Юлія Бруй – сестра Миколи Бруя, одного з перших загиблих в АТО чернігівських бійців залишила в одній із соцмереж щемливий пост.
«Сьогодні вже третій його день народження, коли його немає поруч. Уже третій рік поспіль цей день не є святковим.
Кажуть, що спільне горе згуртовує. Це не про мою родину. Наше горе розтрощило нас вщент. Мій брат був тією ланкою, яка тримала нас усіх разом. Йому всіх було шкода, він всіх підтримував та допомагав як міг, у нашому домі постійно було людно.
І в одну мить все змінилося. Наша велика родина звузилася до кола найближчих. Дехто, здається, назавжди втратив себе. Але при цьому ми були здивовані тією кількістю Коліних друзів, які нас підтримали тоді і підтримують сьогодні.
Я свідома того, що вже ніколи не буде так, як раніше. Колись прочитала, що найважчим є перший рік після втрати. У мене цей період триває вже четвертий рік поспіль. Можна скільки завгодно звертатися до розуму, запевняти себе, що є речі, які неможливо виправити, що час неможливо повернути назад, що від того, віримо ми у те, що сталося, чи ні, реальність не зміниться. Це можна знати і приймати, але остаточне розуміння всього, що відбулося, просто не вкладається в рамки мого світу.
Взагалі мені тоді, три з половиною роки тому, все видавалося нереальним. Був кінець липня, мій улюблений місяць, чудова погода, блакитне небо, саме життя навколо. І тут – смерть найближчої людини. Це просто неможливо було усвідомити, просто неможливо повірити в те, що я сама була жива і ходила, говорила, займалась буденними справами. Мені було дивно, що якась стихія не знищила все навколо, що насправді нічого не змінилося в зовнішньому світі і планета не відчула тієї ж втрати, що і я.
Перший рік я бачила його у натовпі. Схожої куртки, зачіски, ходи зустрічних людей мені було достатньо, щоб з’являвся проблиск надії. Абсолютно ірраціональна річ. Але розуміння того, що він напевне не може ходити вулицями цього міста, ніяк не допомагало. Та секунда, коли я бачила його перед собою, і наступна, коли розуміла, що не він… Це було схоже на політ у прірву, коли час від часу ніби відчуваєш під ногами опору, а наступної миті виявляється, що продовжуєш падати.
А проблеми зовнішнього світу не дозволяли знайти рівновагу. Поки що не вирішене питання з присвоєнням Миколі звання Герой України. Два роки знадобилося, щоб документи потрапили на розгляд Комісії державних нагород і геральдики. І з липня 2016 року, маючи позитивне рішення комісії, після кількох звернень до Адміністрації Президента України, доля питання про нагородження Миколи невідома. Нема ні інформації, що звання буде присвоєно, ні відмови. Невирішені проблеми ніколи не відпускають, ти змушений весь час до них повертатися. Справа ж не в нагороді, а в пам’яті для дитини, якій не було і двох років на день загибелі батька.
Хоча це не так нестерпно, як чути, що я добре тримаюся. Я чула це відразу після похорону і пізніше, коли потрібно було вирішувати нагальні родинні проблеми. Бо насправді трималася я не дуже, хіба що на людях не впадала в істерику. Я втратила не лише брата, а і друга, з яким могла вільно говорити на різні теми, який питав у мене порад, а я завжди знала, що є з ким розділити відповідальність за сім’ю. А тепер нема кому розказати про плани, страхи, враження. І вся відповідальність тепер лежить на мені. Мій брат був вписаний у всі мої плани на майбутнє, будь-які свої дії я узгоджувала з тим, як від цього може змінитися його життя. І коли він загинув, то виявилося, що без нього попереду більше не було нічого. Знадобився час, щоб знайти цілі, заради яких варто рухатися далі, хоч і не так впевнено.
З дня його загибелі я втратила багато ілюзій. Перечитуючи свого щоденника я зрозуміла, що змінила свої погляди на безліч речей. Таке відчуття, наче записи в щоденнику продовжує робити інша людина. З усього вижив, хоч і дивно, тільки мій гуманізм.
Я все це пишу не для того, щоб мене жаліли. Я хочу, щоб зрозуміли всіх тих, хто після втрати загубив себе. Я, звісно, ображаюся на близьких, якщо вони вважають, що це нещастя зачепило їх більше, ніж мене, але я також чудово розумію людей, яким для того, щоб встати зранку з ліжка, потрібно перерахувати причини, для чого вони це роблять. Потрібні неймовірні зусилля для того, щоб просто вийти з дому. Різним людям потрібен різний час для того, щоб прийняти втрату і прибрати з видного місця фото з чорною стрічкою в кутку. Але дуже часто ми цього не розуміємо.
Події останніх чотирьох років змінили певною мірою всіх причетних. Не на краще чи гірше, а просто зробили інакшими. Я б хотіла, щоб загиблих у нинішній війні пам’ятали не як бойові одиниці, як захисників кордонів від навали варварів чи знеособлених Героїв. Я хочу, щоб їх пам’ятали як людей, разом зі смертю яких зник цілий маленький світ із думок, прагнень, надій. Їхня смерть справді нещасними робить лише невелику кількість найближчих. Але підтримка, здавалося б, зовсім чужих людей, у яких немає перед нами жодних зобов’язань, допомагає зібратися з силами та повірити, що в цієї планети ще є надія.
З Днем Народження, братику», – йдеться в пості.
Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Вконтакте та Facebook.
