Сиджу в парку на лавці. Підходить чоловік. На вигляд років 60 (скільки насправді, не запитала)
— Можна я поряд сяду?
— Звісно.
Сказати чесно, трохи напружилася: поряд кілька вільних лавок. Дурні думки самі залазять у голову. Думаю, що час іти. Потроху збираю думки до голови, а речі – в сумку.
— Дозвольте запитати?
Думаю: «Почалося». Утім, відповідаю: «Питайте».
— А чому Ви тут?
— У сенсі?
— Ну, чому не поїхали за кордон?
Раніше, ще коли по Чернігову гупали, я постійно крутила в голові це запитання. Відповіді не було. Вірніше, вона була, але така… Загальна. Ніби складена з відповідей сотень людей, які я чула раніше…
— Мовчиш – отже, думаєш. Добре, що думаєш, бо я інакше не повірив би.
Я мовчала довго. Мені здалося, хвилини три. Та час я, звісно, не засікала. Все, що крутилося в голові, здавалось чужим і вигаданим. Мені хотілося почути себе в цій круговерті думок; утім, я чула лише відгомони минулих розмов. Раптом відчула те, що давно шукала.
— Я не знайшла в собі сил.
Ця відповідь здалася мені такою страшною. Мені завжди хотілося бути сильною. Мені завжди хотілося бути такою, на кого хотіли б рівнятися. А зараз я зізналась у своїй слабкості незнайомому чоловіку.
— Я не знайшла в собі сил, щоб покинути все, що маю тут. Не знайшла сил, аби поїхати туди, де країна мене не чекає. Кожна країна може прийняти скільки завгодно туристів, переселенців, біженців. Але вона ніколи не стане для них рідною. Можливо, для їхніх дітей, але не для них. Мені чомусь здається, що кожна країна жива. Вона дихає, любить. Вона живе. І вона ніколи не зможе жити чужими дітьми.
Я боялася кожного сказаного слова. Здавалося, всі вони мають навіки жити глибоко в душі. Я боялася повертати голову до чоловіка. Я взагалі боюся дивитися в очі. Проте подивилася.
— І ніколи людина не зможе полюбити не свою країну. «Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу,Ніби птиця без крил. Кожну хвилю у кожну днину. Гріє душу твоє ім`я, Ненаглядна, горда, єдина, Україно моя.»
Трохи пізніше я дізнаюся, що чоловік процитував Симоненка. Трохи раніше чоловік розкаже, що 26 лютого він поїхав із Чернігова.
Виїхав за кордон. Він художник, йому однаково, де працювати. Головне – щоб картини продавались.
Утім, у Відні він не написав жодної картини. За два місяці він жодного разу не взяв пензля до рук. А коли відчув, що не хоче читати, – повернувся додому.
— Тобі, Україно моя, і подих мій перший, і подих останній.
Трохи подумавши, відказав:
— Дякую тобі за правду. Я щасливий, що ти молода і за тобою майбутнє.
Я кілька разів зустрічала того чоловіка, коли йшла з роботи, та не підходила.
Він малював. Цього мені було достатньо.
Автор Таліна Тарасенко
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
