Начальник штабу 16-го батальйону 58-ої бригади разом з бригадним інженером та ще з декількома бійцями носили по чотири міни, щоб зробити загорожу, завдяки чому кацапи не змогли взяти село Буди на Чернігівщині. Якби їм це вдалося, Чернігів опинився б у кільці.
У перші дні повномасштабного наступу капітану випало стільки всього, що розповідями лише про те, як він пішки виходив на рубіж оборони після того, як біля російського кордону техніка підрозділу була знищена ворогом, він міг би збирати лаври на всіх телеканалах та у ЗМІ. Але і після цього йому довелося і штурмувати села, зайняті ворогом, і боронити їх, щоб москалі не пройшли вперед. І кожного разу він проявляв себе. Хоча зовсім не мав би цього робити. Як це звучить по-військовому: це не входить до його функціональних обов’язків. І командир батальйону після вчинку свого начальника штабу до того, як подати його на нагородження Героєм України, висварив його, як тільки міг. Та й сам Віталій вважає, що діяв необдумано. А я, поспілкувавшись із цим молодим офіцером, впевнилася в одному: до його функціональних обов’язків просто входить захищати Україну. Тому він все для цього і робить.
«До медиків пораненого довезли вже на диску – пробило колесо»
-Два періоди в обороні Чернігівщині були найважчі, – розповідає Герой України Віталій Гураль. — 9 березня ми втратили населений пункт Лукашівка. І 18 березня — ми втратили населений пункт Буди, але одразу його повернули.
Спочатку ми отримали наказ висунутися в населені пункти Грабівка, Буди, Лукашівка, для зайняття оборони і утримування визначеного району оборони.
7 березня ми увійшли у визначений район оборони та одразу зайняли населені пункти. Одразу відчули, куди ми потрапили, бо нас практично при заході накрили 120-ий міномет, і противник застосував проти нас РСЗВ «Град» та «Ураган», але це не завадило виконанню завдання, бо люди були мотивовані і впевнено діяли. Під постійними обстрілами особовий склад закріпився та приготувався оборонятись.
8 березня було отримано наказ здійснити штурм та зайняти село Вікторівка. До пізньої ночі ми з командиром 1-ої мотопіхотної роти, розвідувального взводу, командиром 1-ої мінометної батареї і танкістами патронами по карті водили, думаючи, як хто буде рухатись і хто кого прикриватиме.
9 березня о 4 ранку група з чотирьох танків з піхотою розпочали штурм, вступили в бій та взяли цей населений пункт. Противник звідти поспіхом втік до населеного пункту Слобода. Але тоді радіти було рано. Перегрупувавшись і залишивши групу прикриття в населеному пункті Слобода, ворог розпочав обстріл населеного пункту Буди та практично всіма силами здійснив наступ на населений пункт Лукашівка. Хлопці, які там оборонялись, — всі герої, бо проти одного зведеного взводу, посиленого двома танками, та роти територіальної оборони Чернігова, які були озброєнні лише автоматами та ручними протитанковими засобами, виїхало близько двох ротно-тактичних груп, а це приблизно до сорока одиниць броньованої техніки з піхотою. Бій був важкий, командир зведеного взводу майстер сержант Максим Панченко до останнього намагався утримати позиції і корегував артилерію по радіозв’язку уже по своїх позиціях до тих пір, поки зв’язок не було втрачено. З часом виявилось, що він дістав поранення та потрапив у полон. Тоді була відправлена мобільна група для доставки боєприпасів та визначення обстановки. Група потрапила прямо на ворожу БМП-2, яка в цей час уже на північній околиці Лукашівки вела вогонь по цивільних транспортних засобах, які рухались по трасі, не знаючи, що тут небезпечно. Побачивши це, майор В’ячеслав Саврацький та водій, який віз боєприпаси, скерував машину у поле, зупинився, встиг вискочити. Ворожа БМП-2 помітила його, відкрила вогонь, внаслідок чого здетонували боєприпаси. Майор Саврацький — людина ну просто з великою вдачею. Під вогнем противника вони з водієм пролежали до ночі в полі, а потім, коли все стихло, вийшли до нас.
Водночас групі піхоти вдалось вирватися з оточення під роботу нашої артилерії, а групі піхоти, яка потрапила у полон і яку транспортували на МТЛБ у ворожий штаб, вдалось втекти завдяки тому, що противник підірвався на нашому мінному полі. Наші бійці з палаючої машини втекли в зрошувальний канал. Тоді через командира 2-ої мотопіхотної роти цілу ніч пострілами в небо трасуючими кулями давали орієнтир їм, щоб вони вийшли на наші позиції. Тоді ще випав сніг і противник у полоні зняв із них взуття, і вони босі по снігу вийшли.
Так з маленькою перемогою зранку і важкою втратою ввечері закінчилось 9 березня.
