Суспільство

В пошуках другої влади

Влада в суспільно-політичній царині, це здатність встановлювати норми суспільно-правових відносин та розпоряджатися суспільним майном.

Головна влада в країні завжди належить народу. Якщо народ в рабстві, то він не несе в собі необхідної для вільного життя культури, не має в собі необхідних для того знань та вмінь, не має придатної для вільного життя суспільної моралі. Ось чому, навіть маючи свободу, такий незрілий народ поділиться на рабовласників і рабів та підтримуватиме взаємовідношення рабовласницького типу. Чи, як різновид, олігархічно-клановий або якийсь інший, відповідний культурному рівню загалу суспільний устрій.

Отже, головна, або, по іншому, перша влада, завжди належить народу.

А як же бути з відомим розподілом влад на першу законодавчу, другу виконавчу та третю судову, котрі, начебто, мають одна одну контролювати в інтересах слугування суспільству? Слід розуміти, що в даному випадку мова йде про розподіл влад вторинного, більш низького рівня, в даному випадку державного. Головна влада, тобто народ, об’єднується в суспільство й утворює державу, діяльністю котрої керує. При цьому народ може розподіляти тимчасово найнятих для виконання своєї волі посадовців на окремі напрямки діяльності. Зокрема, технічне забезпечення виконання законодавчої волі народу, виконавчої, судової, тощо.

При такому розподілі і реальній підзвітності кожної гілки державної влади головній владі, тобто народу, окремі гілки дійсно вимушені конкурувати між собою за якнайкраще слугування інтересам народу.

Кіт з хати — миші на стіл!

А якщо суспільний устрій не демократичний, а мімікрійний, як в колишньому Радянському Союзі чи нинішній Україні? Тоді всі органи державної влади позбавляються керівництва з боку нездатного здійснювати таке керівництво народу і перетворюються в самодостатню структуру мафіозного типу, тобто, своєрідне суспільство в сурогаті суспільства, своєрідну державу в сурогаті держави.

В такому випадку всі забувають про головну владу, тобто народ та його здатність бути головною владою, і на перший план виходять влади вторинного рівня.

Як це відбувається на практиці? Давайте зазирнемо до Конституції. Про народ там згадка дуже розмита:

Стаття 5: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

І все. В Конституції повноваження і фінансове забезпечення діяльності вторинної, державної влади котрі розписані дуже ретельно, повноваження отих, «через котрі» народ начебто здійснює свою владу. Народу ж влада належить винятково декларативно. І головна тут проблема не в забороні народу здійснювати свою головну владу, а у відсутності в народу необхідних знань та вмінь. В результаті маємо добровільно-вимушене рабство в основі котрого відсутність в людей необхідних для вільного життя знань та вмінь, відсутність сучасної суспільно-політичної культури.

Друга влада

Другою, за своєю значимістю, владою доречно назвати ту, котра зумовлює дії першої, головної влади. Такою владою є інформаційна влада. Те, що інформаційна влада знайде, принесе та залишить в свідомості людей, і визначатиме їх поведінку. Основними складовими інформаційного впливу на людей є сімейне виховання попередніми поколіннями, загальнообов’язкова шкільна освіта та засоби масової інформації.

Попередні покоління в Україні несуть в собі та передають наступним поколінням культуру виживання в умовах тоталітарного рабства, котра абсолютно непридатна для успішного життя в сучасному світі. Люди, керуючись існуючою культурою, обирають посадовців, які, до речі, формують і освітні програми для підростаючих поколінь.

Всі ці три складові характеризуються схильністю до закостеніння, на сьогодні вони нездатні аналізувати реальний стан справ та зумовлювати адекватну потребам часу поведінку населення. Більше того, ці всі три складові зазвичай працюють на збереження існуючого стану справ незалежно від того, наскільки останній шкідливий для суспільства.

Мудреці

Зміни ніхто не любить, навіть Конфуцій не бажав своїм учням жити в часи змін. Але в процесі життя протиріч і проблем стає все більше, вони накопичуються, спочатку знижують ефективність, а потім і взагалі змінюють її процесами руйнації. Так влаштований світ – за відсутності цілеспрямованої творчої та розвиваючої діяльності все нівелюється процесами ентропії.

Існує дуже незначна кількість людей, котрі здатні проаналізувати існуючий стан справ, та напрацювати програми змін віджилого на майбутнє. Це мудреці. Окрім мудреців існують й мерзотники, котрі розробляють програми зміни сьогодення на печерне минуле. Щоправда, минулу суть вони маскують під успішне майбутнє, приміром, комуністичне чи націонал-соціалістичне.

Але ні мудреці, ні світоглядні мерзотники самі по собі нездатні навіть бути почутими суспільством. Між ними і суспільством знаходяться інформаційні посередники. Досить часто носії програм оновлення самі створюють інформаційні мережі. Приміром, так діяв Ісус Христос створюючи церкву. Інформаційним поширенням займалися й просвітники позаминулого століття. Згадаймо й перші, обов’язкові, згідно настанов Леніна, дії комуністичних заколотників: «Взяти пошту, телефон, телеграф». Цілком закономірно так само в Україні діють і політичні сили та олігархічні клани намагаючись захопити та підпорядкувати власним інтересам інформаційний простір й освітні програми.

Хто важливіший, освіта чи ЗМІ?

Щодо сімейного виховання, то воно традиційно консервативне і в Україні спрямоване на те ж саме що й в Радянському Союзі – якось пристосуватися і вижити в умовах тоталітарного винищення. Сподівань на те, що сімейне виховання виявиться здатним знайти способи докорінно змінити суспільство до стану відповідності сучасному цивілізаційному рівню немає. Тому його відразу виведемо за межі пошуку.

Залишається освіта і ЗМІ. Тепер поставимо питання про те, хто з них першим зможе знайти, вивірити і запропонувати суспільству перехід від нинішнього стану самознищення до завтрашньої успішності? Здавалося б, для цього всі можливості є в Міністерства освіти та науки, наука розробляє та вивіряє, освіта поширює знання серед школярів та дорослих. На жаль, в нині широко розрекламованій реформі освіти автор не знайшов основи для зміни засобами освіти цивілізаційного рівня українців до сучасного. Втім, можливо, ще не все втрачено і МОН зможе стати реально корисним українському суспільству.

Залишаються ЗМІ. Вбачається, що саме вони зможуть стати тим героєм мудрості, котрий зумовить зміну ситуації в Україні на краще, в тому числі й зумовить зміни в діяльності МОНу. Але про це розмова піде вже в наступному дописі.

Ще статті по темі

Back to top button