— Координати пересування російської техніки в Городні не передавали хіба що немовлята.
Про 35 днів оточення міста росіянами Світлана Томаш розповідає чітко і впевнено. Вона — редакторка місцевої газети «Новини Городнянщини», а тому вже не вперше описує історії з блокади.
Про те, як о четвертій ранку 24 лютого в Городні вже ніхто не спав. Про те, як зі сторони кордону з Росією та Білоруссю почали долинати звуки вибухів. Про те, як через дві години в місто заїхали тисячі одиниць російської військової техніки.
Від Городні до російського та білоруського кордонів — 30 кілометрів. Півгодини машиною до села Сеньківка, що знаходиться недалеко від монументу «Три сестри» на честь «дружби» українського, російського та білоруського народів. Звідти зі сторони Росії до Городні досі долинає звук артилерійських та мінометних обстрілів.
Рано вранці 24 лютого в цьому дворику було незвично людно. Мешканці будинків вискакували з квартир, дослухаючись до звуків вибухів, що лунали з прикордонної застави. Люди почали облаштовувати підвали та приміщення шкіл і садочків під укриття.
— Прикордоння має свою специфіку, — розповідає Світлана, сідаючи за столик. — У нас тут дуже тісні звʼязки з прикордонними селами. У всіх є там батьки, родичі. Тому ми до останнього не могли повірити, що Росія піде на нас повномасштабною війною. Жах усвідомили, коли містом, всіма вулицями, пішли нескінченні колони техніки. Лише за один день ми нарахували десь 2500 одиниць. Усе дриготіло, шуміло. Спершу люди вірили, що це навчання, що це тимчасово. А коли почали бомбити Чернігів, настав тваринний жах — їдуть вбивати наших.
Городня — невеличке прикордонне містечко. А тому виїжджати на навчання чи роботу в більші міста, то поширена практика. Звідси до Чернігова — 57 кілометрів, година машиною. Більшість містян розуміла, що уся російська техніка, яка минає Городню, їде саме на Чернігів. Тобто туди, де живуть їхні діти, онуки, родичі. З самої Городні напередоні вторгнення більшість українських силовиків виїхали.
— З Чернігова нас попереджали, щоб люди не чинили збройного спротиву, бо з такою кількістю техніки росіяни просто зрівняли б нас з землею. Але хто таке витримає? Люди почали спонтанно виходити на вулиці. Намагалися витягнути росіян з кабін, кричали їм, щоб їхали додому. Та колона, яку намагалися стримати містяни, дійсно розвернулася і поїхала. У селах старостати роздавали цивільним бензопили. Усі, хто міг, валяли дерева, аби перекрити шлях на Чернігів.
Більшість вибухів, які чули у Городні, долинали або з сусідніх сіл, де стояла російська техніка, або з-під Чернігова. У самій же Городні через облогу і відрізані шляхи постачання почали швидко закінчуватися продукти, ліки, пальне. Періодично зникали світло, звʼязок. Вода подавалася по кілька годин на день.
У місцевій лікарні медикам доводилося проводити операції, які в Городні не робили вже багато років, адже зі складними діагнозами мешканці їздили на лікування в Чернігів. Попри давно закрите пологове відділення, медики також приймали пологи. За час окупації в місті народилося вісім немовлят — шість хлопчиків і дві дівчинки.
Деякі продукти роздавали безкоштовно місцеві фермери, у яких просто не було іншої можливості збуту. Окупанти почали схиляти людей брати гуманітарну допомогу, яку вони привозили в місто. Продукти не роздавали відкрито, лише якщо були звернення. Однак зверталися одиниці.
— Перші росіяни агресії не чинили і в багатьох речах погоджувалися з місцевими. Вони бачили, що в Україні все трохи не так, як їм розказувала пропаганда. Одного разу підійшли до жінок, що стояли в черзі за продуктами. Дівчата їм сказали — як вони на Чернігів попруться, то буде їм каюк. Один відповів: «Ми знаємо, але якщо не підемо, то дома теж буде каюк». Тобто давали зрозуміти, що їм без перемоги повертатися не можна, а перемога їм не світить.
