Перед кожним воїном бригади я схиляю голову, мені за честь воювати з такими людьми — комбриг Леонід Хода

Про інтерв’ю з командиром окремої танкової Сіверської бригади полковником Леонідом Ходою ми, звісно, домовлялись заздалегідь. Навіть просто переговорити 10 хвилин з комбригом під час активних бойових дій — велика удача. До останньої миті не було відомим ані місце, ані точний час зустрічі. Нарешті отримали «+». Підскочили на «точку», привітались. Та буквально одразу у командира ожила рація: «росіяни розпочали штурм»… Чекаємо. «Світоч» повертається за дві години. По-командирськи чітко визначає: «Питайте, у вас 30 хвилин».

Полковник Леонід Хода, командир окремої танкової Сіверської бригади. Герой України. Закінчив Київський інститут Сухопутних військ за спеціальністю «танкіст-інженер». Згодом перепрофілювався на командні військово-облікові спеціальності. Обіймав посади заступника командира батальйону, командира батальйону, заступника командира 128-ї огшбр. Навчався за кордоном, зокрема в Німеччині, Австрії, Італії, Великій Британії. Брав участь у міжнародних навчаннях. У 2004-му звільнився в запас. У 2014 році повернувся на службу в Збройних Силах України.

— Наближаються роковини найстрашнішої дати сучасної історії України. Леоніде Олексійовичу, бригада під вашим командуванням першою прийняла удар ворога на Чернігівщині й обороняла місто майже два місяці. Оглядаючись на події річної давнини, пригадайте настрої, які панували в частині, та свої власні відчуття й думки напередодні широкомасштабного вторгнення.

— Кожного разу, коли росія бряцала зброєю, українські військові проводили навчання. Так само було і взимку минулого року. Бригада якраз повернулась у ППД із району проведення ООС. Вище командування вже було в курсі щодо планів противника. Вважаю, що рішення не доводити інформацію про загальні загрози на нижчі щаблі було правильним, це запобігло витоку інформації. Бригада була залучена до командно-штабних навчань «Заметіль» на Чернігівщині. Під керівництвом генерал-майора Віктора Ніколюка, командувача військ ОК «Північ», відпрацьовували сценарій виходу бронегруп у задані райони, заняття вогневих рубежів і відбиття атаки ворога. Уже повертаючись із навчань, частину техніки ми заховали. Також у Чернігові була схована певна кількість танків і БМП. Про це майже ніхто не знав. Окрім того, зі складів у ППД ми вивезли практично всі пально-мастильні матеріали, боєприпаси, продукти, усе розосередили від гріха подалі. Гадаю, наша завчасна підготовка зіграла нам на руку і стала своєрідним бонусом під час подальших подій, а з росіянами зіграла злий жарт. Тобто, ми готувались. Водночас імовірність того, що ворог розгорне широкомасштабний наступ, не вкладалась у голові нормальної людини.

— Що першим спало на думку, коли дізнались, що росіяни перетнули кордон на Чернігівщині?

— Безпосередньо до моменту широкомасштабного вторгнення я вже був підготовлений. Ввечері 23 лютого десь о 23.00 подзвонив командувач Віктор Ніколюк, сказав зібрати всіх за першим списком та повідомив, що на ранок є велика ймовірність, що росіяни підуть у великий наступ. Я прийшов до військової частини, посидів у кабінеті пару годин, зібрався із думками, склав план. До 3-ї ночі зібрались всі мої заступники, підтягувався особовий склад, батальйони прогрівали техніку та вирушали на позиції. Ближче до 5-ї отримали інформацію, що обстріляли прикордонні застави та з’явились перші втрати. З начальником штабу перевірили готовність на командному пункті. Ще яскраво пам’ятаю, як вийшов на ганок, побачив, що виїжджають останні машини медичної роти. Я ще трішки на них покричав, що вони ледь тягнуться. Лише спустилися в підвал, як в корпус, біля якого стояла колона медичної роти, прилетіла перша ракета. Дівчата, що перебували в сховищі, почали хвилюватись, з’явились сльози. Водночас паніки, як такої, не було. Усвідомили остаточно, що почалась велика війна. Але на той момент нас хвилювало, чи від’їхала наша медрота. На щастя, вони встигли, тоді ніхто не постраждав. Батальйони помчались на рубежі у визначені райони. О 5-й годині ранку все закрутилось.

