Невеличке село Берилівка Городнянської громади розташоване в безпосередній близькості до країн-агресорів (звідси чотири кілометри до кордону з росією і два з половиною – до кордону з білоруссю). Розташована в обіймах споконвічного лісу.
Нині тут у дванадцяти хатах мешкають двадцять людей – у семи дворах живуть корінні берилівці і в п’яти – переселенці.
Чи можна звикнути до війни
Сюди не їздить ніхто – ні пошта, ні підприємці, ні лікарі, ні транспорт. Безпосередня близькість до прикордоння, яке постійно піддається ворожим обстрілам, викликає занепокоєння й страх у всіх, хто може надавати послуги місцевим мешканцям. Єдиним зв’язківцем з довколишнім світом є староста Сергій Руденок, який раз на тиждень УАЗом, наданим міською радою, приїжджає в село і завозить найнеобхідніше – на замовлення місцевих жителів. Буває, з ним приїжджають і медичний та соціальний працівник. Однак берилівці не скаржаться і покидати свої обійстя, незважаючи на небезпеку, не спішать. Єдиною гострою проблемою для них, яка ніяк не вирішується, є відсутність мобільного зв’язку та інтернету. Знаючи ситуацію, що оператори мобільного зв’язку не наважуються їхати встановлювати вежу натомість понівеченої обстрілами, беремо Starlink, наданий міській раді ГО «Городнянщина майбутнього», і вирушаємо в дорогу – спробувати його встановити і перевірити чи можна таким чином вирішити проблему. Тож автомобілем міської ради разом з Володимиром Захарченком вирушаємо до Мощенки, де вже нас чекає староста Сергій Руденок. Він з радісною посмішкою оптимістично махає в бік УАЗа, в якому нещодавно поміняли рульове управління:
–Ну шо, вперед? Краще їхати стало. Зараз самі побачите, машину вже не так кидає. Та й дорога трохи підмерзла, тож доберемося точно. Ох учора й обстрілювати ту сторону! Ми в Мощенці десять прильотів з артилерії чули. Але в село не прилетіло. О, а шо, ви злякалися? – весело споглядає як змінилось моє обличчя. – Та не бійтесь, мені військові теж учора казали, що краще туди було б не їхати. А шо не їхати, як хліб свіжий вже в машину завантажений? Люди ж чекають. Гено, заводь! – кидає до комунального робітника Геннадія Білого, який по сумісництву виконує роль водія.
Гена, який фактично є переселенцем, бо був вимушений виїхати з Сеньківки в Мощенку, весело підморгує: «Не бійтесь, то староста підлякати жартома любить. Нормальна дорога, а бахкало десь трохи далі. Сьогодні тихо. Поїхали!».
Страх десь дівається, тим більше що Володимир Захарченко вже впевнено перевантажує в УАЗ Starlink – він їде в Берилівку не вперше, намагаючись налагодити хоч якийсь зв’язок.
Зважаючи на спокій і жарти, розумію: це не спроба налякати чи посміятись. Просто люди звикли до такого життя в умовах війни. І розумію вже що побачу в Берилівці. Життя.
Між двох річок. І двох ворогів
Дорога примушує триматись у напрузі майже весь час. То калюжі, покриті тоненьким льодком, глибину ямок під якими можна тільки вгадати, то глибокі колії (добре, що нема грязюки), під час подолання яких підстрибуєш маківкою до самої стелі авто й тамуєш подих. Трохи знімає напругу довколишня природа, не милуватись якою просто неможливо.
–Що, орків виглядуєте?– регоче з невпинними жартами староста. – Даремні хвилювання. Ви ж під охороною. Я ж сьогодні спеціально водія узяв, щоб він кермував, а я відстрілювався якщо шо.
–Та ні, – включаюсь в його жартівливий тон. –Я не боюсь вже. Та й, бачу, в салоні в мене під ногами сокира лежить, тож долучусь до оборони.
Так, жартуючи та підсміюючись, долаємо більшу частину дороги. Розмова набирає серйозних тонів. Намагаюсь занотовувати в блокнот, але безуспішно– при такій трясці на сторінці виходять замість літер незрозумілі ієрогліфи.
–У нас гарний лісовий шлях був між селами, – каже Сергій Володимирович. – Цією дорогою практично не користувались. Тепер тудою їздити не можна, тож на цю грунтовку по осені завезли 15 КаМАзів щебеню. Ну нічого, миритись можна ще по такій погоді, як зараз.
З розмови дізнаюсь, що через Берилівку протікають дві річки – Тетіва і Глинянка, які розділяють село на три частини. Місцевість довкола болотиста, що ускладнює рух грунтовою дорогою в дощовий сезон і повінь.
Зупиняємось біля першої хати. Ледь достукались, щоб вийшов господар – 57-річний Леонід Євсієнко. Прохаємо, щоб виніс переноску для підключення до живлення – первірити, чи є покриття і чи працюватиме пристрій.
