Івану Зуйкову – 10 років. Усе його життя триває війна в Україні. Родом цей хлопчина з Бахмута, проте вже півтора року живе в Чернігові.
2014 рік… Початок війни, яка триває 10 років. 14 квітня вважається офіційною датою початку АТО. На той час Вані не було й трьох місяців.
Цей текст до 10 річниці АТО ми підготували в рамках спільного проєкту з регіональними редакціями інших регіонів. Разом з колегами з різних куточків країни ми поговорили з дітьми-ровесниками війни та їхніми батьками, щоб побачити це покоління глибше.
У цьому матеріалі ми розкажемо про життя родини з Бахмута, зокрема про цього чорнявого й усміхненого хлопчину Івана. Яким було його життя ці 10 складних для країни років?
«У нашій сім’ї двоє дітей: старший Ілля та менший Іван. Іван у нас народився 27 січня 2014 року. Народжувала я в Донецьку, потім повернулися до Бахмута. Коли почалася війна, ми відчули це одними з перших. Наша квартира була біля військової частини. Тоді, в 2014 році, все теж почалось о 4-5-й ранку, як і в 2022-му. Пам’ятаю, танки їздили, було страшно. Ваня був у такому віці, що він нічого ще не розумів. Кілька місяців. Я дуже переживала, щоб молоко не пропало. Було дуже чути вибухи, прориви. Було страшно. Проте таких прильотів, як були в 2022 році, в місто не було. Обстрілювали околиці», – розповідає мати Івана Світлана.
Чоловік Світлани – поліцейський, тому з перших днів війни його задіяли для оборони міста.
«Він тоді мені нічого не розповідав. Він завжди казав, що все нормально, аби я з дітьми не переживала. Пізніше багато чого дізнавалися», – зазначає Світлана Зуйкова.
Проросійські бойовики так званої ДНР намагалися взяти місто ще в квітні 2014 року. Перший бій за звільнення міста відбувся 4 липня 2014-го під час розвідувального рейду українських військових. А через два дні місто звільнили.
«У Бахмуті ми чули відголоски. Хоча місто було прифронтове. Всі інші міста вже були окуповані. Багато переселенців приїхало з окупованих територій. Тоді ми не розуміли, як можна втративши все, кудись тікати, поки на собі не відчули. Ми почали звикати та жити в тих умовах. Дітей я завжди абстрагувала від подій у країні, хотіла вберегти від війни. Ми жили звичайне своє життя. У нас навіть школу відремонтували. Вона стала сучасною, гарною. В 2021 році нарешті завершився в ній ремонт, і Ваня пішов вже в класну нову школу з новим обладнанням. Життя ніби наладжується, було якесь затишшя. Ми навіть ремонт почали робити в квартирі. Проте, як виявилося, не туди ми вкладали. Так і залишилася одна кімната недоробленою, бо 24 лютого 2022 року ми знову відчули той стан, який був у 2014 році. Ми прокинулись о 4-й ранку від вибухів», – згадує Світлана Зуйкова.
24 лютого 2022 року – життя родини перевернулося знову. Знову вибухи. Знову страх. Івану на той час уже було вісім років, він уже був не тим кількамісячним хлопчиком, який нічого не розумів.
«Люди почали масово виїжджати з міста. Але я не хотіла залишати тут чоловіка, будинок. Проте було страшно, були прильоти. Чоловік у березні 2022 року запропонував поїхати до Дніпра, там живуть наші куми. Як потім виявилося, він таким чином хотів нас вивезти з Бахмута, проте ми вирішили повертатись разом із ним. Рушійною силою, аби все ж таки виїхати з Бахмута вдруге, і, як виявилося, вже не на два дні, став приліт недалеко від нашого дому. Ми з Ванею пішли до знайомої, а старший був удома. Один, другий приліт… поряд… Повибивало вікна, двері, стіни задрижали. Цей вибух поділив життя на «до» та «після». Тоді я зрозуміла, що не можу там залишатися з дітьми. Місто стало безлюдне, залишаючись там – ніби відбираєш у дітей дитинство. Я не могла їх випустити на вулицю погуляти з друзями, бо були постійні обстріли: в місті, за містом, але відлуння чулось. Школа була дистанційна. Проте велика подяка вчителям, вони, попри такі складні умови, продовжували вчити наших дітей. Тоді ми вирішили їхати, поки була ще можливість. Знову поїхали до Дніпра», – розповідає Світлана Зуйкова.