— Який був настрій у підлеглих, як мотивували та гуртували їх? Адже не всі до кінця усвідомлювали серйозність і жах того, що відбувається.

— Трохи провокативне питання (усміхається). Можливо, я помиляюсь, можливо, й ні, але професійні військові відрізняються від загалу. Це люди, які вміють діяти автономно та адекватно обставинам. У нас у перший день була ситуація, коли повністю ліг військовий зв’язок, без якого немає управління. За годину-півтори відновили його іншим каналом. Упродовж цього часу всі підрозділи виїхали на визначені позиції та зайняли їх. Це відбулось автономно. А кращого мотиватора для військових у мить, коли над вашими головами та головами рідних летять ворожі ракети і авіація, ніж сама війна, немає. Усі робили те, що мали.

— Леоніде Олексійовичу, розкажіть про перші бойові зіткнення підрозділів бригади з окупантами.

— Перші бої вже 24 лютого на себе прийняли механізований і 2-й танковий батальйони. На жаль, були втрати. І тоді ж ми доволі вдало «розколошматили» дві колони ворожої техніки, чим на добу збили пиху з тих «асвабадітєлєй». Вони навіть трохи розгубились, адже не очікували такого опору. Згодом ми питали у полонених, куди ж і навіщо вони їхали далі, бачачи купу спаленої нами техніки. Відповідь шокувала: «Нам говорили, что єто все укроповская техника..» Як бачимо, російське командування нахабно та відверто брехало своїм солдатам, щоб вони не повтікали.

— Яку тактику під час наступу обрав ворог?

— Гадаю, противник психологічно планував нас продавити величезною кількістю сил і засобів, що він кинув у наступ. У кількісному співвідношенні перевага росіян становила 10 до 1. Якщо не враховувати тилові та підрозділи забезпечення, сили нашої бригади — це було приблизно 2 тисячі осіб. З російської сторони — порядку 20 тисяч.

— Наприкінці березня Чернігів опинився в так званому умовному оперативному оточенні. Що ви протиставили ворогу, щоб він не зміг зачинити вас у пастці?

— Насправді оперативного оточення не було. Місто було заблоковане з трьох напрямків, хоча росіяни дуже намагались здійснити оточення. У деяких моментах вони навіть досягли певного успіху. Їм трохи не вистачило потенціалу. Якби у них у запасі були ще 1-2 батальйонно-тактичні групи, можливо, у них би щось і вийшло. До того ж у противника закінчувалось пальне та боєприпаси, яких він використовував величезну кількість, а шляхи для їхнього підвезення були обмежені — бездоріжжя, поля, багнюка. Для росіян це стало «фаталіті» — вони фактично зав’язли в проблемах з логістикою. І, звісно, шалений опір українських військових і цивільних зупинив ворога.

— Про наших мужніх та незламних захисників… Леоніде Олексійовичу, розкажіть, будь ласка, про бої під час оборони Чернігова, які в майбутньому ввійдуть не лише в підручники історії України як взірці стійкості українських воїнів, але й стануть прикладами успішно проведених операцій.

10 березня 2022 року Президент України підписав Указ, відповідно до якого полковнику Леоніду Ході «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі» було присвоєно звання «Герой України».

— Кожен день оборони був надзвичайно насиченим. Жорстокі бої тривали на околиці біля «Епіцентру». Туди увірвалась ворожа танкова рота, перестрілка відбувалась на дистанції 100-150 м. Справжнім прикладом не лише майстерності наших воїнів, але й їхньої незламності став бій на лижній базі 22 березня. Спочатку на цій точці оборонялись хлопці з бригади ТрО. Коли ми пізніше розбирали відеозаписи бою, по спині пройшовся холод. Оборонців було десь 20 хлопців, а росіяни заходили ротно-тактичною групою з танком, 3 БМП і приблизно 8 броньованими «Тиграми». На «Тиграх» у них їздили здебільшого лише спец- та розвідувальні підрозділи, тобто доволі навчені та підготовлені бійці. А їм протистояли вчорашні пекарі, таксисти, вчителі… Хтось із наших хлопців відступив, хтось, на жаль, — загинув. На підкріплення тероборонцям висунулись дві наші БМП — загалом 15 захисників. На момент бою ані ми, ані ворог не знав, скільки загалом сил у протилежної сторони. У моїх людей була команда відбити позиції та утримати їх. З перехоплень стало зрозуміло, росіяни почали «кіпішувати», що їх обходять і беруть в оточення. Зав’язався короткий бій, і окупанти почали тікати. Кинули танк, який не змогли завести, та БМП. Накивали п’ятами на «Тиграх». Якби вони знали, скільки проти них людей, гадаю, їм було б і смішно, і соромно. На щастя, цей випадок закінчився на нашу користь. Був у нас і дуже складний ВОП «Кошмар». Його назва говорить сама за себе. Ми там, на жаль, втратили багато хлопців. Але водночас та висота була ключовою і важливою як для оборони, так і для можливого подальшого блокування Чернігова. Звідти все місто — як на долоні, і для нас найстрашнішим було б, якби вони бачили, звідки працює наша артилерія. Тому що простір був дуже обмежений, і арта працювала практично, як балерина навшпиньках. Окупанти постійно намагались її захопити, рівняли із землею буквально вдень та вночі. Згодом ми нарахували 56 вирв лише від авіабомб та «Піонів» — у кожну з них могла легко заїхати вантажівка. Проте ми не відступили і втримали висоту.