Господар витягує на вулицю подовжувач, з якого видніються оголені проводи. Допоки чоловіки мудрують над підключенням Starlink, намагаюсь розпитати його про життя-буття.
–А шо там розповідать? –неохоче йде на контакт. –Оце моя перша хата скраю. Живу сам. Ну, собака он у дворі лається.
Як виявилось, собаку, яка насправді заходилась несамовитим гавкотом, звуть Негодяй. Його господар веде досить усамітнений спосіб життя. Але в нього є власний мотоблок, яким обробляє город. До війни займався вирощуванням часнику, який продавав оптом, а також вирощуванням курей, яйця від яких реалізовував, та кролів.
Тільки підійшли до теми обстрілів, на які Леонід махнув рукою: «Ну, бахкають. І вчора бахкали дуже», як провід заіскрився, а з вікон хатини повалив дим – мабуть, щось закоротило. Господар, обурюючись, заскочив у двір і закрив хвіртку. На цьому експеримент закінчився і спілкування теж. Постоявши трохи під двором і впевнившись, що все владналось, вирушаємо далі – до наступного жилого двору, шукати щастя у вигляді звязку.
«Не знаю тепер, коли зможу дітей та онуків побачити…»
На наступному жилому подвірї, праворуч через кількасот метрів, нас зустрічає господиня – Марія Синявська. На запитання скільки їй років Марія Іванівна сміється: «Та якби була конем, вже давно списали б…». Вона теж мешкає сама, як і більшість берилівців. Будучи сама родом із Автунич. Вона в 1974 році вийшла сюди заміж. Народили й виростили з чоловіком Леонідом трьох дітей – двох доньок і сина. При згадці про дітей жінка розплакалась:
–Вони всі в білорусі зараз. Син і донька там постійно проживали, донька вже двадцять років як директоркою школи у Ветківському районі. Син теж облаштувався в білорусі. А середня дочка тут, у Городні жила. А як усе це жахіття почалось, виїхала до брата з сестрою. Тепер усі мої діти там. Сина вже два роки не бачила. Онуків троє маю. Не знаю тепер, коли зможу їх побачити…
Під час розмови під ногами крутиться маленька собачка Аза. Вона довірливо лащиться до господині й заглядає у очі: «Ну, не плач, хазяйко, не плач. Ти ж не сама. Я з тобою». Чоловік Марії Іванівни помер два роки тому. Тож довелось і корівчину збути – самій важко про неї турбуватися, тепер молоко купує в сусідки Лариси та в переселенців з Сеньківки – ті попереїжджали разом з худобою. Залишились тільки кури та Аза. Питаю чи не хоче вона кудись виїхати з небезпечної зони жінка гірко зітхає:
– Та небезпечна ж. Вчора так бахкали, особливо ввечері, годині о девятій. Я, не роздягаючись, лягла на лежанку та й чекала що воно далі буде. Таке враження, що снаряди падали десь за моїм городом. У такі хвилини наче й поїхала б кудись. Якби можна було до дітей – навіть не замислювалась би, й пішки пішла. А так куди? Кинути оце все – будинок, який з чоловіком усе життя будували, воду нещодавно в хату підвели, свердловину в дворі зробили. На життя не жалілись – все необхідне було. 29 років тут пропрацювала – і в бригаді, й на фермі, й у магазині. Пенсію, хоч і невелику, заробила. Та й зараз староста он нам усе привозить. Лікуємо самі себе – уколи одне одному можемо робити як треба. Нас на цьому кутку четверо живе, спілкуємось і допомагаємо одне одному. Тільки що звязку нема та автобуси до нас не ходять, у місто не виберешся. Аби ще не обстріли оті…
І додає, подумавши, за мить:
–А почім поросята в Городні, не знаєте?
Допоки ми спілкувались, хлопці закінчили свою роботу. Starlink так і не запрацював. Їдемо ще в одне місце спробувати знайти зону прийому.
«Треба дзвін у центрі села повісити – щоб і в Городні чули»
Подвіря Лариси Бистревської знайти неважко – по перше, тут лічені хати, в яких живуть люди, а по друге, ворота господині розфарбовані яскравими квітами.
У хвіртку виходить господиня – метка симпатична білява жіночка. Допоки мої супутники возяться з марними спробами піймати зв’язок, спілкуюсь з ларисою
–З берилівців я – наймолодша, мабуть, – каже вона. – та я ж не корінна жителька. Сама родом з Городні. Вийшла заміж, певний час з чоловіком жили в місті. А потім йому там роботи не стало. А запропонували на початку 90-их сюди, в Берилівку, звідки він родом, лісником. Він погодився. То відтоді я сюди спочатку наїздами, поки діти в школу ходили, а потім і взагалі перебралась.
