У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.
Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.
Спогади, що промовляють крізь час
«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.
«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.
Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.
Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.
«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»
«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.
«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»
Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.
«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».
Коли війна входить у двір
«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»
Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.
«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».
Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.
«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».
Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».
Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».
Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».
Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».
А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 27 авіаударів завдали окупанти по Чернігівщині протягом минулого тижня
У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».
Всі були як одна сім’я
«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».
Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.
Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.
«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».
Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.
«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».
Гордість була сильнішою за голод
«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.
«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.
А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.
«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».
Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».
Як повернулася свобода
«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».
Післямова
«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.
Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова
Джерело: Освітній дім прав людини у Чернігові
