Як бомбили мирний Чернігів. Що відбувалося під час атак військ РФ — розповідь мешканки міста (Фото)

Місто Чернігів за 140 км від Києва стало однією з гарячих точок війни — воно потрапило під удар, коли російські військові зробили спроби здійснити наступ на столицю на північному напрямку, з територій Білорусі. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну Чернігів місяць тримав оборону: місто щодня обстрілювали, можливості залишити місто були мінімальними, і місцеві жителі лишилися без електрики, води та їжі.

За даними, які озвучив журналістам мер міста Владислав Атрошенко, внаслідок авіанальотів та артилерійських ударів у Чернігові загинули близько 700 осіб — багатьох довелося ховати у братських могилах. Ще чотири десятки місцевих жителів вважаються зниклими безвісти.

Репортер НВ Саша Горчинська поговорила із мешканкою Чернігова, 57-річною Іриною Грицак. Жінка перебувала під обстрілами у місті понад два тижні, після чого їй із сім’єю таки вдалося виїхати на безпечну територію. Нижче розповідь Ірини у вигляді монологу від першої особи.

Початок

Сама я — з міста Новий Розділ у Львівській області. Коли вийшла заміж, переїхала до Чернігова і більшу частину життя провела там. Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, ми перебували у Чернігові вчотирьох: я, чоловік, донька та свекруха. Провели вдома, під обстрілами, понад два тижні, а потім таки не витримали і втекли на дачу, трохи далі, на Чернігівщину. Потім, коли нерви здали остаточно, виїхали далі — у Львівську область, у Новий Розділ.

Чесно кажучи, ми не дуже вірили, що все це повномасштабне вторгнення насправді відбудеться. Ніхто цього не очікував. Ну як, така війна у ХХІ столітті — це здавалося малоймовірним. Ніхто не знав, що так вони зроблять. Моя донька ходила і говорила: «Ну яка війна?». Вона взагалі живе окремо від нас, на околиці Чернігова — так там першого ж дня все почали обстрілювати, а неподалік її будинку впав літак. Тож вона прибігла звідти до нас.

На другий день стало страшно: почалися повітряні тривоги, і ми вже знали, що за ними будуть вибухи. У кімнаті тремтіли стіни, вікна. Ми використовували систему двох стін: удень стелили в коридорчику перину, ковдри, і щойно починалася тривога, одразу ховалися туди разом із собаками. За день так могло бути кілька разів. Вночі приносили туди товсті матраци і там ночували. Всі сусіди вибігали в підвал, але мені від цього було якось страшно: я подумала, а раптом обвал, будинок засипле і там вийде братська могила?

Донька була дуже налякана з першого дня. Вона пішла знімати гроші у банкоматі, там була невелика черга. Щойно вона закінчила, поряд почали бомбити — донька схопила собаку і побігла шукати підвал. У банкоматі забула і картку, і гроші, люди їй кричали, щоби повернулася і забрала.

Життя під час війни

У наступні дні з продуктами було не дуже, треба було довго стояти в черзі, брали, що було — Чернігів виявився відірваним з усіх боків. Спочатку ми намагалися потрапити до магазинів, щоб дістати їжу. Напевно, там просто виставляли якісь старі запаси, тож вона була. А далі пішла гуманітарна допомога. Фермери передавали молоко, роздавали його безплатно. Якось я стояла в черзі за хлібом, і там була жінка — вона до війни торгувала на ринку. Напевно, закупила багато товару, і щоби він не пропадав, роздавала його людям безкоштовно. І хліб практично завжди був, наш місцевий хлібозавод не припиняв працювати — давали по півбуханки в руки, по буханці, але не зупинялися, пекли.

Коли стріляли, у нас були перебої зі світлом. Але треба віддати належне комунальникам: відразу ремонтувалися всі ці «пробіли». Щоправда, потім місто знову обстрілювали, і все знову не працювало, але комунальні служби постійно намагалися щось зробити, щоб люди не сиділи в темряві і без води.