У дітей має бути дитинство, діти мають займатися тим, що вони люблять, навчатися, гратись із друзями та жити – це основне, що хочуть подарувати своїм дітям батьки. Світлана шукала всі можливі способи, аби її діти могли насолоджуватися дитинством, навіть коли в країні війна.
«Я завжди хотіла чимось займати своїх дітей. Ваня займався ментальною арифметикою, додатково вивчав англійську, дзюдо. Брав участь у конкурсі «Мінімістер Бахмут». Здобув у ньому перемогу. Проте все це забрала війна.
Ще в 2014 році Ваня був зовсім малим, нічого не розумів. Ми хотіли завжди абстрагувати дітей від цього всього. Хоча чоловіка часто не було вдома, діти сумували. Але ми якось не акцентували на тому, що війна. В 2022 році Ваня вже підріс, він бачив на власні очі, що відбувається. Абстрагувати вже не вдавалося. Життя стало іншим.
Я сама з дітьми спершу поїхала до Дніпра. Потім ледве вмовила зробити це маму та бабусю. Діти адаптувались якось. Вони дуже комунікабельні. Знайшли друзів. Я весь цей час намагалась не показувати своїх переживань. Була надія, що ми повернемось до Бахмута. Сподівались, як і всі, що це швидко завершиться. Проте до Бахмута я з’їздила вже сама, аби забрати хоча б якісь речі. Там ще залишалися жити люди.
Коли ми ще були в Бахмуті, було вже складно з продуктами, їх привозили нечасто і ми постійно купували все і складали в морозильну камеру. Бо не знали, що буде далі. Так там ці всі продукти і залишились. Коли я поїхала до Бахмута, то роздала їм сусідам, які ще там залишалися», – розповідає Світлана Зуйкова.
Життя в Дніпрі було спокійнішим, аніж у Бахмуті. Діти потроху почали відволікатися, проте не надовго. Якщо в країні війна, то від неї не втечеш.
«Діти дуже сумували за татом. Ми завжди скрізь були разом. А тепер він залишився там, а ми в Дніпрі. Дуже ця розлука впливала на Ваню. У нього з татом дуже сильний емоційний зв’язок. Ваня дуже переживав. Не бачили діти тата пів року.
У Дніпрі Ваня навіть зустрів своїх однокласників із Бахмута. Діти продовжували навчатися дистанційно. У Дніпрі було спокійніше всім. Проте не завжди. Ми жили біля одного із заводів міста. Ми гуляли з Ванею у дворі, а над нами пролетіли дуже-дуже низько ракети. Мій старший син був у квартирі, бачив це все з вікна. Спочатку ці ракети, потім вибух, дим. Ваня дуже перелякався, ми побігли в будинок, підвалу в ньому не було. Після цього Ваню я водила до психолога. Пили заспокійливе», – згадує події 2022-го Світлана Зуйкова.
Згодом чоловіка Світлани перевели на службу до Чернігова. Тому вона разом із дітьми та рідними теж переїжджає сюди. Світлана згадує, що діти і хотіли до тата, проте Іван дуже плакав, бо звик уже до Дніпра. І переїзд до Чернігова був своєрідним стресом. До Чернігова родина переїхала восени 2022 року.
«Приїхали до Чернігова. Ваню одразу перевела з дистанційного навчання. Він пішов у школу №1 у третій клас. Тут Ваня займається в ММА, футболом. Зрозуміло, що зараз діти все розуміють, новини читають. Коли відбувся приліт по драмтеатру 19 серпня, у мого старшого сина був день народження, Ваня був у бабусі. Ми живемо в центрі. Ваня дуже злякався. Він сам побіг до ванної кімнати, став на коліна під умивальником і стояв так, поки не закінчилась тривога. Він дуже перелякався. Він у нас дуже емоційний», – розповідає про життя в Чернігові Світлана Зуйкова.
