«24 лютого о 8 годині ранку я прийшла на роботу й вже було введено воєнний стан. Надійшло розпорядження перебувати на посту цілодобово. Мені допомагав син, ночували у будинку старостинського округу. Вдома залишилися невістка з онуками, старший син та чоловік. Після початку вторгнення росії люди кинулися тікати з Києва. Рятуючись від ракет у столиці вони сподівалися на те, що тут буде безпечніше. До війни у селі проживало 600 осіб, а після 27 лютого нас було вже понад 2000. З новин дізналися про те, що по області рухається ворог, та сподівалися — до нас не прийдуть», — згадує староста села Стара Басань Лідія Єреп.
1 березня їй зателефонувала староста Пісок й повідомила: ворожа техніка рухається великою колоною на Стару Басань. О 6-ій вечора було чути страшні постріли біля села. Ночували «гості» у будинку культури та в офісі старости, митися ходили у школу-інтернат. Лідія Олексіївна вирішила поговорити з окупантами — раптом вони теж не хочуть воювати й здадуться без бою.
«Рідним нічого не сказала, тихо вийшла з дому й подалася до старостинського округу, який став штабом для загарбників. Мене зупиняє рашист: «Здраствуйте, мамочка, а вам куда?». Я сказала, що потрібно поговорити з головним. Навколо стоять танки, солдати з автоматами — на вигляд їм не більше 20 років, мабуть, строковики. Вийшов на переговори заступник їхнього командира. Я й говорю: «Хлопці, ну навіщо гинути, здавайтеся нашим!». У відповідь почула, що не можна, що наказ. А я крізь сльози кажу: «То ви хоч наших людей не вбивайте!». На що мій співбесідник запевнив, що у них інші цілі, а він сам взагалі одесит. Не встигли ми договорити, як налетіла наша авіація й здійснила обстріл», — розповідає староста Старої Басані.
Перші окупанти у селі прожили дві доби, 3 березня колона рушила в бік Києва, але прийшли наступні. Центральна дорога стала трасою для ворожої техніки. На тракторному стані був склад боєприпасів, після звільнення села сапери знайшли там багато розтяжок та нерозірваних снарядів.
За тиждень почалися проблеми з харчами та ліками.
«11 березня разом з сином ризикнули й подалися в Бобровицю до міської ради. День був спокійним й ми змогли привезти в село хліб, дитячі суміші, найнеобхідніші ліки. Однак вже 13 березня подорож ледь не стала останньою, врятував янгол-охоронець. У сусідній Ярославці ми зустріли вражу колону — вони заблукали, повернули замість Бервиці на Бобровицю. Ворог відкрив вогонь, дякувати Богу у повітря. Але машину сусідів таки обстріляли, на щастя, всі залишилися живими. Після цього випадку кілька днів не виходила з дому, а потім знову вирушили по гуманітарку», — продовжує Лідія Єреп.
16 березня окупанти підпалили сухостій й вогонь за лічені хвилини був на хуторі Тимки. Людям вдалося загасити пожежу: вітер змінив напрямок й полум’я перекинулося в бік полів. 21 березня через окупантів знову спалахнула пожежа, але місцеві жителі з лопатами та відрами змогли загасити і її.
«На київському напрямку ЗСУ почали «лоскотати» нерви окупантам, тож вони лютували. 20 числа оголосили евакуацію жителів Старої Басані, сумнівів не було — тут буде щось страшне. За один день виїхало понад 200 машин. Наступного дня ворог обстріляв трансформатор та підпалив будинки. Люди мені телефонують, благають зробити, хоч щось. Але що зробиш? Вогонь, як в пеклі, допомоги чекати немає звідки — пожежний автомобіль не приїде через загрозу обстрілів. Вирішила зібрати тих, хто не виїхав й спробувати самотужки, без води приборкати вогонь. Саме наша згуртованість та відчай допомогли перебороти пожежу та запобігти великому лиху».
Час з 25 по 28 березня староста села згадує зі сльозами. Після того, як вражий танк підірвався на міні, росіяни запідозрили чоловіків й забрали у полон вісьмох. Двох закатували, інші дивом вирвалися з полону.
«27 березня близько 12:00 колона почала рухатися селом й гатила нещадно по будинках — згоріло 23 хати, 6 сараїв, розстріляно понад 60 помешкань. На жаль, не обійшлося без жертв: молода жінка, мама двох дітей замість того, щоб лягти на підлогу, вирішила сховатися за шафу, від обстрілу померла на місці. В один будинок заїхали просто танком. Це були дні, коли ворог почав відступати з Чернігівщини, він озвірів, хотів зрівняти наші села із землею».
Сьогодні село потроху оговтується після пережитого: повертаються сім’ї, лагодять помешкання. Жителі об’єднуються та плетуть маскувальні сітки, збирають гроші для потреб ЗСУ, навіть влаштовують ярмарки.
«Часом було дуже страшно, але не за себе — за дітей та онуків. Але не могла й покинути село, твердо вирішила залишитися й допомагати, на що вже вистачить сил. На все життя запам’ятався ранок 28 березня: прийшло багато жінок, заплакані, пропахлі димом. Беруть мене за руки, благають знайти чоловіків, синів. Важко збагнути… я щось записувала, намагалася знайти потрібні слова. Спробувала їх заспокоїти, нагодувати… Страшно згадувати. Вірю, що Україна переможе, нас чекають ще свята, не такі, як раніше, але вони будуть. Ми маємо жити, маємо підтримувати хлопців на передовій, надавати підтримку тим, хто найбільше постраждав під час навали ворога. Ми маємо попри біль та розпач, зневіру та здавалося б безвихідь — зберегти холодний розум та відкрите серце».
Джерело: Український кризовий медіа-центр за підтримки IMS (International Media Support)
#ОТГ_Інформ_Чернігівщина #БобровицькаГромада
