«Люди живуть і не розуміють, яке це щастя обіймати дітей»: історія чернігівки, в якої війна забрала родину

3 березня 2022 року о 12.15 почалося друге життя 43-річної Світлани Желдак. У той день російська авіація влучила в дім, де вона виросла. Там загинули її рідні: 42-річний чоловік Михайло, 21-річна донька Поліна з нареченим 33-річним Євгеном Коваленком, 14-літній син Гліб та 86-річна бабуся Галина Печерна. 

Минув майже рік після трагедії, але час не вгамував болю. Світлана все ще вчиться жити своє друге життя, якого вона не просила. 

«Усе життя чоловік носив мене на руках»

Мікрорайон Подусівка на західній околиці Чернігова завжди був затишним, зеленим і по-справжньому домашнім. Та після подій лютого і березня 2022 року, коли росіяни намагалися захопити місто, він виглядає пораненим. Школи, вулиці, будинки, магазини, заправки, дерева, а головне – люди: тут усе відчуло руйнівну силу війни.   

Щодня Світлана Желдак проходить повз місце, де стояв її дім. Він належав родині батька, але розбудовував його дідусь по маминій лінії. У березні 2022-го російська ракета зруйнувала будинок і вбила найрідніших людей Світлани. На згадку залишилася купа розбитої цегли, дощок, шиферу, штукатурки та уламків меблів. А ще встояли металеві ворота та хвіртка.

«Я виросла на цій вулиці. За 100 метрів була моя школа. Тут люди не просто чемно вітаються, а знають одне одного. Кожного Великодня просто на вулиці накривали стіл і святкували разом із сусідами. Ми тут закохувалися, одружувалися, ростили дітей і були щасливими», – згадує Світлана Желдак.

Кохання свого життя – Михайла – вона зустріла в школі. Разом вчилися у старших класах, жили на сусідніх вулицях. Згодом пара одружилася, народилося двоє дітей. 

Молода родина жила у батьків Михайла. Чоловік працював інженером у Чернігівобленерго. Згодом отримав підвищення. Світлана була продавчинею в магазині дитячого харчування. А кілька років тому перевчилася та майстриню масажу та депіляції.

«Міша все життя носив мене на руках. Поряд з ним я почувалася маленькою дівчинкою, якій ні про що не треба хвилюватися. Він дозволяв мені бути собою, захищав від усіх негараздів цього світу. Ми проживали разом щасливе життя. І в одну мить я втратила це своє життя. Дуже боляче», – зі сльозами на очах каже жінка.  

«Важко дивитися на підлітків»

Вранці Світлана п’є каву, одягає повідець улюбленій німецькій вівчарці Дару і веде собаку гуляти через двір зруйнованої російськими військами школи. Тут немає вікон, пошкоджений дах, стіни. Раптом із руїн виходять двоє хлопчиків років 12-14.  

«Часто бачу тут дітей. Куди дивляться батьки? А не дай Боже, щось обвалиться. Люди живуть і не розуміють, який це скарб мати родину, обіймати дітей… Мені зараз важко дивитися на підлітків. Коли бачу однокласників сина, вони навіть не вітаються, замовкають, опускають голови і проходять повз. Я розумію, що, ймовірно, вони просто не знають, що сказати. Діти…» – міркує Світлана, притримуючи вівчарку за повідець.

Всю увагу і любов, яку вона колись дарувала дітям та чоловіку, тепер отримує Дар. Він активний, непосидючий і відданий господині. Коли вона їде кудись, той приносить її капці на диван і спить на них.

Жінка придбала його цуценям за 10 днів до повномасштабної війни. Це був подарунок собі та синові Глібу на дні народження. Обоє народилися в лютому.

«Знаєте, Гліб ріс активним хлопчиком. Захоплювався спортом: ходив на боротьбу, а ввечері на тренажери біля школи. Разом із татом збирав музичні диски, мав власну колекцію ножів. Дуже хотів собаку. Гліб мав загострене відчуття справедливості, товаришувати з дітьми йому було важко», – розповідає Світлана. 

