Війна

Щоденник пам’яті та болю: спогади про загиблого воїна. Епізод 4

Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…

Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.

На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.

Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.

Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.

Вашій увазі четвертий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…

Спогад 4

Пам’ятаю, як ми з Назаром пішли в АТБ купувати продукти. Я запропонувала синові купити на пробу кокоса. І ми з цікавістю почали обирати чудо-горіх. Перебравши з десяток плодів (це треба було бачити, як два професіонали, жінка і 6- річна дитина, вибирали ті кокоси. Що ми їм тільки не робили: крутили, стукали, бовтали), ми все ж таки обрали, той найкращий, який задовольнив обох. І тільки-но я хотіла покласти кокоса до корзини, як за спиною пролунав чоловічий голос (о, я так любила звук твого голосу): «Цей кокос не підходить. Я допоможу обрати». Я підскочила від переляку, ледь не зацідивши сину в лоба ліктем в момент неконтрольованого руху руками. А потім секунда і чоловіча рука вже перебирає кокоси: крутить, бовтає, стукає. Спочатку розумію, що ти у білій сорочці, синіх джинсах, а потім підіймаю очі на твоє обличчя. Ще одна секунда і я дурнувато посміхаюсь, не знаючи, що сказати. Уявляю, як я виглядала в цей момент, мені тепер самій смішно. «А що не так з кокосом? – запитую. Вони всі однакові!».

«Ні, треба обирати ретельно. Ось цей підійде» — ти посміхнувся, і простягнув мені кокоса. Що робити коли розгубився і засоромився? В таких ситуаціях мені на допомогу завжди приходили подруги, цього разу поруч був мій син. «Ну, що Назарчику, візьмемо тоді цей кокос. Дядя каже, що він смачніший». Я подякувала, і вхопивши того кокоса, не озираючись, чкурнула у міжряддя товарів, тягнучи за собою дитину, в надії швидше сховатися.

Я почала роздивлятися товар. Що це? Печиво? Так, ну звісно, це ж відділ солодощів. Щоки палають. «Синку, хочеш печива?». «Ну давай!». І знову дежавю: чоловічий голос за спиною, мій переляк, ти. «А мені подобається ось це печиво!». Ти береш з полиці печиво зі згущеним молоком і з посмішкою простягаєш мені. «Воно смачне» — говориш. «Дякую, ми спробуємо!». Я взяла те печиво, поклала в корзину де самотньо лежав кокос. І знову ж таки, вхопивши Назара за руку, швиденько, мов Попелюшка втекла, хіба, що туфельку не залишила.

Стоячи біля каси, я часто оглядалася, шукаючи поглядом тебе. Чи то я трішки переборщила, показуючи свою байдужість (а скоріше дурість), чи ти просто вже пішов з магазину.

Прийшовши додому, я розповіла мамі про нашу маленьку пригоду в магазині. Мама з посмішкою сказала: «Галя, а може ти йому подобаєшся. Це не просто так!» «Та, ну. Людина просто побачила, як ми з Назаром мучились!». Але, мамо, як ви були, праві. Наша випадкова зустріч в магазині стала початком чогось більшого …

Тепер я знаю. Я вже тоді тобі подобалася. І ти просто хотів зі мною познайомитися.

До речі, кокос був смачний…

Щоденник нашого життя. Спогади.

Красива жінка… Яка вона? Який вигляд повинна мати жінка, щоб відповідати цьому еталону — «красива»? Для когось краса полягає у правильних витончених рисах обличчя (хоча така ізюминка, як кирпатий носик Меган Маркл, чи горбинка на ньому, як у Джулії Робертс, загострене підборіддя Аліси Мілано, або ж навпаки широкі скули Анджеліни Джолі лише додають вашій зовнішності шарму). Для інших це ідеальна фігура (і на щастя поняття ідеалу у кожного своє, тому Анастасія Каменських, Олександра Заріцька та інші представниці пишних форм або ж навпаки худенькі жінки, як Кіра Найтлі, завжди матимуть своїх прихильників). Зазвичай зовнішність — це перше на що ми звертаємо увагу, а вже потім у спілкуванні пізнаємо людину. І це природньо. Адже спочатку наші очі бачать, а потім відчуває серце.

Нещодавно мені зробили «комплімент»… Ну, комплімент такий собі, але його автор змусив мене розгубитися. І на той момент в мене не знайшлося слів, щоб «подякувати» за думку про мій зовнішній вигляд , якої я не запитувала. Вдарили по найболючішому: «Слухай, в школі ти була бомба! А зараз… Нуууу так собі. Ти не думала спортом зайнятися? Бо, чесно кажучи…». Щоб вам було зрозуміліше мова йшла про час з різницею майже у 20 років (якщо округлити).

Я буду лукавити, якщо скажу, що мене це не торкнуло (інакше б просто про це не писала). Я жінка, і мені не дуже подобається, коли привселюдно говорять про мою зовнішність, хороше чи погане, а особливо, коли я цього не запитую. Вдвічі неприємніше це чути від представника чоловічої статі. Дівчатка, якщо з вами траплялась схожа ситуація, не терпіть, і не ведіться на фразу «я правдолюб», «говорю те, що думаю» і т.д. Не сприймайте думку критикана, як вирок для себе. В даному випадку це звичайний спосіб приниження, коли, прикриваючись благородними намірами і займаючись самообманом, людина можливо й неусвідомлено, просто бажає зробити боляче.

Я ніколи не була «бомбезною» і ніколи не прагнула нею стати. Я довго вчилася, щоб прийняти себе такою яка я є. Так, в мені багато недосконалого, але я не буду знущатись над собою, ламати себе заради того, щоб сподобатись Вам.

Єдина людина заради якої я хотіла бути гарною, вже ніколи не скаже мені про це…

Ще статті по темі

Back to top button