— За два тижні від початку широкомасштабного вторгнення Верховний Головнокомандувач відзначив Вашу роботу званням «Герой України». Що Ви тоді відчували?

— Зі мною напередодні зв’язався Головнокомандувач ЗСУ і сказав загадкову на той момент для мене фразу: «Наперед не вітають, але завтра будеш героєм». Я спочатку не зрозумів, про що йдеться, а згодом він вже привітав офіційно. Для мене спочатку це було не те, що шок, я навіть не знаю, як це почуття правильно передати. Скажімо так — це спантеличило, адже не щодня вручають такі високі нагороди. Водночас я вважаю цю відзнаку оцінкою всієї бригади, яка показує приклад мужності, героїзму, стійкості та незламності. На сьогодні у нас сотні нагороджених, багато із них, на жаль, посмертно. Професія наша така, що ми зазнаємо втрат. Але і ворога б’ємо нещадно. Я дуже вдячний своїм людям за їхній подвиг.

— Коли зрозуміли, що переломили ситуацію на нашу користь?

— Після того, як були зруйновані мости та переправи через Десну, вийти з Чернігова можна було «дорогою життя» по пішохідному мосту. Практично місяць цим шляхом, який постійно обстрілювали окупанти, волонтери завозили до міста гуманітарні вантажі, а звідти евакуювали поранених. 2 БТГр ворога засіли в селі Количівка. Спочатку ми намагались утримати цей пункт за будь-яку ціну, аби не потрапити в оточення, на жаль, не вдалось. Згодом, коли підтягнулась 58-ма омбр і почала давити «знизу», ось тоді ми вже почали планувати контрнаступальні дії. Планували знищити переправу біля Шестовицького мосту і відрізати ці БТГр. Почала щільно крити наша арта, літала «Валькірія» — ми відпрацювали по переправі. Пройшла інформація, що наче пошкодили. Радості не було меж. Проте коли почало світати, виявилось, що ворожі групи встигли залишити село і переправились. У нас трішки залишився гіркий осад, адже планували замкнути там противника в кільце. Але з іншого боку, був гарний настрій, тому що відкривалась дорога на Київ.

Бої за Чернігів тривали з 24 лютого по 2 квітня 2022 року. Унаслідок переможних дій українських захисників російські окупаційні війська відступили з півночі України.

— Як ворог відступав від міста?

— Окупанти відступали тактично доволі грамотно, як книжка пише: планомірно, із прикриттям, у темну пору доби. У нас тоді технічних засобів для розвідки вночі ще не було, тож ми не могли бачити на таку глибину, щоб їх дістати. Проте місцеві дуже допомагали, підказували, де ворог. Де була можливість, наздоганяли. Хочу виділити такий момент, що ми познаходили багато техніки, кинутої ворогом, із порожніми баками. Це свідчило про їхні серйозні проблеми з логістикою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Захисникам кордону в Чернігівській області потрібні 12 рацій

— Чи підраховували кількість знищеної під час боїв на Чернігівщині ворожої техніки?

