним, розповідає жінка.
«Я знаю і українців в Польщі, які кажуть: «Ми тут 7 років працювали тяжко, а ви приїхали на все готове, і вам тут навіть туалетний папір дають!»
А ось чоловік Наталі Євген каже, що ставлення поляків до українців змінилося на краще. Принаймні, він це помітив серед своїх колег-поляків.
«Якщо нас раніше тільки жаліли, то зараз нас поважають. Кажуть — ви молодці, бо ви даєте відсіч москалям, ви вистояли!», — розповідає Євген.
Наталя разом з чоловіком винаймають квартиру. Заробітку обох цілком вистачає на більш-менш нормальне життя. Але обоє все одно мріють повернутися назад.
«Я жила в Чернігові. Я там мала все – квартиру, машину, стабільний дохід, могла навіть відкладати гроші. І тепер в Польщі мені складно, не подобається мені тут. Чому? Тому що я нічого не можу! Тут треба тяжко працювати, щоб вистачало на життя. Я за один день відпрацьовую від восьми до тринадцяти годин. Увечері я вже не хочу нічого. Тільки лягти і спати», — пояснює жінка.
Українців в Польщі багато
«Наші скрізь», — жартує Євген.
На будь-якому підприємстві можна зустріти українських робітників. У фірмі, де працює Євген, таких як і він заробітчан теж вистачає. Ставлення до працівників добре, запевняє чоловік. Але є питання по заробітній платі.
«Поляк ніколи тобі не скаже, скільки він отримає грошей. Але я підозрюю, що він отримує більше, ніж я. Або ж у нього більш легкий графік роботи», — розповідає чоловік.
Щоб мати заробіток, українці часто йдуть працювати на низькооплачувану та важку роботу. Люди, які в Україні працювали у банках, освіті чи б’юті-сфері, в Польщі йдуть на заводи та ферми. Перевчатися на більш престижні професії чи підтверджувати свої українські дипломи часто у людей немає ані часу, ані бажання.
«У мене є знайома юристка, розповідає Наталія. — У неї в Україні була своя фірма, яка надавала юридичні послуги. Вони з чоловіком вдома досить непогано жили. В Польщі вона тепер працює в пекарні. Бо щоб працювати як юрист, вона має підтвердити свій диплом, довести, що вона дійсно фахівець. А на це піде десь років п’ять. Плюс повинен бути досить високий рівень знання польської мови. Вивчити польське законодавство потрібно. Якщо вона це все зробить, то може шукати гарне місце роботи. Але їй вже зараз 45 років. Якщо вона витратить ще 5 років на навчання, то зможе отримати нормальну роботу, коли їй буде 50».
І Євген, і Наталія переконані, що українці життєво необхідні полякам. Саме заробітчани суттєво підтримують місцеву економіку.
«В Польщі хочуть, щоб українці лишилися, — переконаний Євген. — Вони розуміють, якщо більшість українців-заробітчан виїде, то їх економіка суттєво втратить».
З мовою в Польщі простіше
З польською мовою українцям, звісно, простіше ніж з німецькою. По-перше, частина слів зрозуміла і без перекладу. По-друге, багатьом її легше вивчити. До того ж, в Польщі немає такого прискіпливого ставлення до навчання на мовних курсах. Вони не вимагають досконалого знання польської. Добре вже те, що людина намагається її вивчити.
«Я намагаюся спілкуватись польською мовою, — каже Євген. — Звичайно, з помилками. Поляки мене виправляють, але вони позитивно оцінюють моє намагання вивчити мову».
Євген з дружиною поки що лишаються в Польщі, хоча своє більш далеке майбутнє бачать все-таки в рідній Україні.
Сувора Чехія
А от в Чехії мовне питання досить гостро стоїть перед переселенцями. Ще одна чернігівка Ірина неодноразово потрапляла в ситуації, коли місцеві мешканці відмовлялися розуміти її недосконалу чеську.
«Якщо раніше, ще у 2022-му, тут робили знижку на те, що ти можеш не знати їх мову, не розуміти, і з тобою все одно нормально спілкувалися, то тепер, навіть якщо ти говориш чеською, але якось трохи неправильно вимовиш якийсь звук у слові, вони роблять вигляд, що тебе не розуміють. Чехи вважають, що, оскільки ми тут вже два роки живемо, то вже могли б вивчити чеську і говорити правильно», — говорить дівчина.
Ірина живе в Чехії разом зі своїм нареченим. Незабаром пара планує побратися. Коли молоді люди прийшли до місцевого муніципалітету домовитися про офіційну реєстрацію їх шлюбу, почули досить неприємні для себе речі.
«Нас спитали: «А чого ж ви українці не їдете додому весілля справляти?» Ми відповіли: «Ну ви ж розумієте, у нас війна». На це у відповідь почули від місцевої чиновниці: «А, у вас війна … а ви весілля гуляєте?»
Озлобленість відчувається також і з боку співвітчизників, розповідає Ірина. Агресивно ставляться до новоприбулих переселенців ті українці, які приїхали в Чехію раніше, ще до повномасштабного вторгнення.
«Одна жіночка з Івано-Франківщини мені якось сказала: «Ми приїхали сюди самі, і самі всього добивалися! А ви приїхали на все готове», — розповідає дівчина.
Відчуває Ірина дискримінацію навіть під час пошуку житла, за яке готова сама платити.
