«Спали на бетонних плитах і топили лід, аби напитися води», – захисник України Сергій Пархоменко

«…Добрий день, дорогий мій синочку. Передаю тобі підтримку.

Там і від Танюші з Маринкою, і від нас із татом.

Ми тебе любим, дуже сподіваємося і віримо, що

увесь той жах скоро закінчиться…»

(Лист бійцю 41-го окремого мотопіхотного батальйону Сергію Пархоменку від матері Тетяни Іванівни)

Тихі рядки, які так печуть душу і рвуть серце на шматки, – кожна мати і дружина воліли б їх ніколи не писати. Але побачити строфи, виведені рідним, знайомим до болю почерком, відчути тепло рідного дому і навіть запах паперу, якого ще недавно торкалися руки рідної людини, – це підтримка кожному солдату, який далеко від рідного дому зі зброєю в руках захищає нашу Україну. Це стимул вижити понад усе. Це оберіг від усіх бід, що ходять поряд із нашими бійцями, які воюють на сході України.

Ворогів не обирають

Сергій Пархоменко, боєць 41-го окремого мотопіхотного батальйону, народився на Ічнянщині, але зараз живе у Куликівці – з дружиною Тетяною і двома донечками – Маринкою і Софійкою. Софійка, до речі, народилася після повернення татка з війни. Це маленький символ його особистої перемоги.

Сергій Пархоменко стояв у лавах тих військовослужбовців, які пішли воювати з ворогом першими. Їх називають відчайдухами, добровольцями і патріотами.

– Я дуже люблю Україну, – каже Сергій. – Настільки люблю, що мені важко зараз говорити про цю зрадницьку війну. Ніколи в житті я не міг уявити, що в Україні таке може статися. Коли мені було 20 років, я їздив до Росії на заробітки, нас там зустрічали, поважали і раділи нам. А сьогодні стріляють по нас.

Виклик війни прийняла дружина

У квітні 2014 року в.о Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції на сході країни. Військові комісаріати одразу ж розпочали війну у тилу – в Україні стартувала часткова мобілізація. Чернігівщина активно долучилася до формування армійців, які першими серед українців стали на захист кордонів нашої країни. На Чернігівщині сформувалися одразу два добровольчі батальйони територіальної оборони – спершу 13-й, а за місяць і 41-й.

1 вересня 2014 року повідомлення з Куликівського військоммату прийшло в родину Пархоменків. Звістку отримала дружина Сергія Тетяна. Сховати папірець від чоловіка, або утаємничити небажану звістку навіть не було і думки.

– Повістку мені принесли на роботу, – розповідає пані Тетяна. – Я її в руки взяла й одразу подзвонила Сергію. Він того ж дня пройшов комісію і через кілька днів поїхав від нас.

Близько місяця Сергій пробув у селищі Гончарівське, а потім його перевели у Десну. Ще якийсь час хлопців навчали поводитися зі стрілецькою зброєю,  придивлялися, хто чим може згодитися на війні. Сергій потрапив до кулеметного взводу і вже в листопаді поїхав на схід України.

Щоб втамувати спрагу, топили лід

Перша бойова точка, куди потрапив Сергій, була Старогнатівка – це 3 кілометри від лінії розмежування. Ворог бив по українських позиціях «Градами», мінометами, працювали снайпери. – Ми постійно жили у страху, особливо, коли летів великокаліберний снаряд, це дуже страшно. Просто ж не знаєш, де саме він упаде, – розповідає Сергій.

Сергієвому героїзму не було меж: в АТО він працював водієм і зранку до ночі на вже неодноразово побитому кулями та осколками ГАЗ-66 мусив об’їжджати опорні пункти, де стояли бійці 41-го батальйону, підвозив хлопцям боєприпаси, дрова. Сам теж неодноразово відчував десь близько біля себе снайперську кулю.

– Воно наче свист такий поряд, оце куля пролетіла, але якщо пролетіла, то вже не твоя, – усміхається  Сергій. – Підстрелити могли в будь-яку мить.

Сергій розповідає, що на війні він дорожив кожною хвилиною життя і дякував Богу, коли пізно ввечері, приїхавши з останнього блокпосту цілим і неушкодженим, міг взяти до рук мобільний телефон, набрати номер, заспокоїти рідних і почути слова підтримки від коханої дружини: «Ні, я тебе не відпущу, я усіма силами буду тебе тримати і молитися за тебе, любий».

