Хліб – традиційна складова щоденного раціону, в мирний час особливо не виникає питання, де його придбати, адже безліч видів хліба доступні на полицях крамниць. Але зовсім інша справа отримати найважливіший продукт, коли за вікном – війна. Ще складніше підприємству його випікати,якщо немає необхідних комунікацій і підвезення продуктів, а виручає лише запас борошна. Чернігівський хлібокомбінат №2 став на продовольчий фронт області вже зранку 24 лютого.
«Треба було зібратися і ухвалити рішення – куди бігти та що робити. Дуже було мало часу, але, коли приїхала на підприємство, побачила, що тут уже чекали люди. Вони чекали від тебе повідомлень, рішень, якоїсь надії. Всі розуміли, що прийшла війна, не тільки на Чернігівщину, а й на всю Україну, і ми як підприємство, яке випікає хліб, повинні бути на своєму продовольчому фронті», — Ольга Заїка, директор Чернігівського хлібокомбінату №2.
4 березня війна прийшла і на саме підприємство, на території розірвався снаряд, тоді від вибухової хвилі розбилися багато вікон, осколками посікло кабінет комерційної служби та 19 автівок підприємства.
«Це кабінет комерційної служби. Тут відбуваються всі прийняття заявок, розрахунки з клієнтами. Тут завжди життя як у котлі, бо хтось прийшов, хтось вийшов, хтось приймає дзвіночки. І саме в цей час люди не сиділи в кабінетах, були на рампах у цеху. Бо ми тоді випікали підвищені заявочки хліба. Люди нажахані, не знають, куди йти та що робити, але розуміли, що хліб – цежиття і треба мати його запаси. Тож всі були задіяні там, бо кипіло відвантаження. І саме Олександр Федорович Новік, комерційний директор підприємства,перебував у цьому кабінеті, тільки прийняв чергову заявку і вибіг на рампу відвантажувати чергового клієнта. І тут пролунав вибух у цьому кабінеті. І Слава Богу, що Господь вберіг їхні життя від цього прильоту», — Ольга Заїка, директор Чернігівського хлібокомбінату №2.
Із кожним днем працювати було дедалі складніше, адже в місті зникли електро- та водопостачання. А обстрілів щоразу більшало, рашисти обстрілювали житлові масиви. Безпечного шляху добратися на роботу майже не було.
«Ходили під обстрілами, бувало й таке, що не встигала дійти, починався обстріл, то ховалася до сусідів у погреб. Летіли бомби, а ми під парканами йшли і на роботу та з роботи. Йшли на роботу та йусе, бо знали, що це потрібно для Перемоги, для дітей та онуків, для нас, а також для людей, які хотіли хліба. Удома, коли літали літаки, було дуже страшно ми ховалися у погребі. А на роботі шум, і так ми відволікалися від цього всього», — Тетяна Біла, упаковщик.
«Я не дуже далеко живу від роботи, то ми ходили пішки спочатку. Тоді вже організували розвозку для робітників, то тоді вже і підвозили, і розвозили. Бо комендантська година була, треба було прийти, випекти хліб, зробити звіт і вчасно піти додому, аби встигнути до комендантської години», — Світлана Єнакій, інженер-технолог.
Великий асортимент довелося скоротити до одного овального білого хліба.
«Чорний житньо-пшеничний хліб узагалі не випікали. Бо це дуже затратний процес, це треба закваски стерегти. А оскільки світла не було і вночі не можна було працювати, то випікали переважно білий хліб. Це найпростіше – проходили, замішували, формували та випікали. Булки також не випікали. По-перше, страшно, все під обстрілами. По-друге, світла не було, води. Це все вручну було, набирали воду, набирали муку, замішували тісто.Це найскладніше було. Бо хоч як крути, а треба було зробити, розуміли, що людям треба напекти хліба,бо без хліба нема життя. Ходила вкладати хліб, ми тоді не за спеціальністю працювали. Людей то було мало, то гуртом ставали і робили що треба було. Де скажуть, що треба, там і працювали», — Світлана Єнакій, інженер-технолог.
Раїса Михайлівна одного разу взагалі добиралася на роботу з області через міни.
«Треба було нараховувати заробітну плату та виконувати свої обов’язки. І я від Зайців йшла пішки полем, там була ґрунтова дорога. Дійшла до лісосмуги, яка розділяє село Зайці та село Льгів. Я вийшла далі, на міст, а там лежали міни, я спустилася, щоб їх обійти, а тут із лісосмуги вийшли військові та питають: вам що, жити набридло? А я кажу: ні, я йду до хлібозаводу на роботу», — Раїса Дерев’янко, бухгалтер.
Тоді військові допомогли та показали більш безпечну дорогу, якою вона змогла дістатися до підприємства.