«Нашим не хочуть здавати житло, — розповідає вона з сумом. — Категорично. Ми шукали житло три місяці і знайшли тільки тому, що мій хлопець живе тут вже більше 5-ти років і має посвідку на проживання. А якось я зателефонувала за оголошенням про оренду квартири. На сайті була вказана ціна – 10 000 крон. Мене перепитали якої я національності. Коли почули, що я українка, сказали: «Тоді з вас 20 000».
Фінанси під пильним контролем
Фінансову допомогу біженцям у Чехії переказують на банківську карту. Вважається, що більшість грошей повинно піти на продукти харчування. Чехи ретельно стежать, на що українці витрачають соціальні виплати.
«Обіг грошей на картці відстежується, — пояснює Ірина. — За кожен місяць потрібно подавати звіт, до якого необхідно прикріпити банківську виписку – скільки грошей прийшло на твій рахунок, куди ти ці гроші витратила. Тут краще купувати в магазинах і розраховуватися карткою. А якщо ти знімаєш всю суму в банкоматі, то це викликає підозру, цікавляться – куди ти витратив гроші, чому одразу всю суму зняв. Ти також повинен вказати у звіті залишок коштів на рахунку на останній день місяця. Тобто, якщо у тебе лишилося на карті, наприклад, 2 000 крон, то на наступний місяць тобі дадуть грошей на дві тисячі менше. Мій хлопець, наприклад, не може мені переказати гроші на картку, бо соціальні служби це все відстежують. А тоді висновки роблять – значить у тебе є якийсь дохід, є додаткові гроші. Одного місяця він мені скинув на карту 100 крон, то на наступний місяць я отримала на 100 крон менше».
Простіше кажучи, всі гроші, які дають біженцям – повинні лишатися в країні, роз’яснює дівчина.
«Була ситуація у моєї знайомої, коли їй відмовили на один місяць давати фінансову допомогу, бо вона витратила кошти в магазині одягу. І не в якомусь там масмаркеті, а у фірмовому магазині. Вони якби не говорили прямо, що це пов’язано, але вона проаналізувала ситуацію і зробила висновок, що ця її покупка і стала причиною відмови».
Фінансова підтримка біженців у Чехії так само, як і в Німеччині, чітко прорахована. Її вистачає тільки на базові потреби в їжі та ліках.
До того ж, чехи відмінили для українських переселенців безкоштовне житло. Всім потрібно винаймати квартири чи кімнати в гуртожитках – у кого на що вистачить коштів.
«Найдешевше житло — 20 квадратних метрів під дахом коштує десь 400 євро в місяць разом з комуналкою. Це 10 000 крон. Середня зарплата на заводі, наприклад, 20 000. Це вже після іспитового терміну. Посудомийка, прибиральниця отримує 15000-17000 крон. Вижити складно, якщо ти один», — розповідає Ірина.
Ставлення змінилося
Найскладніше для Ірини в Чехії – це ставлення до українців. Дівчина каже – за останні два роки воно змінилося і до того ж суттєво.
«Коли стається якийсь злочин, тут і новина про нього обговорюється в інтернеті, то часто в коментарях можна побачити: «Це українці зробили?» — розповідає Ірина. – Останнім часом не варто виходити на вулицю ні з якою українською символікою – ні з прапором, ні навіть з квітами кольорів прапору, стрічками. Чехи реагують агресивно. Ми колись стояли біля автівки своєї, а в салоні у нас висів прапорець невеликий український, то до нас підійшли чехи і сказали: «Ви українці? Їдьте додому!» Дуже негативно реагують на українських чоловіків. Можуть підійти і сказати: Їдь додому і воюй, у тебе війна. Ми тут вам усім допомагаємо, а ви тут на нашій шиї сидите!»
Ірина розповідає про випадки побиття українських жінок в Чехії.
«У нас був випадок в районі, де я живу – чех побив українок. Вони приїхали з дітьми в розважальний центр. Одна жінка потрапила в реанімацію. Нападника затримали, судили, але дали йому десь рік умовно».
Складно українцям і знайти гарну високооплачувану роботу в Чехії.
«Більшість моїх знайомих з Донецької, Херсонської, Запорізької областей. Там або окупація, або зруйноване житло, і людям нікуди повертатися. То вони намагаються зачепитись тут, в Чехії. Але це складно зробити. Складно влаштуватися офіційно на роботу. Українцям платять меншу зарплату, ніж чехам. Плюс наших ставлять на таку роботу, яку самі чехи не хочуть виконувати. Або це важка фізична праця, або шкідлива, наприклад, працювати з фарбою і лаками».
Важко, страшно, але повертатися не хочуть
Близько 60-ти відсотків українських біженців в Чехії не повернуться назад, вважає Ірина. Попри напружені стосунки з чехами, наші громадяни прагнуть лишитися закордоном, бо отримали там вищий рівень життя.
«Тут більший рівень достатку, — пояснює Ірина. — Навіть при тому, що ти багато платиш за житло, при всіх проблемах, люди собі тут можуть значно більше дозволити в плані відпочинку, в плані розваг , техніки. Наприклад, айфон ти можеш купити за одну зарплату. Люди, які тут почали заробляти по дві тисячі доларів на місяць, не хочуть їхати додому на значно менші зарплати».
Сама Ірина повертатися в Україну не планує. Але не тому, що не любить Батьківщину, пояснює дівчина. Просто вона знайшла в Чехії своє кохання, виходить тут заміж і своє майбутнє тепер бачить саме там.
Олена Лазун
