«З вас тут ніхто живий не залишиться»: хто розстріляв полоненого українського військового на Чернігівщині
«Я сказала: «Не вбивайте тільки, не вбивайте його», просила», — згадує жителька села Лукашівка Людмила Баєва. Це був день, коли росіяни увірвались до них з чоловіком і забрали 23-річного українського військового, якого родина Баєвих видавала за свого родича.
У село Лукашівка на Чернігівщини російські окупанти з боєм зайшли 9 березня минулого року. Українським захисникам, яких було значно менше, довелось відступати. Боєць 58-ої бригади, 23-річний Вадим Назаров переховувався в будинку місцевих і чекав, що його заберуть побратими. Родина Баєвих вигадала легенду для хлопця, але російські військові прийшли за Назаровим та вбили захисника у дворі старовинної церкви.
Правоохоронці встановили того, хто застрелив військовополоненого, а журналісти «Слідства.Інфо» ідентифікували інших загарбників, які можуть бути пов’язані з окупантом.
«А ЯК ВИ ВЧИНИЛИ Б НА МОЄМУ МІСЦІ?»
Село Лукашівка на Чернігівщині було під окупацією від 9 до 30 березня 2022 року. Протягом 21 дня росіяни встигли перетворити життя місцевих у трагедію. А старовинний храм — Вознесенську церкву — зробити місцем розстрілу людей.
9 березня минулого року Людмила Баєва натрапила у своєму погребі на незнайомця — українського військового, 23-річного Вадима Назарова. Він прийшов сюди, аби сховатись від ворога.
«І він каже: «Ой, добре, що я хоч когось знайшов. Я свій, я свій». І показує на емблеми на руках, що українець. Говорить: «Мені потрібно швидко переодягнутись у цивільний одяг», — розповідає Людмила.
Жінка завела змерзлого хлопця у будинок і познайомила зі своїм чоловіком — Євгеном. Він допоміг їй перевдягти Вадима.
«І ми йому велосипед даємо. Говоримо: «Дитинко, давай на велосипед. Ось тобі їжа. І їдь туди на низ, там наша частина стоїть». А він каже: «Ні, нікуди я не поїду, я буду тут». Ми кажемо: «так подивись, тут крізь російські танки», — продовжує Людмила.
Проте Вадим був впевнений, що за ним повернуться. Він телефонував своїм побратимам і вночі вони мали б його забрати. Вадим хотів врятувати й подружжя: вивезти у безпечне місце. А поки чекав авто, розповів Баєвим про свою матір, дружину та дитину.
«І, отже, прийшла ніч, і він бігав, бігав, дзвонив, дзвонив. І настав ранок, і його ніхто не забрав. Він залишився. Він у кухню зайшов, і давай же їсти за столом. І раптом, несподівано ламаються ворота, все ламається, хвіртка, і людей 20 заскакує з автоматними пострілами», — згадує Людмила.
За її словами, росіяни перехопили телефонні розмови Вадима і вже знали, де переховується український військовий.
«Схопили Вадима і давай кричати: «на коліна, на коліна». Я говорю, це наш племінник (ми так домовилися). «Документи», кричать, «документи». Я говорю: «документів немає». А Вадим усе забував наше прізвище, як звати. І тоді один з росіян дістав ножик. І до горла Вадиму підніс. Мені тоді стало погано, я відчула, що падаю», — згадує Людмила.
Росіяни завели жінку у дім, де провели обшук. А коли Людмила вийшла, то Вадима вже не було. Росіяни забрали хлопця з собою.
«Я давала йому курточку, так натягли на голову йому каптур. Ізострічка лежала тут на верстаті в нього. Так вони очі йому замотали, щоб не бачив, куди вели», — згадує жінка.
Один з окупантів пропонував іншим забрати й чоловіка Людмили — Євгена. Але чоловіка врятував вік, на той момент йому було 68 років, тому росіяни залишили його вдома.
«Там такий рудий був (окупант, — ред.), з вусами. Хотів забрати мене, бо я солдата переховував, але не забрали. А я йому й говорю: «А як би ви вчинили на моєму місці, якби ваш солдат був? Ви вчинили б так само? «Ні». Я кажу: «ну, значить, ми з вами різні люди. Це ж твій захисник. Ти повинен його виручати. Спасати», — каже Євген.
«ТИ РЯТУВАВ, ОТ МИ ПО ТОБІ І СТРІЛЯЄМО»
Росіяни повернулись до будинку Баєвих наступного дня. Вони знайшли автомат та інші речі Вадима.
«Сказали: «Ми вас зрівняємо з землею». І 13-го числа — постріл, метр від хати. Вони спитали у місцевих, де дід, де баба сплять? Вони вистрілили сюди. Думали, що знесли. А ми живі залишилися. Уявляєте? Ну, поранені. Кров тече, нічого не можна зробити. Але живі. Казали: «З вас тут ніхто живий не залишиться… Ми — миротворці», — розповідає Людмила.