Пес мав стати для сина другом. Але для собаки випала інша роль – допомогти матері пережити найбільшу втрату в житті. 

У вихідні Світлана гуляє з ним тричі на день. Одна довга прогулянка – обов’язково в лісі. Там, подалі від людських очей, жінка може виливати свій біль через крик та сльози. У будні виходить гуляти лише двічі. Решту часу присвячує клієнткам.

Щоб побачити наречену, Женя їздив понад 70 кілометрів на велосипеді

Світлана робить антицелюлітний масаж та інші процедури. У 2019-му змінити роботу заохотила донька: показала оголошення про навчання. Згодом показала, як вести соціальні мережі, щоб приваблювати клієнток. 

«Поліна б сварилася на мене, але зараз я не маю сил писати пости, виставляти фото. Тому працюю переважно з тими клієнтками, які були до війни. Я обожнюю свою справу, але зараз не можу наповну насолодитися нею через стрес», – наче виправдовуючись, каже Світлана. 

Мама з донькою завжди були близькими. А коли Поліна підросла, стали подругами. Дівчина навчалася в Ніжинському педуніверситеті на вчительку англійської мови. Підробляла репетиторкою. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Над Чернігівщиною – ворожий безпілотник

У 2019-му Поліна познайомилася із майбутнім нареченим Євгеном Коваленком. Хлопець працював та навчався в Ніжині, але зустріли вони один одного в Instagram.

«Вони планували побратися, відкрити мовні курси у Ніжині, згодом народити дітей… Якщо довго не бачилися, то передавали одне одному паперові листи. Коли почалася пандемія коронавірусу, то Поля перейшла на дистанційку, а Женя залишився працювати в Ніжині. Кожні вихідні він сідав на велосипед і їхав до Полі в Чернігів. Це близько 70 кілометрів напряму, а шляхами – всі 90. Я ще жартувала з нього: ти точно нормальний, на велосипеді стільки кілометрів їздити щотижня», – з усмішкою згадує Світлана. 

Вона любила майбутнього зятя. Каже, він одразу став своїм. Плани, мрії про відпустки у них були спільними на п’ятьох: вона з Мішею, Поля з Євгеном та Гліб. У червні 2022-го планували подорожувати Україною і так відсвяткувати 22-гу річницю шлюбу та 43 роки Михайла. Але не судилося.

«Я з вами до останнього подиху»

Повномасштабна війна застала родину зненацька. У перший же день із Ніжина приїхали Поліна з Євгеном. Вони разом із Світланою, Михайлом, Глібом та Даром пішли від свекрухи до батьківського будинку Світлани.

Тато залишився у Ніжині на роботі. Вдома була лише мама з бабусею. Остання все життя прожила в селі біля Чернігова. Вона виховала трьох дітей, працювала в колгоспі. Але коли помер чоловік, то донька забрала її до Чернігова. Дитинство Галини Печерної пройшло в часи Другої світової війни. І так само у війні вона прожила свої останні дні.

«Ми вирішили, що в будинку моїх батьків безпечніше. Він здавався міцнішим. До того ж, там була прохідна кімната, де майже спрацьовувало правило «двох стін», – розповідає Світлана, вдивляючись у руїни свого дому.

У перші дні родина під час повітряних тривог ховалася в льосі. Але Гліб мав алергічну астму і задихався від пилу та сирості. 1 березня він сказав, що буде в будинку. Так само вирішили й інші члени родини. 

То були нервові дні. Люди не розуміли, що буде далі і кожен переживав стрес по-своєму. Вранці 3 березня Світлана сказала кожному з рідних, що дуже їх любить. Говорить, наче відчувала, що це востаннє.

«Ми того дня відвідали свекруху. Близько 12.00 зібралися повертатися – аж почалася сирена. В будинку була сама бабуся, тож ми хутко побігли туди. Я, Міша, Дар, Поліна та Женя – лягли в одній кімнаті. Гліб приліг на диван в іншій, з ним були моя мама та бабуся», – каже Світлана, показуючи на місце, де колись був її батьківський дім. 

