«Я продала свою картину і задонатила гроші у благодійний фонд»: історія 10-річної чернігівки Анастасії, яка з дитинства волонтерить і мріє про зустріч із Залужним

Її батьки військові і вони ледве виїхали з окупованого Чернігова. 

У свої 10 років Анастасія Кропива продає свої картини і власноруч створені браслети, щоб допомогти ЗСУ. Вона підтримує друзів, які втратили батьків і збирає гроші на тепловізор для дядька.

З дитинства — патріотка своєї країни. Анастасія народилась в сім’ї військовослужбовців. Мама дівчинка — начальник автомобільної служби. А тато — командир батальйону. Мама з татом розійшлись, але від цього не стали менше любити свою донечку. 

Коли почалась повномасштабна війна, Настя з сімʼєю були у Чернігові.      

З першого ж дня вони хотіли виїхати, але їх машина була в іншому кінці міста, де тривали запеклі бої. У Насті тільки нещодавно народився братик, якому на той момент виповнилось всього 6 місяців. Вони залишилися у місті, на 8 поверсі свого будинку. У квартирі тряслися стіни, а за вікном все палало. 

Мама Насті найбільше переживала за дітей, бо вона військова, і не дай Боже росіяни зайдуть до їх квартири, дізнаються про це. Тоді жінка зірвала ламінат, щоб заховати туди всі військові документи. А однієї ночі над їх будинком завис літак з бомбами. У цю ж хвилину зателефонував тато Насті, він благав спускатися в підвал. Маленька Настя плакала, а тато намагався заспокоїти її як міг: «Настю, ти дочка офіцерів, зараз ти повинна бути сильною».

Мама Насті з болем згадує: «Це було дуже страшно. Обстріли, біжать люди, хаос. Спускаєш своїх дітей в підвал і розумієш, що якщо попаде в будинок, то нікого в живих не залишиться. Бо підвал — це далеко не надійне місце для укриття. У тих умовах це могло стати братською могилою.

Виїхати з Чернігова було важко, але ми все-таки наважились. 

Виїхали і одразу за нами зірвався міст. Я найбільше боялась, що ми потрапимо не на той блокпост і окупанти дізнаються, що я військова. На щастя, нам вдалось потрапити в сусіднє село. Там нас прихистили  чужі люди — старенькі дідусь з бабусею. У хаті було холодно і дідусь натопив піч, щоб покупати маленького сина. Ці люди були нам незнайомі, але вони нас тоді врятували. Тепер ми провідуємо їх, ось якраз нещодавно до них заїжджали. Згадувати ті дні дуже важко, але головне, що ми залишились живі. 

Тоді ми приїхали з однієї окупації в іншу. Ми і далі чули вибухи, але не так близько. Я заспокоювала Настю, що це місце безпечніше, але вона все одно дуже боялася. Їй часто снилися страшні сни». 

Після того, як сімʼя виїхала, їх будинок в Чернігові постраждав. А потім сталась ще одна трагедія — помер тато Насті. Чоловік ще у 2014 році пішов на війну. Він постійно казав: «А хто, як не я? Якщо я не піду захищати країну, то завтра вони прийдуть до нашого дому!». А вже під час повномасштабної війни, виконуючи бойове завдання в Олександрівці Херсонської області, чоловік потрапив під обстріл і загинув. Настя дуже довго не могла прийти в себе. Їй було важко, вона постійно була напруженою та наляканою. Але вона завжди памʼятатиме, що її тато Герой. 

Зараз Насті 10 років, вона переходить у 5 клас. Не зважаючи на те, що їй довелось пережити, вона вражає силою свого духу і добротою свого серця: «Я намалювала картину «Пес Патрон». Продала її за 2 тисячі гривень і віддала гроші у фонд «Сильні волею», який готує сублімовану їжу за захисників. Коли я привезла гроші у фонд, мене запитали, чому я вирішила віддати ці гроші. Я відповіла, що хочу, аби наші захисники завжди були нагодовані. 

