«Життя людини має починатися з мрії», — говорив перший і поки що єдиний космонавт в історії незалежної України Леонід Каденюк.
Він був там, де не ступала нога переважної більшості людей, і хотів би полетіти туди знову. Аргументував це тим, що і в 70 років це не проблема, якщо здоров’я дозволяє.
Однак сьогодні, 31 січня, на 68-му році життя серце військового льотчика і космонавта не витримало — він помер прямо під час пробіжки.
Публікуємо витяги з його розповіді про себе, професію та людське буття.
Фрагменти інтерв’ю Леоніда Каденюка для порталу womo
Ми живемо у вік технологій, а космос і космічна галузь по суті і є те, що визначає ці технології. Для створення космічної техніки вирішуються дуже складні завдання.
За той час, який людина освоює космос, придумано і запатентовано понад 50 тисяч винаходів. «Планета Земля — це колиска людства, але не можна вічно жити в цій колисці», — говорив учений Костянтин Ціолковський. Коли я побував у космосі, я зрозумів, що це не порожнеча, космос заповнений величезною кількістю питань, на які нам потрібно знаходити відповіді для розвитку цивілізації і збереження нашої планети.
Я був відібраний до загону космонавтів у 1976 році, це був шостий набір після гагарінського. Ми вивчали багато дисциплін: астрономію, біологію, астрофізику, екологію, метеорологію та інші науки.
І це крім того, що ми повинні були відмінно знати космічний корабель, станції, — вимоги до знань інженерії були великі. Якщо перші загони повинні були просто повернутися звідти живими, то нам належало виконувати наукові експерименти.
Відбір був дуже жорстким, з 3000 льотчиків-випробувачів на довгу перспективу були обрані лише 9. Критерії були жорсткими, тому що ті навантаження, які є в космосі, витримують не всі.
Підготовку я проходив і як учений, і як льотчик-випробувач, тому на початку я закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище, потім — Московський авіаційний інститут, Центр підготовки льотчиків-випробувачів і Центр підготовки космонавтів.
Крім цього, у нас було тренування в барокамерах, термокамерах, центрифугах для підготовки організму до перевантажень, невагомості, тривалого знаходження у закритому просторі.
Це були випробування з десятикратными перевантаженнями — на межі людських можливостей. Тобто, якщо я на той час важив 75 кг, то в процесі перевантаження, моя вага збільшувався до 750 кг — кров, кожна клітина, серце, мозок — важили в 10 разів більше. Звичайно, таке можуть витримати не всі: втрачають свідомість, у когось лопаються судини, в такому випадку цих кандидатів усували від підготовки.
Мій політ у космос було виконано в США на космічному кораблі «Колумбія» — це перший з усіх американських шатлів, який літав у космос. Екіпаж складався з шести осіб: троє американців, індіанка Калпана Чавла, японець Такао Дої і я. Перед польотом нас запитали, яку музику ми хочемо замовити, щоб розбудити центр управління польотом о 7 ранку. Коли запитали мене, я довго не роздумував: «Гімн України».
Космічний політ складається з трьох етапів: перший — старт і вихід на орбіту, другий — політ у космос і виконання завдання, третій — повернення на Землю.
Напружений і небезпечний етап — перший. Фактично з Землі запускається в космос порохова бочка, до якої прикріплено космічний корабель, і до орбіти вона наближається з величезним прискоренням. Я не встигав сприймати дійсність, здавалося, що душа відокремилася і знаходиться десь значно вище. Але більше мене хвилювало перед польотом, як я перенесу стан невагомості.
Все тіло, крім рук і ніг, було прив’язане плечовими і поясними ременями до крісла, тому в один момент вони так несподівано спливли переді мною. А коли я відв’язався від крісла, перше, що кинулося в очі, — відсутність точки опори.
Звичайно, дуже хотілося подивитися в ілюмінатор. Коли я побачив Землю, у мене мимоволі вирвалися слова: «Тепер я бачу, що вона кругла». Там я згадав наш глобус у сільській школі, але описати те, що я побачив в ілюмінаторі, неможливо. Жодне фото з космосу не передасть те, що ми бачили своїми очима.
Перше, що кинулося в очі, швидкість, з якою ми летіли, і величезна кількість сонячного світла, яке Земля відбиває в космос. Відразу виникла думка, що ми, люди, не вміємо використовувати сонячну енергію в повному обсязі. Ну а якщо дивитися у бік, протилежний від Землі, то цей простір здається якимось абсолютно ідеальним, безмежним і багатовимірним.
Коли ти дивишся в ілюмінатор космічного корабля і бачиш створене, після цього не вірити у вищий розум неможливо. Пройшовши адаптацію і звикнувши до свого стану, я відчув, що вже колись був у ньому. Можливо, тому що людина перед тим, як народитися, знаходиться в утробі матері в рідині в подібному стані невагомості, а, можливо, людина колись прилетіла з космосу і на генному рівні у нас записана ця інформація.
Було непросто звикнути до біологічних ритмів, тому що якщо на Землі зміна дня і ночі відбувається за 24 години, то там — за 90 хвилин. Наші вчені запропонували 10 цікавих біологічних експериментів з рослинами, але крім них я проводив й інші тести над собою — спав на стіні корабля або ходив по стелі. У той момент, коли я ступив ногою на стелю, я опинився у зовсім іншій системі координат. Безліч негативних відчуттів охопило мене, зокрема страх падіння, хоча свідомістю я розумів, що це неможливо в стані невагомості.
Перед польотом наш екіпаж возили на американську фірму, що виробляє їжу для космонавтів. На столі було розкладено зразки, ми пробували і те, що нам подобалося, відзначали «галочками». Сама їжа була в сухому сублімованому вигляді, щоб її розбавляти, потрібна була тепла вода. На кораблі, до речі, було багато рідини: соки, чай, кава, вода.
Нам потрібно було багато пити, тому що організм у невагомості зневоднюється. Звичайно, в стані невагомості налити воду просто так було неможливо, вона відразу ж перетворювалася на кульки, іноді для пустощів ми ловили їх ротом.
Моя професія наскільки цікава, настільки й небезпечна. Моя колега Калпана Чавла загинула в своєму наступному польоті після нашого, причому вона також літала на «Колумбії». Пам’ятаю, цього дня, перемикаючи канали, я почув у новинах, що втрачено зв’язок з «Колумбією». Я знав, що це може означати. Так, такі випадки бувають, на жаль, техніка складна, і від ризиків у космосі ніхто не застрахований.
А плюси, їх так багато… Все залежить від того, чи здійснилася мрія ваша, чи здійснився політ. Власне підготовка може бути дуже тривалою — протягом декількох років. Потрібно стежити за здоров’ям, тримати себе в рамках, а далеко не всі витримують такий режим, тому деякі сходять з дистанції.
Космонавти — це звичайні люди, просто вони займаються незвичайною роботою. Життя людини має починатися з мрії. Я завжди кажу, що неважливо, ким ви хочете стати учителем, лікарем, бізнесменом, космонавтом, — мрія повинна бути. Жодного секрету немає: потрібно просто мріяти, багато вчитися і працювати, а також займатися спортом, щоб здоров’я було міцне. Якщо у мій час космонавтів відбирали серед льотчиків, то зараз людина будь-якої професії може стати космонавтом. Головне — наявність вищої освіти, краще технічної.
Я вірю в існування інших цивілізацій і думаю, що у них є такі ж проблеми встановлення контактів з нами, як і у нас. Чомусь у багатьох фільмах показують інопланетян як агресивних істот, що прагнуть завоювати нас. Але якщо цивілізація розумна, у ній не повинно бути жодної агресії, це ж правило стосується і Землі. У розумній людині агресії немає.
Дуже багато говорять сьогодні про те, що треба летіти на Марс. Ну а я вам скажу, що ніхто не може дати повної відповіді на питання: навіщо взагалі туди летіти? Полетіти, щоб там побувати і повернутися або загинути, — не мета. Немає жодних проблем у тому, щоб запустити туди міжпланетний корабель без людей. Але для того, щоб туди запустити людину, техніка повинна бути на 2-3 порядки складніша, потрібно забезпечити потужний захист від радіації.
Сучасні технології поки не дозволяють здійснювати такі польоти. І коли, кажуть, що в 2024 році буде політ, причому взялася за нього людина, яка далека від космонавтики, просто у неї є прагнення і гроші, я розумію, що все не так вже просто. До того ж такими польотами повинна займатися не одна держава, а в кооперації, включаючи Україну, бо ми — космічна держава. Хоча, враховуючи, наскільки швидко розвиваються технології, не можна виключати ймовірність такого польоту. А коли мене запитують: хотів би я полетіти туди в один кінець? Я відповідаю: «Моя психіка не готова до цього, полетіти туди і не повернутися на Землю — це все одно, що померти наполовину».
Леонід Каденюк
Фоторепортаж Віктора Кошмала
Джерело: 112.ua
