Очільник обласної федерації панкратіону, засновник і керівник дитячого спортивного клубу «Рукопашний бій» в місті Чернігів Сергій Петрікей як свідомий громадянин не покинув рідне місто у найскрутніший час. На період облоги і після неї він залишається волонтером, який допомагає іншим і ділом, і словом.
Сергію, Ви пережили облогу міста разом з усіма. Розкажіть, будь ласка, як це було?
Відверто кажучи, намагаюся розібратися з цим. Наразі мозок відторгає все. Навіть часом не віриться, що таке було. Але це дуже страшно, коли летять кілька діб звідусіль снаряди, бомби, літаки. Проте страшно, поки ти не почав робити. Коли ми сідаємо в машину, рушаємо – страх зникає. А сидіти вдома дуже тяжко. Погріб нагнітає погані думки, що снаряд прилетить саме сюди. Ми прокидалися о шостій ранку, коли комендантська година закінчилася, щоб о 7:30 вже виїхати, і до п’ятої години вечора були в дорозі. О шостій годині починалася комендантська година і ми вже були вдома. Найважчий час був до ранку. Тому що бомблять, стріляють, а зробити нічого не можеш. Ні спати, ні їсти не хочеш. Я схуд майже на 20 кілограмів.
Найстрашніше почалося десь на другий тиждень. Якщо не помиляюся, на 13-й день облоги моя родина виїхала, і вже наступного дня зникло все – світло, вода тощо. Більше трьох тижнів у місті не було світла, води. 90% мешканців Чернігова не мали газу. Коли їхали по місту і бачили, як старенькі бабусі йшли до місцевої річки-вонючки Стрижень, щоб пити з неї воду. Це була катастрофа.
Уточніть, будь ласка, скільки тривала облога Чернігова?
Я не знаю навіть який сьогодні день. Більше місяця. 24 лютого зранку почалися перші обстріли: бомби і ракети полетіли на стратегічні об’єкти. 26 лютого вони були під містом. На той момент у деяких вже з’явилися панічні настрої. Але наші захисники масово встали на захист міста. Військкомат взагалі на п’ятий день закрився, тому що не міг прийняти всіх охочих. Тероборона, поліція – всі згуртувалися.
На вашу думку, що найскладніше в роботі волонтера? З якими проблемами зіштовхнулися саме ви?
Найскладніше, це допомогти усім. І корити себе, що комусь не зміг. Відразу зауважу, тут багато волонтерів, не я один. У нас все місто героїв. Тисячі волонтерів, які домогають навіть більше ніж я. Немає проблем з комунікацією з іншими волонтерами, місцевими та обласними органами влади. Єдина проблема в тому, що ти не можеш допомогти тому, хто тобі пише. У мене в месенджері по 50 повідомлень за день, а я можу опрацювати тільки 5-6 з них. Наприклад, в перші три тижні було дуже важко знайти бензин. Зливали й приносили нам навіть один літр.
На початку пропускав все через себе. Потім зрозумів, що так довго не витримаю. Тому почав механічно робити свою роботу. Є списки, є люди. Я приїхав. Допоміг. Поїхав далі. Намагався підтримувати. Коли не було ні світла, ні зв’язку, я міг підзарядитися від акумулятора в машині, щоб зловити по дорозі зв’язок і побачити новини. Розвожу допомогу і переповідаю останні новини. Адже люди боялися, що нас здали, що росіяни вже в місті. Тож коли віддавав продукти ще півгодини переповідав все. І одразу у людей з’являлася усмішка. Поверталася віра. Якщо нас не здали, тоді стоїмо до кінця, до перемоги.
Тривалий час ваша родина була з вами. Як батько трьох неповнолітніх дітей, ви могли виїхати навіть за кордон. Чому не виїхали?
Головне гасло нашого клубу: ми не тренуємо, ми виховуємо. Ще до війни я займав активну громадську позицію. Тому не міг уявити, як в такі скрутні часи покинути місто. Звісно, міг виїхати за кордон, але навіть не розглядав таких варіантів. Мене не таких виховали батьки, щоб я так зробив.
Знаю, що ви працюєте не один, у вас є напарник – молодий хлопець, який не побоявся вивезти вашу родину з Чернігова і повернутися до вас.
Так. Це історія, яка заслуговує на окрему книгу. Нікіта – молодий хлопець, якому лише 22 роки. Він до війни працював у службі таксі, і часом возив мою родину. Приблизно на третій день війни я з ним зв’язався, і ми почали разом працювати. Я довго вмовляв його вивезти мою сім’ю. Він погодився тільки тоді, коли ми з ним домовилися, що він обов’язково повернеться назад і з допомогою. Тож я зв’язався з хлопцями Федерацїї панкратіону і грепплінгу в Тернополі. Вони все взяли на себе: родину зустріли і розмістили, а Нікіту заправили й загрузили допомогою, з якою він примчав назад.
Найстрашніше в їхньому від’їзді було те, що всі села на виїзді з міста були на той час захоплені орками. Вони періодично розстрілювали машини, підривали їх. Було дуже страшно, поки я не почув дзвінок, що вони вже за Києвом і там тихо. Весь той час місця собі не знаходив, ходив кругом хати як загнаний вовк.
Наостанок!
Я ще хочу передати слова підтримки на схід України – Харків, Миколаїв, Одеса, Донецьк, Луганськ. Нашим хлопцям, у яких зараз гаряче. Тільки зараз ми всі зрозуміли, що таке війна. Коли ми жили в Чернігові, а війна була десь на сході, це все було так далеко, здавалося нереальним. А зараз вистачить гримнути дверима – і мозок реагує як на вибухи. Не хочу, щоб війна прийшла в інші регіони. І хочу щоб вона закінчилася нашою перемогою. Віримо в ЗСУ та в Україну!
Олександра Кузнєцова, пресслужба Національної федерації панкратіону України