Моя подруга, яка залишилася у Чернігові до кінця, розповідала, що там потім уже не було ні світла, ні води у помешканнях, нічого. Щодо їжі — збирали по квартирах заявки, де скільки людей, і подавали на гуманітарну допомогу. Про засоби гігієни вже не йшлося, головне, це були продукти. По воду доводилося ходити надвір, там були пожежні гідранти. Були й машини, що підвозили питну воду. Чоловіки виносили акумулятори, щоб люди могли заряджати телефони.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Чернігові патрульний врятував непритомного чоловіка

Донька боялася, щоб я виходила з дому в магазин, злилася іноді. Доводилося виходити, ще й щоб вигуляти собак — у доньки собака, у мене теж щеня. Моя дуже боялася цього всього, досі у неї щось нервове. А доньчин собака — старший, то коли починалися обстріли, він ніби захищався: гавкав у той бік, звідки звук йшов.

У нашому місцевому притулку для тварин теж не було ні води, ні світла — там залишилася лише одна Таня, начальниця притулку, вона доглядала тварин. Каже, що люди приїжджали, приносили корми, хто що міг. Близько двадцяти п’яти собак загинули від розриву серця через постійні бомбардування.

Ще до того, як ми поїхали, у місті почали з’являтись братські могили. Є у нас такий район — Ялівщина, там ліс біля річки, дуже добре. Так от, оскільки на той час ховати людей на цвинтарях було неможливо, то в цьому лісі очистили площу і зробили тимчасовий, скажімо так, цвинтар для загиблих. Якщо хтось захоче, може потім перепоховати своїх родичів.

Удари по мирному населенню

Неподалік нашого будинку знаходиться кардіологічний центр — це досить стара будівля, а навпроти, через дорогу, новобудови та аптека. Одного дня люди стояли в черзі в аптеку, і цю чергу стали обстрілювати. Тоді були і загиблі, і поранені. Сам кардіологічний центр, як і будинки в окрузі, постраждали: ці висотки було пробито, шість будинків.

Російські військові розбомбили стадіон імені Юрія Гагаріна — навіщо вони це зробили? Там що якийсь секретний об’єкт був, якась база? Ще на околиці міста була база для біатлоністів, там моя онука колись займалася біатлоном на професійному рівні. Це була дуже хороша база, на неї приїжджали займатися спортсмени з Києва, а ще раніше, давно, з москви. І ось окупанти підірвали цю базу. А поряд із базою — міський цвинтар Яцево. На початку цього цвинтаря — Алея героїв, де поховані українські військові, та церква. І російські війська там усе підірвали. Я не розумію: вони ж бачили, куди ці бомби кидали? Навіщо? Чому?

Четверо хлопців із тих, хто займався біатлоном із моєю онучкою, вже загинули. Ще один наш знайомий Сергій Хоменко пішов у тероборону, сказав, що не може сидіти просто так. І за два дні його вбили — молодий був, добрий. Йому було близько 40 років, дружина якраз мала народити дитину. А ще наш кінолог, до якого я водила своє цуценя. Дорослий чоловік, десь за 50, його ім’я — Сергій Марус. Теж пішов у ТРО, взяв своїх двох синів, хоча вони не мали відношення до воєнної справи.

У центрі Чернігова є старий, гарний готель Україна. Там стіни, мабуть, по півметра мінімум. Так от його розбомбили. Таке почуття було, що вони спеціально вели обстріл по мирних. Школи розбомбили також. І цей страшний страх, який у середині тебе сидить: тривогу оголосять, а ти думаєш, що цього разу? Це жахливо.

У селах Ягідне, Червоне, Куликівка та Іванівка, що на Чернігівщині, теж були росіяни. Там усе зруйновано, знищено. Місцеві жителі цих сіл увесь час перебували хтось у льоху, хтось у підвалі. Мені розповідали, що там відбувалося масштабне мародерство. Росіяни виганяють людей із будинків, телефони забирають, усе забирають. Таке почуття, наче якесь нашестя, вперше бачать телефон, міксер, і все — гребли, як ненормальні. Люди кажуть, що вони все забирали.

Евакуація

До Чернігова можна в’їхати з п’яти сторін. Але вийшло, що в’їхати було неможливо. Саме тому до нас не могли пробратися ані Червоний Хрест, жодні інші місії чи допомога. З усіх боків стояли також і тероборона, і наші військові, тому виходило, що навіть якщо за ніч окупанти намагалися якось наблизитися до міста, їх все одно відкидали назад. Всі свої сили наші хлопці кидали на те, щоб відігнати їх від міста — ось, жоден росіянин в результаті так і не зайшов до міста.

