До початку Революції Гідності та війни на сході нашої країни Олександр вже мав бойовий досвід у міжнародних збройних конфліктах. У 2014-му йому не вдалося долучитися до Захисників України за станом здоров’я, але 24-го лютого чоловік вхопився за можливість та у той же день добровільно прийшов до місцевого територіального центру комплектування, аби зі зброєю в руках разом з земляками захищати рідну Чернігівщину від загарбника!
Взагалі Олександр народився на Донеччині, але у ранньому віці разом з родиною переїхав у Чернігів. Тут він зростав, навчався, а після закінчення середнього професійно-технічного училища потрапив на строкову військову службу.
— Вже після 4-х місяців у навчальному центрі я отримав звання сержанта. З того моменту всі почали називати мене «Дід», адже навчання мені давалося досить швидко. Потім закінчив Маріупольську школу міліції та кілька років ніс службу в одній із силових структур.
До 24-го лютого Олександр працював у сфері будівництва, але почувши новину про повномасштабне вороже вторгнення у той же день добровільно прибув до місцевого територіального центру комплектування, аби використати набутий за роки служби досвід у боротьбі проти ворожих окупаційних військ.
— Раніше у мене крім діда не було військових в сім’ї. А зараз брат та зять теж обороняють Україну. У 2014-му мене не взяли добровольцем, а зараз ну не міг я на місці сидіти. Думав, якщо не візьмуть офіційно – подамся у партизани. Але ні, мене взяли, видали зброю та вже за кілька годин я стояв на обороні Чернігова.
Олександр розповідає, що найважче давалося усвідомлення того, як страждають цивільні люди. Тоді злість на ворога перекрила навіть відчуття страху.
— Було морально тяжко, коли ми відбиваємо атаки, а ворог мститься на цивільних і бомбить місто. За злістю страху не відчував – вона все перекрила… Якось був у нас тяжкий піхотний бій. Ворог з вечора почав гатити, зайшло 8 штурмовиків. Вони спочатку по дорозі били, думали, що ми її мінували. Після цього російські війська висунули танки десь на відстані 500-600 метрів і прямою наводкою почали «лупити» по нам. Наступними вийшли БМП і «крили» нас пів ночі. Далі ворог почав заходити з тилу, подумавши, що ми або втекли, або загинули, але наш спостерігач Ростік помітив їх маневр. Ось тоді ми і дали потужну відповідь ворогу, да так, що відступаючи вони навіть не відстрілювались. Просто тікали.
Про участь в обороні Чернігова Олександру завжди нагадуватиме поранення обох ніг, яке він отримав під час одного з ворожих обстрілів ще у березні.
— У той день ми помітили ворожого корегувальника. Відкрили по ньому вогонь, але він встиг передати координати нашої позиції. Батарея, яка отримала наводку, почала обстріл, ось тоді я і отримав поранення в обидві ноги: на одній розбило п’ятку, на іншій — коліно. Я ще після цього два дні на імпровізованих милицях з палок ходив, але потім командир вивіз мене у госпіталь. Надовго я там не затримався, підлатали мене, надягнули фіксуючі корсети — і знов у бій, бо знав, що хлопцям потрібна моя допомога.
Зараз Олександр найбільше прагне нашої перемоги. Після війни планує використовувати досвід цивільної роботи для відновлення Чернігова.
— А ще хочу родину у купу забрати і щоб усі були живі та здорові. Дітей та племінників вивчити, он скільки вони пропустили з карантином та війною. У мене син у випускних класах, сподіваюся, що його війна омине. Але в армію він все одно піде, бо військова підготовка та виправка потрібна обов’язково, особливо у вільній Україні, за яку ми боремось!
До речі, у перші місяці повномасштабної війни Олександр отримав почесний нагрудний знак Начальника Генерального штабу — Головнокомандувача ЗС України «За взірцевість у військовій службі І ступеня».
Джерело: Чернігівський обласний ТЦК та СП