Минуло кілька хвилин і Світлана почула гучний звук удару. За мить її дім, який вона вважала фортецею, склався, наче картковий будиночок. На мобільних телефонах учасників тих подій застиг однаковий час – 12.15.

«Я чула, як вони помирали. Міша дихав, тужився, наче намагався скинути з себе плиту, але не зміг. Якоїсь миті він просто застиг. Бабуся та Женя загинули миттєво. Я чула, як заплакала Поліна. За мить вона також затихла. Про Гліба мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовчав», – плачучи, розповідає Світлана.

Люди швидко прибігли на допомогу постраждалим і почали розбирати руїни. Коли дістали Гліба, його серце ще билося. Але за кілька хвилин він помер. 

«Мій чоловік завжди говорив дітям: «Я з вами до останнього подиху». Так воно й сталося», – каже Світлана. 

Дивом вона з мамою залишилися практично не ушкодженими. 5 березня жінки виїхали з Чернігова. Прямували на захід України, де жив брат Жені. 

«Біль нікуди не зникає»

На старому кладовищі, де останні десятиріччя не ховали людей, сотні свіжих могил. Багато з них із прапорами. Але так само чимало й цивільних. Серед них в око впадають групові поховання: коли в одній могилі хоронили цілу родину. Так зробили і для сім’ї Желдаків: широка могила і високий хрест, на якому п’ять імен.

Їх усіх ховала свекруха на початку квітня. Світлана просила дочекатися її повернення, бо хотіла востаннє обійняти рідних. Але мама чоловіка та друзі переконали, що краще поховати якомога швидше. Тоді люди боялися, що в морг у будь-який момент може прилетіти ракета і ховати просто не буде кого… 

«Мені дуже не вистачає Міші та дітей. У цьому житті мені ніхто не потрібен так, як вони. І я нікому не буду потрібна так, як їм. Біль нікуди не зникає. Я досі не можу усвідомити, що їх більше немає. Вечорами іноді мені здається, що Поля з Женею у Ніжині. Міша – на роботі, Гліб – на тренуванні. Цей самообман допомагає не з’їхати з глузду», – каже Світлана, стоячи біля хреста.

Ракети на календарі

На письмовому столі Поліни серед особистих речей та фото лежать два календарі. Вони відкриті на даті 3 березня. На одному з них намальована ракета, на іншому цитата про нове життя. Зараз ці послання здаються пророчими.

У кімнати дітей, що в будинку свекрухи, Світлана приносить цукерки. Вірить, вони бачать це і радіють. У кімнаті Поліни все залишилося майже так, як і було за її життя. Сюди Світлана приходить побути в тиші та помалювати картини за номерами. А там, де жив Гліб, мешкає мама Світлани. Однак там досі багато речей хлопчика: боксерські рукавички, малюнки, диски.

Після смерті рідних для Світлани дні стали однаковими. До війни вечері в родині завжди готував Михайло: він повертався з роботи раніше та й взагалі любив куховарити. Без мами ніхто за стіл не сідав: вечеряти разом – це була родинна традиція, яка свого часу зблизила їх усіх. Зараз жінка вечеряє сама. І це дуже болить. 

Довгий час Світлана не могла заходити в торговий центр та магазини, де любила бувати з дочкою. Переступити їхній поріг допомогли друзі та подруги, які були та залишаються поруч у важкі дні. Вдома не зійти з розуму допомагає Дар та кішка Кітті. Остання з’явилася в неї вже після трагедії. 

«Я вірю, що мої діти, чоловік – поруч, і чують мене, просто обійняти їх не можу. Я подумки говорю з ними, коли гуляю з Даром у лісі. Звісно, це може звучати дивно… Але якось я попросила своїх – якщо вони справді мене чують, хай до мене прийде додому чи в лісі рудий кіт. За два місяці Кітті втікала до мене від ворон, що клювали її, коли я з Даром була в лісі», – каже Світлана, лагідно обіймаючи кішку та собаку.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Джерело: Українська правда