— Такої статистики не вели, якщо чесно, не було можливості. Ми працювали по скупченнях техніки. Підрахувати кількість підбитої було важко з кількох причин. По-перше, тривали постійні динамічні бої, до бригади прийшло дуже багато нових людей, їх потрібно було поставити на позиції. Також і ми відчували проблеми з боєприпасами та пальним. Окрім того, 80 відсотків інформації, що надходила про цілі ворога, — це була робота їхнього ІПСО. росіяни відбирали телефони в наших громадян і закидували у такий спосіб неправдиву інформацію. Тож ми працювали лише по тих об’єктах, щодо яких отримували підтвердження із 4-5 різних джерел. Єдине, що можу точно сказати, що в одному із сіл на кордоні окупанти влаштували величезний збірний пункт, куди стягували пошкоджену техніку. Коли ми туди прийшли, селяни розповідали, що технікою було завалено все поле. росіяни всю ту підбиту та згорілу техніку витягували тягачами на білорусь. З якою метою? Не знаю. Можливо, аби приховати свої втрати. Говорять, що там були сотні машин. Коли ми зайшли, залишилось до 70 одиниць.

Указом Президента України від 24 вересня 2022 року окрема танкова Сіверська бригада нагороджена почесною відзнакою «За мужність та відвагу».

— З огляду на те, що Ви включились в активні бойові дії із першого дня широкомасштабного вторгнення та працюєте на всіх напрямках, що можете сказати про дії ворога? Чи міняє він свою тактику?

— Так, звісно, росіяни — не зовсім дурні. Їхня тактика, застосована в перші дні війни, я так думаю, мала право на життя. Завадив людський чинник. Зараз вони динамічно змінюють свою тактику. Якщо ще не так давно вони вели широкомасштабні наступальні дії зранку до вечора в світлу пору доби, то зараз перейшли на нічні бої, до яких підготувались. Противник рухається за принципом step by step, намагаючись захопити шматочок за шматочком. Виходить малими групами після обіду, за 1,5-2 години, так, як сьогодні, роблять короткий ривок, максимально швидко зближуючись, поки не наступила темрява, з переднім краєм, і намагається заскочити на передові позиції. Відповідно вночі бої вже не ведуться, тож ворог у цей час підтягує групи і закріплюється. Тобто, вони теж зрозуміли, що технікою не скрізь вдається продавити оборону. А з людським ресурсом в них, на жаль, проблем немає.

— Чим ми відповідаємо на такі дії росіян?

— Військове мистецтво на те й мистецтво, що ви дієте творчо, підлаштовуючись під манеру бою ворога. Відповідно, коли ви знаєте і бачите, як діє противник, ви вже виробляєте тактику протидії цьому. Ми теж швидко вчимось. Наша сила в тому, що ми — на своїй землі й захищаємо своїх дружин, дітей, рідних. Українці та нація така, якщо подивитись на історію, яка ні перед ким не прогиналась. Єдине, чого нам бракує, — ми не завжди здатні проаналізувати свої помилки і зробити правильні висновки.

— Як зараз мотивуєте людей, коли вже зрозуміло, що війна — це марафон, а не спринтерська дистанція?

— Тут не потрібна мотивація. Ми набираємо в бригаду людей, які вже вмотивовані. Намагаємось відсіяти тих, хто потрапив «випадково». Я завжди говорив і буду говорити — мені не потрібно сто осіб абикого. Краще воювати пліч-о-пліч з десятьма бійцями, але вмотивованими, які знають, навіщо вони прийшли і, у разі потреби, без вагань підставлять плече. У нас тут, на жаль, є позиції, де було 6 воїнів, а вижив лише один, позиції, де хлопці тримались до останнього, але не залишили ані сантиметра нашої землі. Знаю, це якось дико звучить в 21 столітті, але це — наша реальність. Хлопці знають, чому і заради кого вони приходять до нашої бригади, і б’ються до останнього. Їх не потрібно додатково мотивувати. І я перед ними схиляю голову, тому що мені за честь з такими воїнами воювати.

— Які б не були сталевими люди, їм потрібна техніка і зброя. Зараз на слуху у всіх — іноземні танки. Усі хочуть «Леопради», «Абрамси» тощо… У Вас які очікування від наших закордонних партнерів?

— Я розумію, чому нам потрібні ці танки. Водночас розумію, що якби у нас були наші танки і боєприпаси до них, нам не потрібно б було їх міняти. Ті ж наші «Булати» нічим не гірші за «Леопарди». Можливо, тому що ми до них звикли. «Леопради» потрібні тому, що нам хронічно не вистачає боєприпасів. Якщо дадуть «Леопарди», упевнений, ми їх за тиждень освоїмо та будемо на них битись. Дадуть «Абрамси» — будемо на них… Яка різниця, чим бити росіян.