«Все було направлено для випуску продукції для людей. Усі сили ми задіювали для того, хто місив тісто, хто стояв на укладці,хто пекарем працював. Я на своєму робочому місці забезпечувала людей, нараховували заробітну плату та видавали. На всіх процесах люди стояли, працювали та вірили, що ми переможемо. Люди пишалися, що випускають продукцію, яка годує наше місто та наших людей», — Раїса Дерев’янко, бухгалтер.
Робочий день Олександра Гуза починався від закінчення комендантської години та завершувався, коли вона розпочиналася знову. Зранку він стрибав у машину та збирав працівників із найвіддаленіших точок міста до роботи. Далі допомагав іншим водіям, 4 березня, коли розірвався снаряд і було поранено 3 водіїв, він переформатувавсяу водія екстреної медичної допомоги та доставив їх у лікарню.
«Убудь-яку погоду, обстріли чи не обстріли, бо люди чекали. Тероборонівці сміялися з мене, казали, що зараз же обстріл, куди ти лізеш? А я йому кажу: та люди мене чекають. Тоді воно чи не так думалося, чи в роботі був, я не знаю. Це зараз пригадуєш, то наче й страшно. А тоді тільки треба було виконувати свою роботу», — Олександр Гуз, водій розвозки.
Одним із найважливіших завдань у той час було доставити готовий хліб у місто та за його межі. Адже його чекали, як ковток свіжого повітря, на кожній вулиці.
«Батьки працюють у Чернігівській центральній районній лікарні. Вони 24 лютого поїхали на роботу, як і я. І застряг 24 зранку вКорюківці, потім повертався назад до міста. Мені ввечері сказали, що зміна моя закінчилася, і 25 та 26 я мав би бути вихідним. Потім мені зателефонували і запитали, чи можу я підмінити водія, я погодився. І потім так кожен день я працював. Я працював, мені так якось легше, бувало так, що їздив і були приходи, і було багато їх, але працював. Тому що повинен і було потрібно. Майже завжди я виїжджав за територію хлібозаводу, та ставав десь неподалеку. І там мене вже чекали люди. Тобто вони приблизно вже знали, о котрій я приїду, пару днів вони спершу довго очікували і потім уже зрозуміли, о котрій я буваю, та приходили за 10-15 хвилин до того. Так, бувало нелегко, бо всім треба побільше і терміново, але працювалося», — Артеменко Артем, водій.
За всіма процесами уважно стежив і головний енергетик. За відсутності електропостачання підприємство працювало за допомогою генераторів. Але їх потужностей не вистачало, деякі процеси треба було організовувати вручну, наприклад, засипати борошно з мішків. Тоді командою об’єднувалися всі чоловіки.
«Цей весь складний період я займався організаційними питаннями. Тобто всі мастила, вода, пальне. Хочу за нагоди подякувати керівництву водоканалу, які нас забезпечували водою постійно. Нашим працівникам ДСНС, які надали нам генератори, без яких ми не мали б змоги працювати», — Ярослав Губарь, головний енергетик.
Безумовно, за таких умов необхідно було посилити й охорону підприємства, аби там не виникали непорозуміння.
«Коли електрика вимкнулася, то не працювали камери та сигналізація, ми спочатку охороняли самі, а потім до нас долучилася територіальна оборона. Вона добре допомагали, бо на той час продукції було мало, а охочих було доволі багато. Насамперед хліб відправляли для армії та волонтерів, дотих районів, які найбільше постраждали», — Юрій Радченко, старший охоронець.
Директор підприємства зазначає, що з доставкою хліба до людей також активно допомагали волонтери та голови територіальних громад.
«Коли була окупація і важко було зв’язатися, отримати заявку, вони до нас не могли додзвонитися, бо не було елементарного зв’язку з громадами. Вони самі приїжджали до нас – волонтери, голови громад та просто сміливі люди – приїжджалидо нас із найвіддаленіших куточків і ми раді були, що вони приїхали і відвантажували їм», — Ольга Заїка, директор Чернігівського хлібокомбінату №2.
Перше полегшення на підприємстві відчули, коли область була звільнена від рашистів, а до містапочали повертати всі комунікації. Тоді ж почали відновлювати й асортимент продукції, який на сьогодні є майже таким, як і до бойових дій.
«До війни ми говорили, що хліб – ценаша необхідність, радість і любов. Так, це все прекрасно. Але коли волонтер сам прожив усі емоції від людей під час доставки хліба, коли дитина бере той батон й одразу половину з’їдає, не випускає його з рук,як мені про це розказували.І він бачить навколо себе біду, горе та сльози. Він говорить: хліб – ценадія, сльози, життя, необхідність та бажання миру. Це все, що може бути для людини, що гріє душу і дає життєвий подих та надію на завтрашній день», — Ольга Заїка, директор Чернігівського хлібокомбінату №2.
Журналіст: Марина Кирієнко
Оператор: Сергій Бутько