Потім я плела браслети, продавала їх через соцмережі, а кошти також передавала на ЗСУ. Якось нам написав один блогер, я відправила йому браслет і за це він задонатив 1,5 тисячі на допомогу українській армії.

А ще в мого дідуся є кав’ярня. Я інколи працюю там з дідусем, щоб зібрати гроші на тепловізор для свого дядька. Мій дідусь теж дуже підтримує армію, бо ми розуміємо, що завдяки їм ми зараз живемо. Тому ми всі разом маємо наближати перемогу. 

Якщо порахувати за весь час, то я доволі багато вже перерахувала коштів. Скажемо так, кругленьку суму».

Якось Настя написала лист до святого Миколая, і їй відповів Валерій Залужний: «У мене є велике бажання зустрітися з Валерієм Залужним. Я б у нього нічого не просила, просто побажала б якнайшвидшої перемоги та міцного здоров’я. Якось я написала лист до святого Миколая і попросила у нього танк для дяді Колі (брата мами), який вже більше року перебуває на Бахмутському напрямку і я дуже переживаю за нього. Також я просила, щоб Миколай закрив небо над Україною. На цей лист до Миколая нам відповів сам Валерій Залужний і подякував за таких дітей, які наближають нашу перемогу.

Мама розповідає, як Настя стала підопічною фонду «Діти героїв»: 

«Про фонд «Діти Героїв», що підтримує  дітей, які втратили батьків через війну, ми дізналися з соцмереж. Тоді я зрозуміла, що діти наших військових не покинуті, про них пам’ятають, їм допомагають і вони потрібні. У цих дітей дуже велика сила. Вони пройшли те, що не всі дорослі пройшли. Вони також Герої. І ми дуже щасливі, що теж стали частиною фонду, який тепер підтримує нашу сімʼю».

Анастасія має багато захоплень: «Я граю на фортепіано. Пишу вірші і сама знаю багато віршів на памʼять. А тепер завдяки фонду «Діти Героїв» ще займаюся акторською майстерністю. Ми тренуємо дихання, вимову, вчимо тексти. Мені це дуже подобається. Це моя справа для душі. 

Я закінчила навчання на відмінно. Люблю брати участь у різних конкурсах та олімпіадах і часто займала там призові місця. А в майбутньому я б хотіла стати косметологом. Спочатку хотіла стати лікарем-педіатром, але косметологія також пов’язана з медициною. І це вже два роки в мене незмінна думка, тому це серйозне рішення.

Ще одне моє улюблене заняття — це подорожі. Ми з сім’єю обʼїздили майже всю Чернігівщину. Часто їздили на Голубі озера. Я була в Одесі, в Київ, і в Тернополі була — це дуже гарне місто.

А нещодавно я познайомилась з Маргаритою, яка стала моєю  найкращою подругою. Ми спустились до сусідів на 2 поверх, бо росіяни обстрілювали верхні поверхи. Там я і познайомилися з Маргаритою і дуже зблизились з нею. Раніше я не мала нікого, з ким би я могла погуляти, часто була сама, а тепер Маргарита — моя найкраща подруга».

Добро завжди повертається: «У музичній школі після Нового року ми робили святкування. До нас приїхали дітки-переселенці і ми придумували для них конкурси. Я була ведучою. Це всім дуже сподобалося. Ми ще купили їм невеличкі подарунки. 

У цій музичній школі я познайомилася зі Світланою. Ми досі з нею дружимо. У неї дуже непросте життя. В неї є старший брат, він в 10 класі. Але ні тата, ні мами в них немає. Вони живуть з бабусею і я вирішила, що потрібно їм допомогти. Ми купували одяг, взуття, канцелярію, солодощі — все, що їм було потрібно. Бо добро все одно повертається, тому ми нічого не втрачаємо, а Світлана і її брат отримають підтримку і їм буде легше жити.

Ми кожного вечора перед сном лягаємо спати і віримо, що зранку почуємо сирену, яка сповістить нам усім, що війна закінчилася. Я мрію, щоб всі українці повернулися до своїх рідних домівок, а всі діти зустрілися зі своїми батьками».

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv