Понад 45 тисяч. Така загальна кількість жінок, що станом на січень 2024 року проходили службу в лавах Збройних сил України. Ці данні оприлюднені на медійному майданчику Сил Оборони України «Military Media Center».
Загалом, 13 487 з них мають статус учасника бойових дій. Це офіційні цифри, які мають документальне підтвердження. Утім існують данні, інформацію про які надзвичайно складно систематизувати: скільки матерів ховаються у підвалі разом зі своїми дітками, пояснюючи їм, чому замість теплого ліжечка вони вимушені ночувати у холодному та вогкому укритті; скільки дружин щоденно чекають дзвінка від своїх чоловіків, що наразі захищають нашу країну; скільки з них його не дочекаються; і таких «скільки» безліч, як і безліч історій жінок, життя яких докорінно змінила війна.
У цьому матеріалі ми зібрали історії трьох жінок, життя котрих напряму пов’язане з війною: хтось з них наразі проходить службу у Збройних силах України, хтось уже завершив її та наразі перебуває у статусі «ветеранка», а хтось знає війну з позиції цивільної людини, родина котрої постраждала.
Військовослужбовиця «ЛАВА»
- Моя мета — зробити свій вклад у Перемогу України. Нехай він буде маленький, ледь помітний, але він буде і він буде моїм, — посміхаючись говорить військовослужбовиця.
Анна військовослужбовиця сил ТрО. Свій військовий шлях дівчина розпочала восени 2023 року. Тривалий час до цього дівчина щоденно ставила собі запитання – який її вклад в Українську Перемогу. Дивлячись на свого сина вона роздумувала над тим, в якій країні він житиме і що вона може зробити для того аби він дорослий міг бути щасливим тут, вдома.
- Я просто хочу розуміти, що я зробила все від мене залежне, а не сиділа десь склавши ручки. Можна, звісно, сказати, мовляв «війна не для мене», «я народжена не для війни». Усі не для війни, утім війна триває і ми маємо зробити усе від кожного з нас залежне аби Перемогти, — говорить військовослужбовиця.
Під час діалогу зі мною Анна розповідає, що не пам’ятає в який момент вона зрозуміла, що вже «час». Не було точки яскравого самоусвідомлення, не було висхідної події. Було чітке розуміння того, що або зараз, або ніколи. А опісля – проходження необхідних процесуальних моментів та початок вишкілу.
- Йдучи на службу до Збройних Сил України я не знала, що я можу, не розуміла на що я здатна. Я прийшла у військову справу з цивільного життя. Так, мені було страшно. І навіть зараз буває боязко. Це війна.
Спершу Анна пройшла курс молодого бійця в навчальному центрі. На цьому моменті біографії військовослужбовці під час розмови з нею я фокусуюсь уважніше, адже саме на цьому етапі чимало жінок-військовослужбовиць можуть зіштовхнутись з порушенням їх прав: приниження, невизнання, применшення їх ролі у цій війні – прикрі, утім існуючі випадки поводження з тими жінками, які виявили бажання долучитися до лав ЗСУ. Розпитую Анну, яким був її вишкіл.
- Не було проблем у мене з цим. Для нас тут усі рівні: жінка ти чи чоловік, не має значення. У першу чергу ти – військовий, який має свої обов’язки і виконує їх, — говорить військовослужбовця.
Наразі Анна працює оператором БпЛА, цю військову професію вона обрала для себе самостійно. Один раз спробувавши політати – зрозуміла, що це її і виявила бажання перевестись у спеціалізований підрозділ. Наразі вона виконує бойові завдання пов’язані з аеророзвідкою на прикордонній території.
- У нас є графік польотів і по ньому ми літаємо. Є певний план дій, який ми виконуємо під час завдань. Мінімум – дві години польотів, після чого ми повертаємось на «базу» та заповнюємо необхідну документацію в якій вказуємо що цікавенього та де саме ми бачили. Багато де літали, навіть до сусідів залітали. На бойових не була, але якщо буде потрібно – я готова, — посміхаючись говорить військовослужбовиця.
Анна розповідає, що для неї сім’я – головна мотивація, як би складно їй не було, розуміння того для кого та з якою метою вона працює дає їй силу та наснагу знову і знову виконувати бойові задачі, працювати та навчатись аби відточувати свою майстерність. Та разом з цим, жінка зізнається, що надзвичайно сумує за родиною, часто думає про них. Єдина розрада – постійно підтримувати «зв’язок» з домашніми.
- Я дуже сумую за сином. Намагаюсь тішити його подарунками, але розумію, що найголовніше для нього – моя увага, тож ми щоденно на зв’язку: я телефоную, а ще спілкуємось у відео форматі. Щоразу коли я приїжджаю додому він дуже тішиться, обіймає та цілує мене, довго не відпускає від себе, говорить як сильно він скучив. А потім я знову їду від нього.
Щоразу, коли «Лава» вкотре їде від свого маленького синочка до військової частини, її душа крається. Залишати дитину – найважче у її службі, зазнається жінка. Утім разом з цим, вона усвідомлює, що її робота – задля майбутнього її сина і ніхто окрім неї про її дитину не подбає.
- Я вважаю, що якщо ти не можеш захищати свою Державу зі зброєю в руках це не дає тобі права не робити взагалі нічого. Не важливо чоловік ти чи жінка, в першу чергу усі ми – громадяни своєї країни, — підсумовує військовослужбовиця.
Ветеранка Дарія Бреднякова
Дарія Бреднякова – ветеранка. До початку військової кар’єри вона працювала офіціанткою в одному з ресторанів Чернігова. У 2017 році Дарія приймає рішення піти на військову службу та підписує контракт. Після чого проходить навчання спершу у Страчах, потім на Яворівському полігоні та Гончарівському. Останньою службовою локацією Дарії став батальйон охорони, що у місті Чернігів.
- Моє рішення було спонтанним, але усвідомленим. Я з родини військовослужбовця – мій тато військовий, тож я чудово розуміла, що це таке, у мене не було рожевих фантазій про цю професію. Разом з тим, я ніколи не була байдужою до долі України. На той час уже тривала війна, тож я чітко для себе розуміла – я маю бути у війську, — розповідає ветеранка Дарія Бреднякова.
Згадуючи проходження підготовки до служби Дарія зазначає, що вона не відчувала, що до неї ставляться якось особливо, зважаючи на те, що вона жінка. Вона була на рівні з чоловіками та виконувала усі поставлені керівництвом вказівки.
- Ще на початку, коли я потрапила на військову службу, під час проходження курсу молодого бійця нам сказали: «Тут немає жінок або чоловіків, ви є військовослужбовець», тому воно мені так закарбувалося в пам’яті, з цим посилом я ійшла, тобтобули запитання більше від знайомих, а всередині частини всі були на рівних, — зазначає ветеранка Дарія Бреднякова.
Після закінчення контракту Дарія вирішила не продовжувати службу, розуміючи, що це не її шлях. Зараз вона військова в запасі. Дарія говорить, що вона завжди готова долучитися до лав захисників.
Наразі Дарія Бреднякова займається волонтерською діяльністю. Надавати допомогу військовим, а також тим, хто цього потребує вона почала ще у лютому 2022 року.
- Ми 26 лютого відкрили з власником один з закладів Чернігова та почали готувати. Запити були від військових, ТРО, медиків. Людей було багато — до 1000 людей на день. Уже потім почалися запити на авто, на прилади нічного бачення, на рації, на все що було потрібно ми відкривали збір, за допомогою донатів закривали, купували та привозили, їздили по машини, а все далі нарощували і нарощували, і зрозуміли, що ми можемо їздити. Перша поїздка була до Краматорська, ми відвозили машину, а потім за потребами збирали бригади, вони надавали запити, ми все збирали і комплектували. Це були ешелони з машин і виїжджали туди, наприклад, 4, 5, 3 дні, — підсумовує ветеранка Дарія Бреднякова.
Цивільна Євгенія Бойко
- Це не забудеться ніколи, — говорить Євгенія Бойко.
Євгенія Бойко – цивільна, вона — мама донечки Поліни. Разом зі своєю родиною вони мешкають в селі Ягідне, що на Чернігівщині. Того самого села, в якому окупанти в березні 2022 року облаштували концтабір у підвалі місцевої школи та зігнали до нього мешканців населеного пункту. Поліна – одна з тих, хто тоді дівчинці було 6 місяців.
За офіційною інформацією, в підвальному приміщенні тоді перебували приблизно 380 місцевих мешканців, із них – 77 дітей, серед них 5 немовлят. Євгенія Бойко про дітей, які перебували в підвалі, згадує зі сльозами на очах. Жінка каже, дорослі робили все можливе, аби вберегти дітей і відволікти їх від жаху, в якому вони опинилися.
- Старші дітки, коли їм пояснювали, вони розуміли. Батьки давали олівці, вони малювали на стінах, писали гімн України, навіть Полінку малювали на стінах. Як могли себе розважали, гралися іграшками, які були, бо це була школа та дитсадок. То іграшками, які знайшли батьки, вони гралися і це відволікало, — розповідає цивільна Євгенія Бойко.
У період коли Поліна перебувала у підвалі у неї різалися зубки. Дитина потребувала уваги та ліків, які були здатні полегшити її біль. Мама дівчинки робила усе можливе аби хоч якось покращити стан дитини. Тоді, коли дитина заходилась плачем та потребувала допомоги, розповідає Євгенія Бойко, не було страху перед росіянами. Єдине, що керувало жінкою – материнський інстинкт і усвідомлення того, що вона, як має подбати про свою малечу.
- Щоб памперс поміняти, у мене був ліхтарик налобний. Навіть помити дитину… Мили її у маленькому тазику, важко дуже було. Ми просилися вийти, ми вже якось під час підлаштовувалися. Розуміли, що зранку нас випускають буквально на трохи. Отут ми стояли, дихали. Коли нас не випускали, ми просто стояли під стіною і дихали, бо, бачите, тут дірка у дверях, то просто стояли і тут дихали, — розповідає цивільна Євгенія Бойко.
Родині маленької Полінки вдалося вижити. Сьогодні вони роблять усе від них залежне, аби наблизити нашу Перемогу. Про пережиті жахи дорослі згадують зі сльозами на очах, дівчинка поряд із підвалом заходиться сльозами. Та попри це, вони щасливі. Щасливі, адже змогли вижити та вийти з підвалу на звільнені від ворогів вулиці села.
Цивільний ти чи військовий, чоловік чи жінка, під час війни це не має жодного значення, адже в умовах наступу ворога загальноприйняті рамки стираються і все рівняється до того рівня життя, коли кожен має боротися за своє виживання. Війна не має моралі та статі.
Історії жінок, які ми зібрали в цьому матеріалі, демонструють неймовірну мужність, силу та відданість своїй країні. Вони показують, що в умовах війни не існує чітких ролей або стандартних шляхів. Кожна з них обрала свій шлях, щоб наблизити перемогу та захистити своїх близьких.
Військовослужбовиця Анна, яка проходить службу в ТрО, говорить про свої мрії та прагнення створити безпечне майбутнє для свого сина. Вона щоденно працює, щоб зробити свій внесок у перемогу, незважаючи на страхи та труднощі. Її історія нагадує нам про те, що кожен маленький крок має значення в загальному процесі досягнення великої мети.
Дарія Бреднякова, ветеранка, яка після служби продовжує допомагати військовим через волонтерську діяльність, показує, що шлях захисту своєї країни не завершується зі звільненням з армії. Її зусилля у забезпеченні необхідними ресурсами захисників на передовій свідчать про непохитну відданість та готовність допомагати у будь-якій ситуації.
Євгенія Бойко, яка пережила жахи окупації разом зі своєю маленькою донечкою, показує, як цивільні люди змушені пристосовуватися до умов війни. Її історія нагадує нам про важливість підтримки та турботи про найуразливіших, навіть у найважчих умовах.
Ці жінки є символами незламності та героїзму. Вони продовжують надихати нас своєю силою духу та відданістю. Їхні історії мають бути почутими, щоб кожен з нас усвідомив, наскільки важливо підтримувати один одного у цей нелегкий час.
Війна забирає багато, але також розкриває найкращі риси людського характеру: мужність, солідарність, відданість. Жінки на війні — це не просто військові або волонтери, це матері, доньки, сестри, які щоденно борються за майбутнє своїх рідних та країни. Вони заслуговують на нашу повагу та підтримку.
Сьогодні, коли країна стоїть на межі великих змін, кожен з нас має зробити все можливе, щоб допомогти. Незалежно від того, чи ми на передовій, чи в тилу, наші дії мають значення. Кожен внесок, навіть найменший, наближає нас до перемоги та миру.
Пам’ятаючи про ці історії, ми повинні зберігати віру у краще майбутнє і робити все можливе, щоб воно стало реальністю. Героїзм і незламність жінок, про яких ми розповіли, є прикладом для наслідування. Вони показують, що разом ми можемо подолати будь-які труднощі та здобути перемогу.
Жіноча війна — це не лише про боротьбу зі зброєю в руках, це про кожен день, коли ми обираємо не здаватися і продовжувати боротися за своє майбутнє. І в цій боротьбі немає місця для сумнівів або страху, є лише відданість, мужність і віра в перемогу.
Таліна Тарасенко, Павло Солодовник