«Мені подобається грати в футбол, робити оригамі. Мені в Чернігові подобається, бо тут я маю можливість грати в футбол в найкращій команді «Юність». Я граю там майже щодня», – розповідає 10-річний Іван.
«Футбол – наше все. Ваня живе цим. Ми їздили на турнір до Львова, грають у місті, проте повноцінно ти не можеш забути все, що було там. Зараз тут відносно тихо, аніж було тоді в Бахмуті. Проте ці тривоги ще досі лякають мого сина. Бо він бачив наслідки цих тривог. Поки їх нема – ти живеш», – додає мати Івана Світлана.
У Чернігові Іван знайшов друзів, гарно навчається в школі, захоплюється футболом. Світлана каже, що весь цей час намагається відволікти сина від сумних подій.
«Ваня дивиться на світ, так, як ми розповідаємо. Ми заспокоюємо його і, мабуть, одночасно себе, що скоро все завершиться. Я стежу за тим, що він читає в інтернеті. Весь цей час я займаю його, щоб відволікти від цих сумних думок. Він сумує за Бахмутом, проте наразі дедалі рідше його згадує. Він навчився жити тут і зараз. Він влився тут у нове життя, новий клас, нові захоплення. Дітям трішки легше забути. Дорослим складніше, бо все життя провели в Бахмуті. Там у нас було все, тут – нічого. Але стараєшся не показувати всі ці переживання, аби не нашкодити своїм дітям. Дивишся на фото зруйнованого міста і відчуваєш біль… Не хочеться, щоб наші діти думали про війну. Хочеться, щоб жили своє щасливе дитинство. Проте діти зараз стали більш відповідальними. Бо в нас нічого не залишилось від минулого життя, і, на жаль, багато чого дати дітям ми не можемо. Окрім як зробити їхнє дитинство більш-менш щасливим», – розповідає Світлана Зуйкова.
«Я сумую за Бахмутом. Я сумую за своєю кімнатою, за іграшками, за нагородами, за подяками, а особливо я сумую за друзями. Я приходив до них у гості і вони мені показували свою кімнату, що в них є. Ми проводили разом час. Там усі мої речі лишились і все. Я дуже сумую. Війна для мене – це ракети, кров, багато болі, жах, вбивства… Я дуже боюсь війни. Вони забирають нашу домівку. У мене є дві мрії. Перша – щоб скоріше закінчилась війна. Друга мрія – я хочу стати професійним футболістом. Щоб моє прізвище Зуйков стало відомим у світі», – ділиться мріями 10-річний Іван.
Проте Бахмута вже нема. Його зруйнували російські окупанти. Вони продовжують нищити й інші міста України.
Життя родини не буде таким, як раніше. Воно тепер інше. І, на жаль, у країні є діти, все життя яких триває війна. Іван Зуйков – один із них…
Оксана Замятіна
Із дітьми, яким довелося стати ровесниками війни в Україні, поговорили й наші колеги з редакцій інших регіонів. Ці історії можна прочитати за посиланнями нижче:
- про Максима, який зберігає на поличці подаровані дядьком-військовим гільзи, розповіли журналісти “Полтавської хвилі”: “Діти сучасної війни. Яким росте нове покоління українців”;
- Ровесники війни: як та чим живуть зараз діти, які не застали мирних часів в Україні – емоційний лонгрід «Вільного радіо»;
- про Алю, яка волонтерською працею допомагає військовим, та Миколу, який віддає кишенькові гроші на фронт, розповіли наші колеги із закарпатського видання Varosh: “Війна тривалістю в життя: як живуть і про що мріють 10-річні ровесники війни”;
- з Єгором, якому під час війни довелося боротися з четвертою стадією онкозахворювання, поспілкувалися журналісти кіровоградського видання “Гречка”: “Історія 11-річного Єгора, якому довелось повоювати за життя під час війни”.
