На фабриці ялинкових прикрас жінки майстерно видувають кульки, волинський майстер може виготовити стілець, не гірший за італійський, тямущий прораб під час ремонту цінується на вагу золота, а телефон досвідченого сантехніка передають із рук в руки.
Усі ці люди – представники робітничих професій, без яких не може існувати жодна економіка, жодне суспільство. А нам бракує коштів на фінансування ПТУ. І ніяк не можуть з’ясувати, хто має фінансувати профтехосвіту – місцева влада чи державна.
Економіст і меценат Богдан Гаврилишин сказав: «Швейцарці не витрачають свій час на програми PhD, щоб потім працювати у сфері обслуговування – вони розумно використовують ресурси. Їхні школи, на кшталт наших ПТУ, дають дуже якісну освіту, її цілком достатньо для професії, тож сантехніки й механіки не вважають себе пролетаріатом, вони добре заробляють і відчувають повагу з боку суспільства».
А в нашій країні створили культ розкоші. Не достатку, а саме розкоші. Мене обурила стаття бізнесмена і громадського діяча Андрія Пальчевського про те, що в жінок має бути засмага з найкращих островів, жінка повинна мати змогу купувати нові туфлі завжди, коли захочеться, і кермувати «Мерседесом». А чи подумав автор про інших жінок – вчителів, лікарів, вихователів, кранівниць?
Це лише невеличка ілюстрація пропаганди культу розкоші, створеного в нашій країні. Тож і не дивно, що вчитися на робітничі професії в Україні – непрестижно. Культ розкоші змушує підлітків і їхніх батьків робити ставку на вищу освіту, навіть якщо дитина не має до неї хисту.
На сайті Українського клубу аграрного бізнесу є стаття президента цієї організації Алекса Ліссітси із промовистою назвою «П’ять начальників для одного тракториста». У ній наведені дані: у 1990 році в 1 246 училищах України навчалося понад 640 тис. учнів. До 2016 року «дожили» 824 училища і 302 тисячі учнів. На одного випускника училища припадає п’ять випускників вишів.
Бізнесмен пропонує шляхи розвитку професійної освіти в сільському господарстві. Наприклад, Міносвіти спільно з Мінфіном повинні знайти шляхи альтернативного фінансування, залучаючи агробізнес. Можна передавати ПТУ агропідприємствам або потужним асоціаціям у довгострокову оренду з чітко прописаними умовами партнерства.
Але небезпека полягає в тому, що хоч випускники агрошкіл, фінансованих агрохолдингами, гарантовано отримають роботу, та бізнес фінансуватиме лише затребувані для нього спеціальності в потрібній кількості. Але ж агрохолдингам потрібно не так уже й багато працівників.
Та можна здобувати вищу і професійну освіту одночасно. Дуальна освіта є звичайною практикою в цивілізованому світі і підвищує цінність фахівців. В Австрії, наприклад, понад 47 % із запропонованих напрямків вищої технічної освіти проводять навчання у неповний робочий день у поєднанні із професійною зайнятістю.
Інвестори – закордонні і вітчизняні повинні цінувати й українських працівників. Але для цього треба обговорювати не те, хто має профінансувати ПТУ, а те, якої якості освіту дати їх учням і як забезпечити їх роботою.