Посиливши оборону, підрозділи тримали ці визначені позиції до 17 березня. Робили це під постійними обстрілами артилерії і авіації, яка щовечора нагадувала про своє існування.
17 березня противник здійснив наступ на населений пункт Буди за підтримки своєї артилерії. Попередньо п’ять годин їхня артилерія завдавала вогневого ураження. Під прикриттям артобстрілу противник висунувся декількома танками за підтримки декількох БМП-2 до населеного пункту, але просунутися йому не дало мінне поле. Ворожа БМП-2, помітивши його, не доїхала до мін метр! Броня зупинилася біля мінного загородження і розпочала розстрілювати все перед собою. Міни ворога зупинили. І вони, зрозумівши, де мінні поля, здійснили відхід до населеного пункту Слобода.
Ми зрозуміли, що противник наступного дня за допомогою артпідготовки знову спробує взяти населений пункт. Так і сталося.
18 березня до полудня працювала ворожа артилерія. Два авіаудари просто знесли мінні загородження. Міни порозкидало, що дало змогу кацапам зробити коридор і наблизитися до Буд силами до двох танків. По одному ворожому танку спрацювали наші протитанкісти зі «Стугни». Підбили його, здетонував БК. Палаючий танкіст з нього добіг до наших позицій під обстріл свого ж сусіднього танка, але він не вижив – такі важкі опіки дістав.
Інший танк зупинився і почав усе розстрілювати перед собою. Але згодом таки знайшов свою міну, яку не знесло вибуховою хвилею авіації.
Нам приданий танк вступив у бій, але через складнощі місцевості одразу був уражений.
У нас було багато поранених, командир роти також зазнав поранення. Його евакуював начальник медичної служби, який тоді займався евакуацією, але під час обстрілу і він дістав поранення. Управління на себе тоді взяв старший сержант Артем Кича. Коли обстановка загострилась, за моєю вказівкою старший сержант з піхотою розпочав відхід, витягуючи поранених. Усе палало і вести оборону практично не було кому. Противник на БМП-2 під прикриттям танка просувався вуличками аж до центру села. Перед відходом наші сили дали цілевказання, куди відпрацювати артилерією. Відпрацювали тоді з «Ураганів». Через деякий час наш БПЛА передав дані, що противник начебто відійшов назад до Слободи. Тоді поступив наказ зайняти Буди знову, замінувати околицю та відновити втрачене положення. Для цього прибув бригадний інженер Костя Саган, один із найкращих в своїй справі, з повною «Газеллю» мін.
Тоді мною особисто було прийняте рішення: беремо бригадного інженера, найсміливіших хлопців, які мають міцні яйця, завантажуємо повний багажник протитанкових мін і їдемо відновлювати втрачене положення до підходу основних сил. Коли їхали через поле, то всі мовчали і слухали. Та й думка у всіх була в голові одна: зараз ворожа БМП просто розстріляє нас ще на під’їзді до села. Переїхавши через поле, зайшли на край села, вибігли з машини і зайняли оборону. Всі хати навколо горіли, нічого не було видно на відстані десяти метрів. Переконавшись, що тихо, почали рух, прикриваючи один одного, до західної околиці села. Там стояв наш підбитий танк, а в сотні метрів попереду гуділа якась техніка. Думали, що противник підкрадається, але то був той танк, який все-таки знайшов свою міну. Але розгледіти нічого не могли, бо все було в диму. Просидівши так і поспостерігавши, прийняли рішення спочатку зібрати своїх загиблих хлопців. Після чого я, інженер та група сміливців брали по чотири міни кожен, і носили їх з центру села до околиці. Далі не могли під’їхати – посеред дороги стирчав снаряд від «Урагану».
Замінувавши все, ми чекали приходу основних сил. І коли механізована рота почала висуватися через поле до нас, москалі відпрацювали «Градами» прямісінько по них. Як вони добралися до нас, чесно кажучи, не знаю. Я думав, ми втратили всіх своїх. Били прямо в той квадрат, по тій дорозі, по якій вони ішли. Але рота прийшла, командир механізованої роти швидко оцінив обстановку і розпочав займати оборону. Я показав їм, що де. Ми з командиром роти позбивали всі замки на всіх підвалах, аби було де ховатися під час обстрілів. Боялися місцевих зустріти в тих підвалах, бо не знали, хто де є.
Зрозумівши, що село знову зайнято нами, із Слободи виїхав танчик і з відстані в два кілометри просто бив по Будах, не цілячись. Дві наші машини, які здійснювали доставку піхоти, на окраїні села накрили «Градами». Біля автомобілів були люди, в тому числі заступник начальника штабу. Він і передав, що у нього двоє 300-х. Поки ми туди добігли, один, на жаль, помер. Другому надали допомогу. Тоді, давши вказівку командиру механізованої роти по обороні, я з пораненим виїхав у населений пункт Куликівка. Туди, де нас чекали медики, ми доїхали на диску – пробили колесо об нерозірвану ракету «Урагану», яка лежала прямісінько посеред дороги. Під час удару об неї всі на хвилину просто остовпіли від такого повороту подій.
