«Мій військовий шлях почався ще задовго до великого вторгнення, я був учасником одного з націоналістичних рухів, то ще з 2014 року почав брати участь у різних вишколах, проходив військову підготовку, у 2016–2017 я потрапив на фронт. Я був як доброволець, це був уже сталий фронт, не було активних дій, але все одно досвід отримав. А вже від початку повномасштабного вторгнення я почав офіційно служити.
Моя бойова спеціальність – бойовий медик, це парамедик, який бере участь у штурмових діях, розвідувальних діях, але у складі групи.
Брав участь у бойових діях під час оборони міста Чернігова.
Коли ворог відійшов із нашої області, ми залишилися тут, проводили деяку роботу, після того ми перевелися до іншого підрозділу, пройшли активну підготовку і вже наступним нашим місцем був Харківський напрям і Херсонський.
Поранення отримав на Херсонському напрямку, наше тодішнє завдання – форсування водної перешкоди, я вважаю, всі зрозуміли, якої саме, висадка на інший берег і його зачистка. Загалом усе починалося більш-менш адекватно, правильно, навіть був таймінг, коли ми висадилися, вишикувались у бойовий порядок, наш дозор, на жаль, зірвав розтяжку, це були дві МОН-50, їх було шість штук, але вони не спрацювали.
Стався вибух, точніше їх було два, одразу був дуже сильний біль, чув, як мої побратими кричали від болю, я одразу зрозумів, що я поранений, перша думка була: «Цього не могло трапитися зі мною», але я розумів, що мені дуже боляче і треба щось робити, я казав, що я бойовий медик, то одразу розумів, що треба накласти собі турнікет, тому що в мене була масивна кровотеча, були поранені два стегна, плюс ще таз. Я наклав собі один турнікет, потім мені допомогли побратими. В той момент у мене не було розуміння, що у мене зламані дві ноги, я намагався встати, зрозумів, що не вдається. Намагався повзти, щоб надавати допомогу, але й це мені, на жаль, не вдалося. Після цього була команда на евакуацію, і ми вже на човнах виконували евакуацію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чернігівщина навколішки прощалася зі своїм Захисником
Під час евакуації я розумів, що не можна втрачати свідомість, тому що масивна крововтрата, немає сил, і так сталося, що в цей момент я згадав свою родину, свою дружину. Я не можу їх залишити і ця настанова мені допомогла не втратити свідомість.
Від моменту мого поранення минуло 1 рік і 9 місяців, у мене було приблизно 20 операцій. Мій лікар каже, що їх стільки не було, але я рахую всі операції, коли мені вводили наркоз, я відключався повністю та щось робили з моїми ногами.
З них три місяці на початку провів у київській лікарні, де мені склали ноги, почистили мене. Після того почався мій шлях відновлення та реабілітації. Десь пів року я активно займався відновленням і реабілітацією, я був у Києві, Чернігові та в приватних центрах. Але весь цей час мені не дозволяли вставати на ноги. І після того, як минуло пів року, ми зрозуміли, що немає зрощення в кінцівках, кістки не зрощуються. Тому було ухвалено рішення на проведення нових операцій. Почався знову період, він тривав десь 5-6 місяців. По суті, мені зробили те, що у київській лікарні: все витягнули, почистили, тому що в мене була інфекція, яка, на жаль, і залишилася. Зібрали мої ноги наново.
Попри характер поранення, легке або складне, треба розуміти, що це дуже непростий шлях, особливо якщо він триває понад рік. Не можна опускати руки, тому що, якщо ви здалися, ви не встанете на ноги, не повернетеся до цивільного життя.
Я розумію, що це може бути важко, мені також було важко, треба шукати підтримку, поставити собі ціль і мету та до неї йти. Тільки так можна повністю відновитися.
Наразі я звільнений із військової служби, через свій стан здоров’я. Після повернення додому я розумів, що треба забезпечувати сім’ю, почалися пошуки роботи, які не тривали дуже довго, бо в мене була мета, плюс у мене був досвід військової служби. Я знайшов українську компанію, компанія займається фінансовими послугами, плануванням і консультацією.
У мене адаптація до цивільного життя зайняла певний період, але з того, що я зрозумів, це оточуйте себе правильними людьми, які будуть підтримувати весь цей шлях. Я вдячний своїм друзям, побратимам, які мене не забули, завжди допоможуть, коли приїжджають, ми зустрічаємося. У мене, наприклад, ще не минув той період, коли я не думаю про військову службу. Я згадую ті моменти, побратимство, взагалі все те, що відбувалося. Якщо це вам заважає, то треба звертатися до психолога, бо це справді допоможе. Я теж звертався, говорю про це відкрито, мені реально після цього стало легше»,- Дмитро – ветеран.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Журналіст Іра Пономаренко
Оператор Сергій Бутько