Росіяни не орієнтувалися ані в адміністративно-територіальному усторої, ані в повноваженнях міськради. Коли зрозуміли, що міська влада займається переважно питаннями житлово-комунального господарства, облишили спроби навʼязати співпрацю і облаштували «військову поліцію». Виламали у відділку двері, зайняли будівлю. Більшість їхніх військових їхала далі на Чернігів, а в Городні лишалися кілька озброєних військових з червоними повʼязками на руках. Їздили вулицями на джипах. Як бачили скупчення людей, наприклад, у чергах, то підходили і запитували, що відбувається.
— Вони слідкували, щоб люди не збиралися масово в одному місці, бо думаю, боялися партизанщини.
— Тобто озброєні військові боялися беззбройних цивільних?
— Ну а нащо тоді питати, чого люди в чергах збираються? Спочатку вони Городнею їхали і махали руками, бо думали, що люди дякуватимуть і радітимуть. А їм ніхто не радів. Тоді вони почали боятися, що назріває спротив. Одного разу на вулиці роззувся танк — злетіла гусениця. Усі поїхали, а лишився один бурят, хлопʼя, 20 років. Він так боявся, щоб до нього не підходили місцеві! Постійно повторював: «Нам казали, що везуть нас на навчання».
9 березня, попри російських військових, які переважно перебували в центрі міста, люди зібралися на проукраїнський мітинг на честь дня народження Тараса Шевченка. Хтось знав про мітинг і приніс українські прапори. Хтось долучався, вже коли побачив натовп у центрі. Люди скандували: «Слава Україні! Смерть ворогам!» Росіяни теж приїхали, стояли мовчки, протест не розганяли. Але після того стали агресивнішими.
«Військова поліція» окупантів стала ходити додому до сімей прикордонників, поліцейських, військових. Деякі списки ветеранів познаходили у військоматі і прокуратурі.
— Питали у дружин прикордонників, чи чоловік вдома, чи є зброя. Як нікого не було — йшли геть. Вони переважно шукали зброю і тих, хто міг цю зброю тримати в руках. Бо пропаганда повкладала їм у вуха, що в нас тут у кожного під ліжком автомат, що нам Зеленський особисто їх перед війною роздав.
Якісь списки росіяни мали свої, але застарілі. Ходили за старими адресами до міського голови, до колишніх військових. Часто не могли знайти потрібні вулиці, бо їх перейменували під час декомунізації.
— Одного разу я йшла додому і побачила, що у дворі стоять їхні джипи, купа військових бігає. Знала, що телефон прослуховується, думала, вже по мене прийшли. Думаю, ну будемо зараз спілкуватися. А вони виявляється шукали військового комісара, який уже років 15 як ніякий не військовий комісар. Так само мера шукали за старими адресами, а він щодня в своєму кабінеті о восьмій ранку на роботі.
Тим часом у Чернігові поступово посилювалася оборона. Росіяни стали підозрювати, що городнянці передають координати пересування військової техніки. Як хтось намагався вийти на вулицю і заблокувати рух колон — стріляли в повітря. Танки стали пересуватися містом лише вночі, але люди все одно виходили на балкони і фіксували. Тоді росіяни порозстрілювали вежі мобільного звʼязку і встановили своє обладання.
— Було дуже добре чути, що телефони прослуховуються, — розповідає Світлана. — Таке специфічне клацання, коли тебе включають-виключають. Я поміняла сім-карту, але зі звʼязком були проблеми — не можна додзвонитися ні до кого. А в нас же в кожному дворі є або хтось, хто служить, або хтось, хто живе в Чернігові. І в мене теж. Не могти звʼязатися з рідними — це найстрашніше.
— Знаєте, я думаю, що вони тут не чинили особливого терору перш за все тому, що ми близько до кордону, і в північних селах у всіх є родичі, — продовжує Світлана. — Раніше люди через кордон пішки до своїх ходили. Якби росіяни почали тут когось катувати, то в Білорусі родичі швидко про це дізналися б.
— Так у нас же і тут в основному білоруси і з Брянської області, — за столик до нас підсвідає старенький сусід Світлани.