Найважче, пригадує боєць легендарного 41-го батальйону, їм було у перші місяці війни. Солдати були голі і босі, спали навіть на холодних бетонних плитах і з острахом чекали холодної зими, бо на сході, де тривала гаряча війна, були сильні колючі вітри.

– Попервах спали на бетонних плитах, а як хотіли пити, то топили лід і пили талу воду, отак і рятувалися, – пригадує Сергій. – Але все одно ми трималися один за одного, підтримували один одного, ми були там як одна родина.

Борщ із присмаком пороху

Коли ворог припиняв вогонь, хлопці могли побалувати себе смачним борщиком – ставили на вогонь 20-літровий казан, нарізали капусту, картоплю, буряк і заправляли юшку тушонкою. – Борщ у нас довго кипів, а тому був наваристий. У полі готували, було й таке, що й під час обстрілу, – пригадує Сергій. – Та по-всякому було. Навіть боялися, щоб борщ не перевернувся, коли нас починали обстрілювати.

Сергіїв борщ чомусь хлопці любили по-особливому. А тому в зоні АТО бійцю часто доводилося чаклувати на імпровізованій кухні. – Борщ на війні удвічі смачніший, бо він нам нагадує рідну домівку, маму, дружину, спокій і тепло, але борщ на війні пахне кулями, – каже Сергій.

Зараз цю страву Сергій полюбляє готувати і вдома. Мене, до речі, теж пригостив борщем замість кави. Фірмовим. – У мене рецепт один – готувати з душею. Але одну таємницю я таки розкрию – усі інгредієнти я кладу одразу і ставлю на вогонь, щоб борщик довго кипів і наварювався, – ділиться фірмовим рецептом солдат.

Обереги, що відлякували смерть

Сергій таки побачив поряд із собою тінь смерті. Відтоді вважає, що у нього два дні народження. Це було навесні 2015-го, коли хлопці ще стояли у Старогнатівці, перед від’їздом на Гранітне. Того дня у бійців 41-го батальйону була  радісна подія – вони зустрічали волонтерів з Ічні, яких привезла волонтерка Тетяна Дорошенко. Таня попросила у хлопців щось для музею. І вони мали воєнні артефакти – труби від «Градів», але зберігали їх недалечко від блокпосту, в низині під селом у старій хатці, де ховали і свої особисті речі. Сергій із бойовим побратимом пішли по експонати, але так і не дійшли.

– Зненацька два снаряди впали за 4 метри від нас. Нам пощастило, що під бугор вони залетіли. І тут раптом почався артобстріл. Ми лежали посеред поля і нам ніде було сховатися, ми чекали або смерті, або поки зупиниться цей вогняний дощ. Це той випадок, коли я найбільше перелякався. А волонтери в той час лежали в окопі на блокпосту, – розповідає Сергій.

Сергій зізнається, що в ту мить думав про донечку Марину і мало не плакав, бо не знав, чи зустрінеться з нею. Він лежав у бронежилеті, а в кишені, поряд із захисними пластинами, зберігав маленький оберіг – лист від донечки: «Привіт, мій любий татку. У мене все добре. А як твої справи? Я тебе люблю, твоя доця…».

На його бронежилеті таки є поранення, утім, до тіла кулі та осколки не долетіли, а тому захисний жилет Сергій вважає щасливим і, якщо доведеться йти захищати Україну, каже, піде знову, але лише зі своїм бронежилетом, у якому до цього часу зберігаються листи від донечки і мами.

– Наша родина щаслива. Я рада, що мій чоловік повернувся, він живий і здоровий, він разом із нами», – каже дружина Тетяна.

Ще один оберіг, який Сергій мало кому показує, – український прапор. Боєць пам’ятає кожну долоню, яка ставила підпис на жовто-блакитній тканині – такій рідній серцю воїна. Обписані зверху до низу побажаннями і пам’ятними датами прапори бійці зберігали у своїх рюкзаках, потім привозили додому як згадку про буремні події сходу.

P.S. Наостанок нашої зустрічі я запитала в Сергія, чи міг би він, переживши страшні події війни, пробачити ворогові, який ще кілька років тому був нашим братом. На що боєць 41-го окремого мотопіхотного батальйону, який побачив на війні багато жаху і втратив чимало побратимів, мав категоричну відповідь.

– Я на них злобу не тримаю. Бог їм суддя. Але особисто я не зможу з ними брататися. Для мене такого ніколи не буде.

Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Instagram та Facebook.