— Підсумовуючи 2022 рік, наскільки важким він був для бригади?

— Складний рік передусім був тим, що ми втратили дуже багато побратимів, із якими не один рік разом воювали і з якими пройшли важкий шлях. Для танкістів втрата навіть одного екіпажу відчутна, адже їх не так багато. Кожна втрата — це як ножем по серцю. Підготувати хорошого танкіста важко, для цього потрібен час. Окреме питання в тому, що не кожен може стати танкістом. Це важко. Психологічна підготовка, можливо, є більш важливою за технічну навченість. І головне: танки — це не оборона, це наступ. Танкіст має постійно свідомо залазити в танк і йти в бій. Ви їдете, а по вас стріляють, це дійсно доволі неприємне відчуття. Це трохи важче, ніж сидіти в окопі чи бліндажі. Тому для підготовки хорошого екіпажу потрібно приблизно 6 місяців. За місяць-два можна навчити людину їздити та стріляти. А ось підготувати людину, аби вона була готова пожертвувати своїм життям — це трохи інша наука. Тут потрібно потрохи готувати до найгіршого. Коли ж людина здатна переступити свій страх і контролювати його, тоді вона стає бійцем, і відсоток того, що вона виживе, високий.

— З огляду на такі особливості підготовки танкістів, чи є проблеми із набором людей до підрозділу? Ви їх цілеспрямовано шукаєте, відбираєте, чи вам їх направляють, а ви просто навчаєте?

— Наші агітаційні групи постійно працюють щодо відбору людей. Ми не чекаємо, поки привезуть когось, намагаємось відбирати тих, хто нам потрібен. Я не встановлюю жодного вікового цензу, мені однаково — 55 років чи 25. Роль відіграють не стільки фізіологічні дані, скільки налаштованість воювати. Це — більш важливо. Того, чого солдат не знає, ми його навчимо. Важливо, щоб людина була психологічно готова воювати, тому що від одної людини може залежати 5 чи 10 осіб. Важливо, хто прикриває спину, хто від вас перебуває справа-зліва.

— Танкова бригада — це ж не лише танки. Чи достатньо сьогодні озброєння в артилерії та піхоті?

— Артилерія воює здебільшого старими зразками радянської техніки, вона дієва, робоча, справна. У бригаді працюють віртуози своєї справи. Вони вміють справлятись із наявною технікою. Тут питання не в тому, з якого типу озброєння ви стріляєте. Проблема в тому, чи ви вмієте цим користуватись. Якщо дати «Палладін» (американська САУ М109А6. — Авт.) в руки невмотивованого та ненавченого бійця, він з нього не стрілятиме. А якщо й буде стріляти, то криво-косо. Тут більшу роль відіграють професійні навички, ніж техніка. Звісно, рівняти наявне у нас озброєння, наприклад із HIMARS, не можна, це вже зброя іншого покоління. Але до кожного типу зброї нового покоління потрібний цілий комплекс заходів. Той же HIMARS без глибинної розвідки, аеророзвідки — просто гарний РСЗВ. А якщо ви не зможете виявляти та супроводжувати цілі на глибині 50-70 км, толку від нього небагато.

— Леоніде Олексійовичу, чому «Світоч»? Звідки такий позивний?

— Я у 2014 році, коли повернувся із запасу до армії, був заступником командира батальйону. І бойова підготовка, полігон — це було за мною. Я навчав солдатів воювати та виживати. А вони називали мене своїм світочем. Відтоді й повелось.

— Який меседж, можливо, хотіли б передати українцям зараз, коли навколо точаться постійні розмови про новий наступ на Київ?

— Я б порадив одне — потрібно всім готуватись до найгіршого сценарію. Навчайтесь і тренуйтесь. Не варто сподіватись на те, що буде легко. Тішити себе ілюзіями та дивитись на світ в рожевих окулярах — цей варіант не спрацює. Але якщо людина підготовлена, то вона буде здатна успішно відповідати на всі виклики.

— І на завершення розмови, скажіть, що для Вас, як для командира, найважливіше?

— Виконати завдання з мінімальними втратами, а бажано взагалі без них. І щоб мої підлеглі повернулись живими-здоровими додому із перемогою!

— Дякуємо за розмову!

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Джерело: АрміяInform