Євген Баєв отримав тяжкі травми: йому вибило око, зуби, розбило ніс. Також лікарі дістали маленькі уламки з його голови.
«І от той рудий каже: «От бачиш, ти рятував, тому ми стріляємо по тобі». Мовляв, якби не врятував, нічого б цього не було. Але я про це не пожалкував», — згадує Євген.
Будинок Баєвих досі нагадує про той березень. Місцями — діри від уламків. А на даху сараю — все ще стирчать снаряди.
«І ТАМ ТАК ХОЛОДНОКРОВНО ЙОГО РОЗСТРІЛЯЛИ»
Від родини Баєвих росіяни повели Вадима вниз по вулиці до церкви. Але почався обстріл, тож їм довелось шукати укриття. У місцевої жительки Надії тоді не було воріт перед будинком. Тож вони забігли до неї на подвір’я і зайшли в підвал.
«Ми сиділи всі у погребі. Свати, діти, внуки. І заводить руський до нас невеличкого хлопчика, ростом такий ж, у цивільне перевдягнений. І голова вся забинтована в нього, і очі кров’ю залиті. Очі здорові такі, карі, красиві», — згадує Надія.
Вадим сів біля жінок. «Я і сваха його заспокоювали. Кажу, зайчик мій, все буде добре», — розповідає Надія.
Але як закінчився мінний обстріл, росіяни повели Вадима далі. Разом з ним з підвалу забрали й підлітка — онука Надії.
«Ми просили, плакали: «Не чіпайте дитя, не чіпайте». І зять каже: «Я піду, і мене розстріляйте», — згадує Надія.
Вадима Назарова, онука Надії та його батька, а також ще одного селянина росіяни привели до церкви на подвір’я.
Окупанти катували людей та імітували їхню страту, стріляючи над головою. Але з Вадимом вчинили інакше.
«І там же так холоднокровно це дитя розстріляли. В онучка на очах. І каже: Бабусю, вони його взяли так і залишили під КАМАЗом». І він, бідненький, там лежав аж до 30-го числа, поки не прийшли наші», — розповіла Надія.
Про розстріл Вадима Людмила і Євген дізналися вже після звільнення села. Їхній син впізнав на одному з відео свою куртку й зателефонував батькам.
«Добу ми були з ним, лише добу… І шкода так цього Вадима. 23 роки, хлопчик. У мене він все одно живий десь ходить. Головне, що не можна його повернути з тієї землі. Шкода», — стримує сльози Людмила.
ХТО СТРІЛЯВ?
Слідчі встановили особу командира батальйону 74-ої мотострілецької бригади армії РФ, який розстріляв Вадима Назарова. Це 30-річний Коблік Даніл Алєговіч, уродженець Кемеровської області Російської Федерації.
Даніл воює проти України від самого початку — з 2014 року у складі 74-ої мотострілецької бригади. Зараз він командир одного з батальйонів, який торік окупував Лукашівку.
Українські правоохоронці обвинувачують Кобліка у катуванні цивільних і вбивстві військовополоненого. Справа вже заочно розглядається у суді.
Журналісти «Слідства.Інфо» намагались зв’язатися з Кобліком, але обидва його телефони знаходяться у дружини Альони.
«Так, це його дружина, але він зараз на «СВО». З ним ніяк не можна зв’язатися», — відповіла Альона Коблік. Після цього жінка видалила і заблокувала номер журналістів у месенджері.
Журналісти «Слідство.Інфо» ідентифікували інших російських військових з 74-ої бригади, які можливо причетні до воєнних злочинів та знайомі з Кобліком. Ці військові зараз воюють проти України.
31-річний Макаров Віталій Владіміровіч, теж з Юрги Кемеровської області. І хоч чоловік закрив обличчя балаклавою, журналісти ідентифікували його і знайшли старі фото в російській соцмережі «ВКонтакті».
У документах, до яких журналісти мають доступ, номер телефону Макарова підписаний як номер Кобліка. А в у соцмережах Віталія є спільні з ним друзі.
Віталій Макаров підтвердив, що досі перебуває у складі 74-ої мотострілецької бригади.
Інший російський військовий, який також підтвердив журналістам, що служить у 74-ій бригаді, — Алєксандр Коркін. На своїй сторінці він публікує фото, які доводять його участь у війні проти України.
Частину фото окупантів журналісти показали жителям села Лукашівка. Надія впізнала Кобліка на світлині 2014 року. Макарова з Коркіним ідентифікували пізніше, а їхні фото жителі села не змогли побачити. Тож, хто саме був з Данілом Кобліком під час розстрілу — поки невідомо.