Її книжки не затримуються на полицях районних і міських бібліотек. Романи «Грішниця», «Кола на воді» й «Фортеця для серця» забезпечили своїй авторці місце в ТОП-20 найуспішніших українських письменників. Оголений нерв сучасної вітчизняної літератури — Олена Печорна – в Корюківці зустрілася зі своїми читачами.
– Ви знаєте, якби ще років шість тому мене отак представляли, як сьогодні перед вами, то я, мабуть, і не повірила б. Тому що письменниця Олена Печорна – це мрія маленької дівчинки, – так розпочинає свою історію літераторка.
Усе починається з дитинства
Ця маленька дівчинка народилася зимного лютого місяця 1982 року в звичайній родині чернігівської глибинки – невеличкому селі Левковичі. Згодом сім’я переїхала до селища М.-Коцюбинське, де живе й до сьогодні. Літературою захоплювалася з дитинства, спершу як споживач, а далі непомітно для самої себе переросла в розряд продуцента.
– Зазвичай, коли я розповідаю про свою творчість, мені ставлять запитання: коли все розпочалося, як ви дійшли до такого життя, що почали писати. Мабуть, у всіх все починається отам, біля першоджерел – у дитинстві. Я коли згадую себе маленькою дівчинкою, то ніжно називаю її маленьким вовченятком. Я була інтровертом чистої води, не мала багато друзів, контактів, і оцей брак у спілкуванні я компенсувала книгами, адже дуже любила читати. При чому читала все, що потрапляло під руку.
А знаєте, що дають книжки? Вони дають унікальну можливість перебувати в іншому світі й фантазувати. І отой маленький інтроверт після прочитання твору ще довго залишався в тому світі, щось домріював. І отак непомітно все перейшло в написання таких творів, – згадує авторка.
Нині бібліотекар за фахом і талановита письменниця за покликанням Олена Печорна зізнається: могла стати медиком, як мама. Проте сама доля вчасно внесла свої корективи.
– Був одинадцятий клас, я збиралася вступати на медичний, тобто готувала собі абсолютно інший життєвий шлях. Про мої «брєдні» – я так називала своє письмо – знали тільки найближчі. Й уявіть, як вчасно мені доля зробила підказку: саме тоді оголосили обласний конкурс із символічною назвою «Проба пера», моя тітка почула про нього й каже «Оленко, спробуй свої сили».
Оленка спробувала і перемогла, і саме тоді зрозуміла, що це і є її покликання.
– Я запам’ятала навіть не перемогу, хоча це була купа вражень. Я дивлюсь на свій надрукований текст – окремий світ, окремий вимір, і в ту саму хвилину усвідомлюю, що оцей текст створила я. І оце відчуття творчості поглинуло, накрило з головою – і я зрозуміла, що це моє. Медичний тихенько відійшов на задній план, а я вступила до Ніжинського педагогічного університету, – каже письменниця.
Народження перших діток – синочка й книжки
Після навчання Олена Печорна рік пропрацювала в славутицькій школі й пішла в декрет. Саме в цей час, разом із синочком, народилась і перша велика робота – роман «Грішниця». Саме тоді жінка нарешті змогла розвантажитись розумово і присвятити себе чомусь більшому, ніж оповідання, нариси.
– Цю книгу я писала десь півтора року. Але як писалося: коли синочок заснув, чоловік ліг спати, село завмирає, вся жіноча робота перероблена, ти сідаєш, занурюєшся в той світ і він поглинає тебе. Одразу скажу, ця книжка не проста, для себе я називаю її «наївно про страшне», – ділиться Олена Печорна.
Рукопис звався «Обвисле небо», ідея написання з’явилася ще в студентські роки. Тоді в одній із газет на очі майбутньої письменниці потрапила історія жінки, хворої на СНІД.
– Людина усвідомлювала, що її земний шлях добігає кінця, і її думки настільки зачепили, що вона ніби оселилася в мені і весь цей час я носила її в собі. Тому, коли запитують, чи реальні події, чи реальні ситуації, в які потрапляють мої герої, чи є прототипи, то я одразу скажу – реальних прототипів нема, але, на превеликий жаль, більшість ситуацій, у яких опиняються герої, це наша реальність. Щось мною було побачено, дещо сталося в сусідньому селі, з близькими, рідними людьми й далекими. Але оця жінка допомогла мені зв’язати докупи все, що мені боліло.
Мені хотілося, аби ми стали милосерднішими, співчутливішими. Бо зараз ми звикли навішувати ярлики: якщо ти повія і ти хвора на СНІД, отже, ти цього заслуговуєш й інакше бути не може. Але іноді люди потрапляють у такі життєві обставини, що іншого вибору в них могло не бути. І чому «Обвисле небо» – у нас за спиною в кожного є крила, а через це обвисле небо їх іноді дуже важко розправити й полетіти.
Коли сон не закінчується…
Перший рукопис приніс Олені Печорній мало не найбільше – перемогу двох престижних премій Олеся Гончара та премію ім. М. Коцюбинського, місце в ТОП-20 найуспішніших українських письменників. Та головне – віру у власні сили й відчуття затребуваності.
– Починаєш розуміти, що ти для чогось живеш, можеш щось донести людям. Це величезна відповідальність, але й величезне щастя. Крім того, завдяки «Грішниці» я увійшла в українську літературу, стала членом Національної спілки України, з’явилися нові знайомства. Проте моє життя не змінилося, бо поки що письменник в Україні не може дозволити собі жити лише на гонорари. І загалом усе залишилося в тому ж руслі: я так само працюю в бібліотеці. Але тоді, уявіть собі, провінційна молода мама двох діток, далека від літератури, а тобі телефонують і кажуть «Ваш рукопис для нас цікавий, ми беремося його друкувати, книжці бути». Мені здавалося, що зараз хтось підійде, торкнеться і розбудить мене.
Але сон не скінчився. Більше того, величезний успіх у читачів мали й два наступні твори письменниці. Друга книжка «Кола на воді» замислювалась як детектив, але не склалося. Вона знову ж таки про наше життя.
– Для себе я називаю її «Історія втраченого часу». Головним героєм роману є успішний, але розлучений чоловік. Я спостерігаю за життям сучасних чоловіків. Якщо ти справжній чоловік, несеш відповідальність за свою сім’ю – тобі реально нема коли спілкуватись зі своєю сім’єю, на жаль, такі реалії нашого сьогодення. Усе потім, потім, потім… Але я раджу інколи спинитися і подумати, що цього потім може просто не бути. На прикладі мого героя – після смерті донечки він знаходить її щоденник, читає й розуміє, що по-справжньому пізнає свою дитину лише тоді, коли змінити вже нічого не можна. Тому цією книжкою мені хотілося донести до читачів, щоб вони більше цінували одне одного, своїх рідних.
Крайня випущена книжка «Фортеця для серця» також дуже особлива для авторки. Коли вона їздила по Чернігівській області з презентаціями перших двох романів, то дуже захотіла написати про людей землі, про нас із вами.
– Тоді якраз почались нелегкі часи, скорочення, у кожного свої проблеми, але під час зустрічі на тебе дивляться чистими, теплими очима – і ти розумієш, що наші люди найкращі. До речі, читачі самі її замовили – сказали досить писати такі складні трагічні твори, давайте про кохання. Ну, про кохання, то про кохання. Але кохання непросте, і ця книжка стала фортецею й для мого серця.
Вона писалася під час Майдану, АТО, тяжкої хвороби мого батька… Я цей час погано пам’ятаю, бо він був у темряві, а ця книжка народилася місяців за чотири, для мене це рекорд. Проза – це забіг на довгу дистанцію. З поезією легше – тут емоція вийшла з тебе і все, а проза, це коли хочеться тобі чи не хочеться, треба повертатися, іноді змушувати себе повертатися до тексту, занурюватися в той світ.
Зізнаюся по секрету, я легко можу дати характеристику своєму герою, можу розказати про найменші порухи його душі, але з іменами в мене жах (посміхається. – Авт.). На початку твору це Лариса, в середині вже хтось інший. Але з цією книжкою вже було навпаки – я жила поруч із цими людьми, вона дійсно стала фортецею, де я ховалася. Її головна героїня найближча до мене справжньої, вона така ж дивачка з творчим даром – малювання. У селі розкрити такі таланти дуже складно, але якщо вірити і мріяти, то навіть звичайній сільській вчительці малювання доля може подарувати і незвичайну історію кохання, і справжнє місце на землі.
Стати тим, ким мрієш – можливо
Нині письменниця працює над новим твором. Робоча назва рукопису – «Химерниця», через це, мабуть, і пишеться так химерно, проводить паралелі Олена Печорна.
– Це буде книга про вину і про провину, про те, що за наші гріхи інколи доводиться розплачуватись не нам, а нашим дітям, найближчим людям. І цією книгою мені хочеться сказати, аби кожен із нас зрозумів, що треба прийняти все, що дає тобі доля, аби нашим нащадкам не довелося розплачуватися за наші гріхи.
Головну підтримку письменниця відчуває від рідних людей, хоча, зізнається: спершу творче захоплення чоловік сприймав більше як дивацтва коханої дружини. А вже зараз його ж називає першим контролюючим органом, який повертає до творчості, коли бачить, що його письменниця дещо розслабилась. І тут же парадокс.
– Мій чоловік не читав моїх книжок. Я жартую, що працюю не в його жанрі, адже ми дуже різні. Далеко шукати одне одного не стали – ми однокласники, він у мене хімік-біолог, працює в іншій сфері. Це така реальна прагматична людина, завдяки якій, власне, я можу творити, адже побутові речі здебільшого вирішує саме він, за що я дуже йому вдячна.
Олена Печорна охоче долучається до творчих зустрічей із читачами, аби на власному прикладі донести – навіть проста дівчинка зі звичайного села може стати тим, ким мріє бути.
– Я свою історію дуже люблю розповідати саме в молодих аудиторіях, аби діти розуміли, що мрія може бути в кожного своя, але якщо ти щиро віриш і працюєш, то вона обов’язково здійснюється.
Альона Макаренко
Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Instagram та Facebook.