На моєму місці було неправильно особисто займатися мінуванням. Бо якби я постраждав, була б втрачена ланка управління батальйону. Я називаю цей свій вчинок необдуманим, бо кожен має виконувати свої функціональні обов’язки.
-Начальником штабу та інженером реально титанічна робота була зроблена, — додає командир роти Віталій Дерев’янко, який з підрозділом зайняв село та утримував після цього весь час. — З центра села до околиці – десь кілометр 200 метрів. Газувати таку відстань з мінами в руках — це час та сили. Крім того, по них же весь цей час працювали з боку Слободи. Їх добре бачив противник.
-Страшно було? – питаю Віталія Гураля.
-Страшно було, коли перший раз туди заїхали машиною. Хати горіли. Дим. Ми не розуміли, чи там взагалі хтось є. В диму ходиш, з-за парканчиків виглядаєш, щоб когось роздивитися, щоб не нарватися на когось.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми готувалися до найгіршого – вуличних боїв»: військовий Михайло про оборону Чернігова
-Як відреагував командир батальйону на твій вчинок?
-А я його і взув після того, — сміється командир батальйону Володимир Логуш. — Але в той час не було кому виконати ту задачу, тому він її і зробив. Я був аж за сто кілометрів звідти. Командир роти, який там знаходився, зазнав поранення. Його звідти вивели. Хто туди мав зайти? А Віталій знав усі маршрути.
-Насправді міцні яєчка у бригадного інженера, — додає Віталій Гураль. – Він мене просто спитав: «Куди міни нести?» Я вказав: «Оно туди». Він взяв і поніс! Я мав робити те саме, що і він. Він дуже толковий інженер в бригаді. Його було б шкода втратити.
«Треба взяти себе в кулачок і захищати країну. Іншої, запасної, у нас немає»
-Повернувшись у штаб батальйону, я прийняв управління, — продовжує Віталій Гураль. — Наші підрозділи були і в інших населених пунктах. Не можна було залишатися в Будах постійно. Але саме в цьому селі противник більше прорватися не намагався. Максимум, що робив – постійно працював артилерією, завдавав авіаударів. І танчик виїжджав.
– Кожен день! – додає командир роти. – Там «Орлан» висів над нами по чотири-п’ять годин поспіль. І, як комар, дзижчав. Слідкували за нами. Ми підіймали свої коптери, щоб подивитися, чи добре маскуємо свої позиції, які робили. Але все одно зверху було видно, що з’являються в землі артерії. Їх бачив і ворог. Тому і бив по нас – найближчий приліт авіабомби був метрів за 30 від нашої позиції.
-Якби кацапи побачили, що немає ніякої зворотної реакції, думаю, наглості вистачило б повторити штурм, — каже командир батальйону.
-Насправді кожен має виконувати свої функціональні обов’язки, — каже Віталій Гураль. — Якщо ти начальник штабу, то не маєш бігати з автоматом зачищати село і тягати міни. Але якби ми втратили Буди, противник би вийшов на Чернігів і перерізав би одну єдину дорогу.
Від 7 до 30 березня обстріли не зупинялися. Перерви між ними були по 15 хвилин. Не знаю, де у них стільки боєприпасів взялося. Ешелон потрібно було підігнати, щоб бити з такою інтенсивністю. Дня не було, щоб вони не стріляли. І ще літачок прилітав. Ледь не кожну ніч. А ми стійко тримали оборону.
Сподіваюся, партнери нададуть нам озброєння, і ми цю руську сволоту виб’ємо за нашу територію. І повернемося до мирного життя.
Більша частина солдатів готові вчитися. Всі хочуть нове озброєння.
У нас також є нова зброя, яку приємно брати в руки і працювати з нею. Але по більшій частині працюємо з іще радянськими зразками. А коли приходить іноземного виробництва РПГ чи кулемет Браунінг… Це дійсно речі. Якщо брати ДШК і Браунінг, то я б з більшим задоволенням побігав би з Браунінгом. З ДШК я працював. В ньому постійно щось клинить, затримки відбуваються. Молотком потрібно щось підгупати. У американців такого немає, щоб молотком гупати. Викруткою витягнув, почистив і назад засунув. А у ДШК у комплекті іде молоток, щоб його розібрати.
Багато хто пише: «ЗСУ красавчики! Якби не ви, не знаємо, що могло бути далі». Люди пропонують допомогу. Це найцінніше. Можуть подзвонити волонтери і спитати: ти одітий, у тебе взуття тепле, ти поїв? Що ще потрібно?
Важливо мати мужність сприйняти інформацію, побачити убитих, поранених, що вони зробили з місцевим населенням. Якщо не буде мужності, ворога не зупинимо.
Треба взяти себе в кулачок і захищати країну. У нас іншої, запасної, немає.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