— Де білоруси? Немає тут ніяких білорусів, — відповідає Світлана.
— А це ви що, журналістка? — допитується інший сусід, що також сідає за стіл. Стає зрозуміло, що інтервʼю доведеться відкласти, бо крім цих двох, до столика чимчикують ще двоє пенсіонерів.
— Так, а ви і під окупацією в доміно грали?
— Нє, бо було холодно ще. А якби тепло, то грали б, канешно.
— Окупацією… — говорить третій чоловік дістаючи з коробки кості для доміно. — Нас же тут даже не бомбили.
— Ну як не бомбили! — обурюється Світлана. — А на Лісовій що було?
— Так то ж наші!
— Ну шо ви таке кажете? — огризається Світлана і повертається до мене. — Поїхали, я вам покажу.
Вулиця Лісова в Городні знаходиться на виїзді з міста в напрямку Чернігова. На початку окупації, російські військові тут, поряд з лісом, накопичували свою техніку, ставили майже впритул до будинків місцевих мешканців. Техніку тут розбили українські військові 26 лютого. Зараз танки перетворилася вже на розбитий, поіржавілий металобрухт.
— Бачте, вежа? — показує Світлана на металеву спостережну башту. — Коли розбомбили їхню техніку, росіяни посадили снайпера, щоб люди не наближалися. Бо знаєте, який в нас народ? О, нічейний танк стоїть, треба злить солярку і взяти пару запчастин.
Техніки лишилось небагато — щось забрали на трофеї українські військові, щось порозтягували місцеві. У місці, куди прилетіла ракета, досі лишилась велика воронка.
Після обстрілу серед місцевих поранених не було, бо люди ховалися у підвалах та погребах. Хоча удар по росіянам був точним, будівлі постраждали суттєво через ударну хвилю. Блакитна деревʼяна хата захована між сосонками майже на краю лісу — непридатна до життя. Люди звідти виїхали. Але в деякі будинки мешканці повертаються.
В сусідньому домі з бордовим парканом живе мама Світлани, Ольга. Вона якраз мила підлогу в будинку. Після удару глина зі стін і стель посипалась, тому роботи багато. Ольга повернулася додому три дні тому — востаннє вона тут була 26 лютого.
— Сиділа в кімнаті в куточку на стільчику, — розповідає Ольга. — Я не могла ховатися, бо у мене проблеми з хребтом. Ходити не можу, в погреб залізти не можу. Діти пропонували виїхати, але я не очікувала, що аж так буде, що будуть стріляти.
— Ми навпаки думали, що в мами тихіша вулиця, — продовжує Світлана. — Воно може б і не було б сильних руйнувань, але справа в тому, що тут на вулиці стояли російські бензовози і напевно машини з боєкомплектами. Тому коли наші попали, то все почало вибухати, підриватися, летіти у садок прям. Так, мам? Бензин палав, полумʼя таке було, що прям земля горіла. Танк у мами стояв отам під самими домами, під грушкою.
Рясно заквітчана грушка стукає у вікно. Зять встановив Ользі нові старі шибки, тому скло вже ціле — розтрощені вибуховою хвилею пластикові вікна замінили на деревʼяні, які зберегли після ще довоєнного ремонту.
Ольга живе у цьому будинку вже пʼятдесят років — батьки принесли її в хату, коли вона була ще немовлям. Тут вона ростила і власних дітей. А десять років тому дочка виїхала у власне житло і Ольга лишилася в хаті сама собі господарка.
З 24 лютого вона з сусідами спостерігала, як її вулицею їздили російські танки, як блукали в лісі, бо не знали місцевості і губилися. Прямо проїхати не могли ніяк, бо міст був підірваний.
Ольга проходить всередину хати, і ми йдемо за нею. У будинку лишилося мало меблів, фіранок немає, пробита стеля. Телевізор після вибуху впав зі стіни і розбився на друзки. Крізь діри в глиняних стінах видно інші кімнати. Зверху загрозливо хитаються люстри.
Після вибуху багато людей порозʼїжджалися з Лісової до родичів у місто, або сусідні села. Ольга теж віддала свого кота Світлані, а сама поїхала до її сестри.