Лариса згадує як у молодості вона вперше потрапила в Берилівку. Їй тоді запропонували тут роботу продавцем у місцевому магазині:
– Їдемо, а кругом ліс,ліс, ліс… І міст старий. Це зараз новий. Їдемо вже вулицею, проїжджаємо кладовище, я дивлюсь – церква стоїть. А біля порогу на лавці якась монахиня в довгій сукні сидить. Думаю – чого мене в церкву привезли? А то, виявляється, магазин і був. Висока така будівля, гарна. Мабуть, ніде такої нема. І «монахиня» молодою дівчиною виявилась, просто в довгій сукні була.
Колись у Берилівці була школа, клуб, тут працював колгосп «Дружба». У часи Другої світової в село 27 серпня увійшли німецькі війська. Тут розігралась кривава трагедія – загарбнки розстріляли цілу родину Тимофія Клименка за зв’язок з партизанами. Самого господаря, його дружину, трьох дочок і сина. А ще два їхніх сини загинули на фронті. Всього тоді з Берилівки у боях з ворогом загинуло 65 чоловіків. І знову село, в якому залишилась жменька жителів, страждає від новітніх фашистів, здригаючись від близьких обстрілів.
Лариса махає рукою на запитання про обстріли:
–Страшно- не страшно. Живемо ж. Але нам зв’язок треба. Ні в «швидку» подзвонити – нікуди. Я вчора, коли хліб привозили, казала: може. Нам дзвін встановити для оповіщення? Ми ж навіть одне з одним спілкуватись можемо тільки коли від хати до хати прийдеш. Ось сусідці звідти (показує рукою напрямок) як погано стане, то вона якось до мене добреде, а як і того не зможе, то вийде з двору й кричить або рукою махає. Я вже й біжу бігом. Ні, ми пристосовуємось як можем У кожного свій тонометр є для контролю тиску, щоб не допускати до критичної ситуації, таблетками запасаємось. Он, у Ольги Іванівни віконце обірвало, вона його ганчірками заклала, щоб не дуло. Діти в неї далеко. Ну я кажу – нема проблем, я прийду, обібю вам. Допомагаємо одне одному, інакше ніяк. А от без звязку з рідними геть кепсько. Я ходжу, щоб дітям подзвонити, під саму Сеньківку, там біля траси є певні ділянки, де можна спіймати мережу. Але ж решті як, хто старший?
До війни Лариса була молокоприймальницею. Сюди регулярно їздив молоковоз. Після звільнення приїжджали забирати молоко від населення зі Сновська. Тепер взагалі ніхто не їздить. Сама жінка тримає дві корови. Каже, виручають куми. Вони з Сеньківки вибрались в Автуничі. Але за хатою наглядати їздять власним автомобілем. Дуже сумують за рідним обійстям, хочуть додому. Тоді й у Лариси молоко забирають для продажу. Тим і виживає.
Чоловік Лариси Микола помер рік тому, перед початком вторгнення. Відтоді, як і більшість берилівців, жінка живе сама. З коровами, каже, справляється. Колись сіно удвох з чоловіком заготовляли, діти допомагали, онук. Минулим літом куми прийшли на допомогу. Каже, то не проблема – за кошти можна й інших помічників найняти, аби гроші були.
Ларисині син з невісткою живуть у Вінницькій області. Він рідко бував і раніше в селі. А донька – науковий співробітник Миронівського науково-дослідного інституту. У неї двоє дітей, а старшого онука Лариса з чоловіком ростили з трьох місяців – доки молодята доучувались, шукали роботу, облаштовувались. Він і був першим помічником для бабусі з дідусем, щоліта гостюючи в них. Та й донька з зятем навідувались – то тут, то там підсоблять. Доки 24 лютого все устатковане життя не полетіло в тартари.
А Starlink так і не запрацював…
Оглядаюсь на село. Воно своїм розгалуженням схоже на великогопавука. Розмежоване річками на сегменти, кожен з яких має свою назву. Ми знаходимось на так званому Хуторі. Туди, наверх – то власне Берилівка. Через шлюз – «Посьолок». І ще одна вулиця, яка досить довга і була густо населена людьми – дається, «Клименок».
З корінних жителів Берилівки нині тут мешкають лише восьмеро. Наймолодшій з них Ларисі Бистревській 56 років. Мешканців Сеньківки, які знайшли прихисток у Берилівці, трохи більше. Й за віком серед них більше молоді. Так і туляться одне до одного, обєднавшись у спільній біді.
Про переїзд у більш безпечне місце говорять без ентузіазму. Мовляв, а куди їхати? Все, нажите роками, тут. «Чого я буду чужу хату десь стерегти?» – каже одна з них.
Starlink так і не запрацював. У жодній з точок. Нема необхідного покриття сигналом саме над Берилівкою.
Ми завантажувались в УАЗ вже без посмішок і жартів. Дорога назад видалась в рази довшою. І не такою цікавою. Берилівка довго дивилась нам услід сумним поглядом вікон порожніх хат…
Джерело: Світлана Томаш, «Новини Городнянщини»
