Суспільство

Як 9-річний Максим з Чернігова подолав 1000 км з чужими людьми, щоб зустрітися з мамою

Українці, які на момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну працювали чи відпочивали за кордоном, залишилися відрізаними від своїх родин.

Особливо боляче було тим, чиї діти живуть у містах, що обстрілюють окупанти.

«Українська правда. Життя» розповідає одну з таких історій. Вона має щасливий кінець.

9-річний Максимко здолав 1000 км з чужими людьми, щоб дістатися з Чернігова до Кракова. Якою була дорога та як зважилася відпустити сина, ми дізналися у мами хлопчика Вікторії. (жінка не побажала вказувати прізвище – авт).

«З кожним днем шляхів для виїзду ставало все менше»

Вікторія виховує сина сама. Знайти роботу вдома не вдалося, тож рік тому вона поїхала працювати в Польщу. Син жив у Чернігові з бабусею Ніною.

За кожної можливості Віка прилітала в Україну або забирала хлопчика до себе, щоб побути разом. Востаннє це було у листопаді. Тоді Максим прожив у Кракові два місяці.

«Наприкінці січня я привезла його в Україну. Думала, хай закінчить 4 клас, і потім віддам його до школи тут, у Кракові. А 24 лютого о 8 ранку він написав, що почалася війна. Я не повірила одразу, думала, дитина вигадує», – розповідає Вікторія.

Жінка працює на кількох роботах. Каже, часу на читання новин не було. Вперше про загрозу війни дізналася 20 лютого.

Лікарка під час медогляду почувши, що Віка з України, крикнула: «Так у вас же війна!». Але тоді в більшості областей України люди жили звичайним життям: пили каву зранку, вели дітей у садочки та школи, ходили на роботу. Тож Вікторія не зважила на її слова. А потім звичне життя українців зруйнували російські снаряди.

«Коли почали обстрілювати Чернігів, я втратила спокій та сон. Розумію, що людям важко там, в епіцентрі подій. Але ще важче знати, що моя дитина, мій сенс життя там, а я за 1000 км і не можу його забрати», – згадує жінка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Чернігівщині за добу виявили чотирьох ймовірних диверсантів

Щоночі Максим спав у великому холодному бомбосховищі недалеко від будинку. Це тривало 25 днів.

Дитина натренувалася. Коли вдень починалася тривога, хлопчик брав свій рюкзак та біг з бабусею та песиком Джиммі в укриття. Там було багато дорослих та дітей. Хтось приходив по тривозі. Деякі переселилися туди, коли російські військові зруйнували їхні домівки.

Вікторія з перших днів розуміла, що треба евакуювати дитину. Але прямих потягів на захід України з Чернігова не було.

Влада міста попереджала, що виїзди з міста заміновано, а рашисти обстрілюють цивільні авто. Бабуся теж категорично відмовилася виїжджати, тож Вікторії довелося здалеку шукати, як вивезти сина.

Бабуся збирала речі Максима, підсвічуючи сірниками

У Польщі Віка допомогла багатьом українцям, що тікали від війни. Була знайома з українськими волонтерами та волонтерками. 20 березня подзвонила одній із них у Київ.

«Я спитала, чи можна з кимось вивезти сина з Чернігова. Неочікувано, волонтерка запропонувала два варіанти: з літньою жінкою або мамою та двома дітьми-підлітками. Я обрала другий варіант. Ту маму звуть Леся», – ділиться Вікторія.

Діяти треба було швидко. Вже вечоріло, а син мав бути в домовленому місці о 6:30 ранку. Зв’язку з бабусею Ніною не було. Тож Віка написала сусідам, щоб переказали про місце та час виїзду сина. Каже, до останнього не вірила, що все вдасться.

Але о 21:00 задзвонив телефон. То була мама, хотіла перевірити та уточнити деталі.

Речі хлопчику бабуся збирала, підсвічуючи сірниками: світла, ліхтариків чи свічок не було. А на ранок відвела хлопчика до місця зборів.

Дорогою росіяни обстріляли автобуси з дітьми та жінками

21 березня в домовленому місці на людей чекали шкільні автобуси. Виїзд організували волонтери. Того дня вони вивезли понад 600 жінок та дітей. Коли колона автобусів перетнула автомобільний міст, почався обстріл.

«Леся казала, що бомбили дуже сильно. Люди попадали на підлогу. Але Бог та майстерність водіїв врятували пасажирів. Усі живі», – каже Віка.

Дорога до Києва, яка в мирні часи займала 1,5-2 години, розтягнулася на цілих 8. Коли Віка дізналася, що син у Києві на вокзалі, то розплакалася.

Леся зі своїми дітьми та Максимом сіли в купе. Придбали квитки по 200 грн. У плацкарт українців пускали безкоштовно, вони спали на підлозі.

Всю дорогу Максим був неговірким. Сидів, як мишка, і дивився у вікно. Діти бачили, як над потягом летять ракети та снаряди…

О 23 годині 22 березня Вікторія зустріла сина на вокзалі у Кракові.

«Це були найстрашніші дні в моєму житті. І найскладніше рішення – відправити мого маленького хлопчика з чужими людьми в таку далеку та небезпечну дорогу. Зараз розумію, що все зробила правильно. І дуже вдячна Лесі, що зберегла його», – каже Вікторія.

Леся з дітьми полетіли у Францію. А Віка з Максимом надолуджують втрачене у Кракові. Хлопчик оговтується від пережитого в Чернігові та дорозі. Тільки кашляє ще. Даються взнаки ночі в холодному бомбосховищі.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Наталія Найдюк, спеціально для УП.Життя

Ще статті по темі

Back to top button