— Я не відчувала страху тоді. Просто сиділа, спостерігала, як горить, стріляє, бахкає. А коли вже зять зайшов в хату, то я навіть не зрозуміла, що це він. Думала по мене прийшов російський солдат і зараз мене застрелить. А він каже, що давайте бігом, треба тікати. Тоді я зрозуміла, що це зять. Я бігом не можу, йду поволі до машини. На вежі сидів снайпер, міг вистрілити в нас, але не стріляв.
Ольга повернулася додому три дні тому. Каже, що більше не може жити не у себе. Пошкодження пофотографували, подали в Дію на компенсацію. Але чекати не буде, бо до осені треба встигнути зробити дах, стіни, опалення. Газову трубу сімʼя своїми силами зробила, міська рада виділила шифер для даху. Попри діри в стінах і стелі, Ольга з дому переселятися не хоче.
Світлана показує свою дитячу кімнату, де вже багато років живе її мама. Біля ліжка стіни посічені осколками. Поряд на тумбочці лежить стосик газети «Новини Городнянщини», де працює Світлана. Останній номер вийшов спільним одразу на три видання. Долучилися Мена і Корюківка, бо паперу бракує.
Світлана стоїть посеред своєї дитячої кімнати і втирає сльози. Ольга в коридорі сперлася на трюмо.
— А наступний випуск газети теж спільним буде?
— Не знаю, але в наступній газеті вже й ви будете. Мам, дивись, он кусок глини прямо над головою висить, зараз упаде, — ніби отямившись голосно говорить Світлана.
— Та він давно вже висить і не падає.
— Так ти сидиш і чекаєш поки впаде?
— Ну я би пообдирала, та не дістану. Казала сусідка, що в неї стіни на килимах тримаються. Знімеш килим — і все посиплеться. А я тут уже три дні вигрібаю бруд. Думаю, і до кінця життя не вигребу.
— Пообдираємо, вигребем. Дай трохи з газетою розгребуся, приїдемо — щось зробимо. Хай трохи устаканиться.
***
Світлана з Городні теж виїжджати не думала і весь час лишалася в місті. З нею була старша донька з дитиною.
— А менша 23 лютого поїхала до іншої бабусі у передмістя Чернігова, в село Вознесенське. 24 їх уже вранці ніхто з села не випустив, бо наші сказали, що до Чернігова вони не доберуться. Село потрапило у такі лещата, що туди нічого не доїжджало взагалі. Вони були під перехресним вогнем з першого до останнього дня, сиділи з дідом і бабою у підвалі. А коли вже наші почали росіян нормально накривати, то орки стали залазити в село.
У зворотньому напрямку, до кордону, окупанти почали рухатися 31 березня. Відходячи, вони підривали ще непідірвані мости і власну пошкоджену техніку.
— Коли вони відходили, то провокацій не було. Але їхали дуже злі. Тримали під прицілом усіх, хто виходив на вулиці, а якщо бачили мобільний телефон в руках, стріляли в повітря. Давали зрозуміти, що їх краще не чіпати. Мій знайомий, який живе на околиці, розповідав, що баби стояли під парканом і дивилися як вони їдуть. А один до них розвернувся і каже: «Що боїтеся? Бійтеся. Ми через пару тижнів повернемося і вам всім хана буде».
Ми виходимо на вулицю, йдемо поміж покрученого заліза, що колись було танком. В ліс поки ходити не можна — не все розмінували і навряд чи до кінця війни будуть. За лісом, десь далеко, лунають глухі вибухи.
— Та то навчання, — говорить Світлана.
— Не знаю, що то за навчання. Кожен день навчання? — скептично говорить Ольга. — Оце тільки прислухаємось…
За кілька годин Оперативне командування «Північ» повідомило, що того дня о 16:40 було зафіксовано шість мінометних обстрілів з боку російської території у напрямку села Сеньківка. Там все ще лишаються жити люди, але журналістів, через постійні обстріли, туди не допускають.
Памʼятник «Три сестри» на честь «дружби» українського, російського та білоруського народів, попри обстріли, досі в Сеньківці стоїть.