Я була противницею того, щоби виїжджати з Чернігова. Бодай тому, що мені було дуже страшно. За весь цей час у нас не було жодних зелених коридорів, жодної евакуації ніхто не організовував. Люди робили все лише на свій страх та ризик. Просто через автомобільний міст проїжджали, далі їхали у бік Києва, хто куди. Так ось перша сім’я — це пара та двоє дітей, їх просто розстріляли у машині, і все. Тож я дуже боялася виїжджати. Усі волонтери говорили, мовляв, ми вас супроводжуємо, даємо змогу виїхати, але нічого не гарантуємо. Уб’ють — то уб’ють, розстріляють — то розстріляють.

Потім у нас була така ніч дуже тривожна, нас сильно бомбили. Я спочатку думала, це ми забули вікна зачинити. А виявилося, що пластикове вікно просто відкривається навстіж від цієї хвилі, стіни трусило. Ми з донькою та двома собаками сиділи в туалеті, а в цей момент довкола були вибухи — словами не поясниш. Після цієї ночі, о шостій ранку донька сказала: «Так, все, бачу, там збираються люди, швиденько всі в машину і поїхали». Ну, ми, в чому стояли, в тому й поїхали, і собаки перелякані з нами.

Відстань від центру до виїзду невелика, я не знаю скільки там кілометрів, але ми їхали три години, бо було багато людей. Однак під час війни всі стали добрішими, люди стали більш згуртованими. Ті, хто мав місця, брали сторонніх людей — аби виїхати. Три години ми містом так пересувалися. А потім виїхали — треба було трохи звернути з дороги, і вже наша дача. Почалися обстріли, у мене було враження, що під колесами машини щось вибухало — донька вчепилася в кермо, і ось так ми добиралися.

Поки ми були на дачі, було спокійно, але потім почалося: то літак біля Десни впав, то на небі вертольоти, то танки почали з’являтися. І знову все ставало гіршим і гіршим. А нерви вже зовсім розхитані — мені здається, я почала слова забувати якісь, настільки це психологічно важко. Хочеш, не хочеш, телевізор все одно дивишся, бо треба ж знати, що відбувається. А надивишся цього, і волосся дибки стає. Тому ми трохи побули на дачі та виїхали на Львівщину, до моєї сестри. Їхати треба було через Київ, і неподалік нього поряд з нами впав снаряд — він був величезний. Коли ми озирнулися, стояв чорний дим, туман. Мабуть, бомба була така дуже велика.

Ситуація зараз

Якраз перед війною у Чернігові гарно зробили центр, квітів багато садили, оновили усі сквери, парки, фонтани поставили. Просто ходиш і радієш. Дуже гарне у нас місто. А тепер це все розбомбили.

Наприклад, район Бобровиці, це околиця Чернігова, там був приватний сектор — будинків практично не лишилося. Ще за Черніговом, це вже передмістя, село Олександрівка, теж люди казали, що не існує більше цього приватного сектора, все рознесли.

Зараз у Чернігові дуже багато постраждалих будинків, у яких просто неможливо жити — я маю на увазі висотки. Дуже багато постраждало і будинків у приватному секторі. Школа № 21 практично знищена — я бачила, що там починають розчищати, звільняти місце. Але її неможливо відремонтувати, треба все повністю прибирати і будувати нове. Те саме — з центром міста. Мер Чернігова в одному зі своїх звернень говорив, що років чотири, як мінімум, знадобиться, щоб це все відбудувати.

Місто потихеньку починає приходити до тями і відновлюватися. Моя подруга, Анжела, яка зараз у Чернігові — вона не втрачає оптимізму, хоч обстріл був сильний і в неї вилетіло дві шибки. Так ось, вона каже, що зараз все починає відновлюватися, і кілька днів як не стріляють. Світло в деяких районах вже з’явилося, в магазинах починає з’являтися новий товар — не дуже багато, але все ж таки. Але повертатися, як я розумію, поки що не варто. Хоча б тому, що не можна давати велике навантаження на електромережі, тобто чим менше буде людей у місті, тим швидше вдасться відновити систему електропостачання. Поки що рекомендують повертатися тим, хто має якусь роботу в місті: лікарі, вчителі. Але також, бажано трохи зачекати.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Джерело: Новое время