Сад із погрудь Леніна та єднання з глобальною мережею екопоселень світу – реалії хутора Обирок

Днями журналістські стежки завели до хутора Обирок, уже добре знаного на Чернігівщині та поза її межами. Нинішній рік у мистецькому поселенні видався не таким, як зазвичай. Багато хто і досі не може оговтатися від самогубства ідейного натхненника хуторян Леоніда Кантера. Та й чимало хто каже, що завжди активний і сповнений ідей лідер на цей рік жодних фестивалів і движів в Обирку не планував. Але це аж ніяк не означає, що хутірське життя обірвалося разом із життям його натхненника.

Серед природи та ідей

Наразі в мистецькому поселенні господарює родина Койдів – дружина, чоловік та їхні маленькі дітки. Ірина Койда охоче зголосилася на спілкування. Але воно відбулося після оглядин мистецького поселення.

У будній день тут панували тиша і спокій. Проте помітно, що люди дорогу до Обирка не забувають, адже стежинки до головних хутірських локацій протоптані. Подивитися тут є на що. Адже серед донедавна забутого Богом і людьми хутора є і сцена, і хатинка Баби-Яги, і клуб, і ще багато майданчиків для творчих справ. Та головне тут не матеріальна форма, а ідеї, довкола яких згуртовуються хуторяни.

Люди, яким довелося побувати в Обирку, зазначають, що тут особлива атмосфера. Приїжджають сюди відпочити, навчитися чогось нового, поділитися досвідом і гарно провести час на свіжому повітрі в мальовничому куточку Батуринської громади, який фактично стоїть у сосновому лісі.

Та серед усіх творчих локацій особливо вирізняється одна, яку охрестили садом занепаду імперії. Цікава вона тим, що на відносно на невеликій площі неподалік одне від одного на землі в траві стоять погруддя Леніна, які не так давно поскидали з постаментів по всій країні. Одні – білесенькі, інші – у фарбі, а деякі взагалі частково розбиті. Більше десятка буде точно. Переповідають, що ще за життя їх постягував сюди Леонід Кантер. Деякі з них навіть купив у якоїсь комуністки. Навряд чи ще в якомусь іншому куточку області зібрано одразу стільки голів Леніна. Під відкритим небом вони, ймовірно, стоятимуть доти, поки під дією природи не зникнуть зовсім, як і імперія, якій вони служили. Та наразі відвідувачі хутору мають чудову локацію для селфі.

Село – простір для творчості та кохання

Час летить непомітно, і вже минуло 10 років, як до Обирка приїхали люди з міста і почали шукати в ньому нові сенси.

Уже згадана Ірина Койда, з якою вдалося поспілкуватися, вважає, що такі альтернативні поселення, як мистецький хутір Обирок, сприяють згуртованості громади. А це те, до чого наближається суспільство.

До слова, родина Койдів – не корінні хуторяни. Обоє родом із Хмельницького і за плечима мають таку ж біографію, як і багато звичайних людей, чия юність і молодість припала на початок 2000-х.

«Навчалися в Києві, працювали певний час. Потім вирішили повернутися до Хмельницького – як до комфортнішого місця для народження дітей. Але знали, що це буде недовго. Також наклали свій відбиток певні сімейні обставини. Займалися торгівлею, будівництвом. Але розуміли, що щось у способі життя нас не влаштовує. Якщо чесно, то не змогли реалізувати себе в місті. Було несприйняття певних речей. Не можу сказати, що українське село – це ідеал того, як би я хотіла жити. Але тут значно більший простір для творення і перетворення. Тому поступово дійшли до такого життя», – розповіла Ірина.

За 10 років через Обирок, фестивалі та багато інших подій, які відбувалися на хуторі,  пройшли дуже багато людей. І в чималої кількості з них із хутором пов’язані дивовижні історії.

«Наприклад, Ірина Квітка і Вова Муляр, перебуваючи в Обирку, надихнулись на велоподорож до Австралії. Мрію вони здійснили. Більше того, народили там дитинку. Багато людей тут зустріли другі половинки, одружилися, завели дітей, придумали проекти, змінили своє життя, переїхали до інших екопоселень чи альтернативних громад», – розповіла жінка.

Цими вихідними, 29 і 30 вересня, всі ці люди з’їдуться до Обирка на теплу сімейну зустріч під оригінальною назвою «РОбиРок weekend».

«Ділитимемось історіями, надихатимемо одне одного, думатимемо, як Обирок може розвиватися далі. За нашим відчуттям, дуже класний молодіжний період своє відгуляв, настав час дорослішати і ухвалювати стратегічні рішення. Хочеться мати більше досягнень, впливу та старанніше піклуватися про дітей у глобальному сенсі», – зазначила Ірина .

Цікаво також, що організатори мистецького хутора бачать його невід’ємною частиною Батуринської громади. Мовляв, така співпраця всім тільки на користь.

Як саме розвиватиметься Обирок далі, стане відомо уже невдовзі. Творчі й нестандартно мислячі особистості мають визначитись із пріоритетами.

«Приїде багато людей зі своїм баченням. Хтось вміє грати, хтось співати. Зазвичай зустрічі відбуваються на свіжому повітрі. Але нині погода вже прохолодна, тож готуємо клуб, щоб там людям було комфортно, а чим зайнятися – завжди знайдеться», – переконана хуторянка.

До речі, цього разу точно буде Катя Chilly і вона співатиме. Примітно, що вокалістка часто приїжджає до Обирка, бо любить це місце. Усе, що тут відбувається, надихає її на творчість.

Усе тримається на ентузіастах

За словами Ірини, мистецький хутір живе завдяки небайдужим людям.

«У нас немає розподілу, що хтось конкретний відповідає за якісь напрямки діяльності. Тримаємо зв’язок ми через Фейсбук. Передусім потрібні люди, які готові віддавати майже весь свій вільний час. Бо для нас це не проект, яким займаємося, а життя. Наприклад, мій чоловік збудував корабель, бо хоче, щоб його діти мали місце, де можна гратися в капітанів. Наразі намагаємося організувати обирівську станцію сортування сміття, бо я не можу щось просто викидати. Тож намагаюся вирішити цю проблему в цивілізований спосіб», – зізнається жінка.

Насамкінець розмови вона розповіла про глобальну мережу, яка об’єднує тисячі екопоселень, подібних до Обирку, по всьому світу.

«На днях займалися питанням вступу нашого хутору до цієї глобальної мережі. Це дасть змогу легше та краще контактувати з волонтерами. Також завдяки мережі жителі з однієї точки світу зможуть потрапити в інше екопоселення та пожити там два тижні на волонтерських засадах. Для того, щоб чимось поділитись з іншими, чогось навчити чи навчитися. Тож зможемо прийняти більшу кількість людей із будь-якого іншого місця, яким треба надихнутися», – переконана Ірина.

Ось на таких, на перший погляд, диваках тримається Обирок. І буде він, допоки ці люди почуватимуться щасливими в єднанні з природою та творчістю.

Ірина Осташко