На Чернігівщині незряча жінка вʼяже теплі шкарпетки і килимки для воїнів
Марія Лукач із села Мала Загорівка живе у темряві – більше десяти років жінка повністю незряча. Але її внутрішнього світла і тепла стільки, що ними вона зігріває наших військових на фронті: навіть навпомацки жінка в’яже теплі шкарпетки нашим захисникам!
Її син Василь добровольцем зголосився захищати Батьківщину. А пані Марія, навіть попри те, що незряча, взялася в’язати килимки та шкарпетки, аби допомогти його побратимам!
Про це розповідає «Goodasity».
«Та я не роблю нічого надзвичайного, – ніяково усміхається 55-річна Марія Лукач із села Мала Загорівка на Чернігівщині. – От, що можу… Очі незрячі, а серце – воно ж усе бачить, все відчуває. Вболіваю за наших хлопців, хочу їх зігріти теплом своїм материнським – от і в’яжу для них! Торік зв’язала десь під 200 пар, а, може, й більше – я спеціально не рахувала, нав’яжу з десяток пар і передаю волонтерами місцевими або Васильком своїм. Василь торік весною пішов добровольцем на фронт – казав, як я буду вдома сидіти, коли ворог уже в нас ледь не на порозі був! Він у нас такий, якщо вирішив, то вже все, – я знала, що відмовляти його не поможе. Сказав мені: «Мамо, не плачте, я йду…» І що залишалося мені – тільки благословити…
Василь багато де у гарячих точках був – щодня переживаю, молюся за нього щохвилини… Я, як тільки ото війна почалася, одразу взялася шкарпетки в’язать – думаю, то ж треба хлопцям помагати! В’яжу наосліп – рахую петлі і так вив’язую, мені не складно, я вже звикла… Кожна петелька у мене з молитвою: і «Отче наш», і «Богородицю» молюся, хай Бог помагає нашим хлопцям, хай усі живі-здорові вертають чим пошвидше з перемогою!
Ану, підождіть хвилинку, – відволікається від інтерв’ю пані Марія. – Я тут якраз обід варю: картопельку з рибою смажу…
Так, а що ви дивуєтеся – удома сама все готую, і їсти на щодень, і щось складніше, навіть паску печу. У себе на кухні вже знаю, де що лежить, то я навіть напомацки візьму, що треба і зготую. Смажити щось, правда, трохи складно – кладу на сковорідку так, щоб перевертати сама, але все одно чоловіка прошу, щоб мене підстрахував. Чоловік у нас і за курми дивиться, і город обробляє – з Божою поміччю всьому раду разом даємо!
Я сама з Закарпаття, з Хустського району, – розповідає про себе жінка. – А сюди, на Чернігівщину, у Малу Загорівку, переїхала до чоловіка Юрія. Тут уже багато років і живу…
Зір почав падати через цукровий діабет давно, ще в 1994-му. А більше десяти років тому пропав узагалі. Навіть дату пам’ятаю: 12 серпня 2012 року стало мені темно – уже назавжди. Стільки лікарів обходили, і операції на обох очах мені робили – не допомогло. Трішки було покращало, бачила хоч силуети, так тому тішилася, а тоді інсульт – і знову темрява…
Лікарі сказали – за зір можете уже забути. Не мені казали, а чоловіку – я б тоді такої новини тоді не витримала… Перші роки по тому ще чекала, надіялася, але роки йшли, темрява не відступала, і я розуміла, що так вже і буде. Спочатку було дуже складно – блудила навіть у хаті, плакала від безсилля і безпомічності – що нічого сама зробити не можу… Юра мій, дай йому Бог здоров’я, мене з того стану витягнув – усе показував, допомагав, підтримував. І так я потрохи навчилася усьому давати раду – тепер пальцями все «бачу», хоча поки наловчилася, і обпікалася стільки разів, і ранилася, та й зараз не без того… Але раду собі даю – і вже добре.
Зранку насамперед все вдома стараюся поробити, сніданок-обід зготувати, посуду помити, а тоді сідаю в’язати. Жодної хвилини «вхолосту» не хочу потратити: сяду чай пить – і все одно рядок-два на шкарпетці пров’яжу. Зараз, правда, в’яжу в масці – у мене від шерсті вже аж алергія, кашляю-пчихаю, але все одно в’яжу, не лишу тої справи. Нитки раніше сама купувала, але сама багато не накупуєшся за пенсію… То я старі светри розпорювала, щоб в’язать, а як про мене як у ті ваші інтернети перший раз написали – то люди нитки стали звідусіль слати – і з Одеси, і з Дніпровщини, і зі Львова, і у нас з Чернігова, Ніжина і Коропа… І зараз допомагають, шлють, а я всім дуже за це вдячна – ниток завжди треба.
Цей год у серпні мені ящик ниток привезли, то я їх тільки раз-два – і вив’язала! Що у людей є, те і передають, присилають навіть в’язані речі, які вже не потрібні – я їх розпускаю на нитки, змотую у великі клубки і з них в’яжу. В’язала я ще зі школи – мама покійна в’язала, і мене навчила. Згодом, коли діти були малі – в’язала їм шапочки, светрики.
Нині в’яжу – і весь час рахую петлі, щоб усе зійшлося – я ж не можу подивитися, як у мене виходить. Буває, що змилюся і доводиться все розпускати, починати знову. Але беруся і знов роблю, бо як же інакше… Хочу, щоб і по кольору шкарпеточки мої гарні були – а не сіро-буро-малинові, то чоловіка «смикаю» від роботи – питаю, який де колір, прошу, щоб мені допоміг, підібрав. Все має бути суперовим – бо ж то для наших хлопців, для захисників наших!
Василько мій, коли на день-два із фронту приїжджає, то йому завжди шкарпеток даю з собою – хай хлопцям роздасть, щоб їм тепло було. Оце він приїжджав недавно – хоч і мало побув, так я і голубців хлопцям накрутила, і спекла смачненького, і шкарпеток і килимочків передала.
В’яжу спицями ще й килимочки такі більшенькі – чи сидіти на них, чи під ноги узяти у спальник, чи навіть під голову замість подушки, хлопці випробували, кажуть, гарні! Ще одна наша місцева жіночка, Каріна, теж в’яже шкарпетки, то ми разом із нею скомпановуємося – от, недавно вона мені аж 16 пар привезла.
Доріжки під ноги найважче в’язати – бо складаєш і по шість-сім- ниток докупи, а як нитки тоненькі, то й всі десять. Увесь вечір в’яжу – а зранку встаю, аж руку не можу зігнуть – так пальці понапухають… Питаєте, чи не важко? Важко, звісно – але хлопцям там ще важче. А я духом не падаю духом і на Бога надіюся…
Я вже так навчена – щоб не жалітися, не нарікати, у всьому давати раду. А за роботою і сумувати-душу краяти нема коли.
Ви ж дивіться, щоб я на знимках гарно вийшла, – сміється пані Марія. – Хоч і не бачу, але все одно гарною ще хочеться буть… І корисною – корисною насамперед. Так що пишіть, діти, пишіть – хай люди читають, хай допомагають нашим хлопцям, бо як я, сліпа, в’яжу і хочу допомогти, то хіба інші не можуть?..»
Пані Марія знову береться за нитки та спиці: вкладає у кожен рядок своє невгасуще прагнення робити добро і віддавати свою часточку світла у темряві війни. Її тепле в’язання стає символом великої внутрішньої сили, яка кожного дня робить неможливе і надає найпотрібніше – любов і підтримку тим, хто стоїть на передовій, захищаючи нас.