Люди: Чернігівська волонтерка – про рішення не покидати місто і про допомогу людям
Наталка Орлова, відома волонтерка з Чернігова, яка постійно тримає руку на пульсі потреб і проблем бійців, розповіла, з чого і коли почалася її діяльність, хто їй допомагає та про що вона мріє.
Усім відома Наталка Орлова (але це її так знають у фейсбуці, насправді її прізвище Івкіна) народилася і виросла у Чернігові. Все своє життя провела тут, і у важкі часи, під час облоги Чернігова, теж не покинула місто.
«24 лютого, коли росія почала бомбити міста України, то перше, що я зробила – одягнула хрестик. Це моя згадка про бабусю, якої вже давно нема з нами. Тоді чоловік спитав, чи хочу я виїхати, але я сказала «Ні», бо я не пробачу собі втечу і мій дід не для того воював, щоб я сиділа по підвалах. Те саме спитали у свого сина, і дитина теж сказала, що без мене і батька нікуди не поїде. Тоді ми вирішили, що ідемо разом і до кінця», – розповідає Наталія.
Життя до повномасштабного вторгнення
Життя кожного українця розділилося на «до» та «після» повномасштабного вторгнення . Наша героїня не виняток. Діяльність її «до» і «після» — зовсім про різне.
«До повномасштабного вторгнення я починала розвивати клуб настільних ігор, ми зі знайомою проводили розважально-розвивальні та детективні ігри. Мене запрошували на дні народження і до дітей, і до дорослих. І звісно, були плани це все розвивати.
Але 24 лютого все змінилось. І я стала волонтером, саме з тієї хвилини, коли ухвалила рішення, що нікуди не виїжджатиму. Бо поїхати в іншу країну з власного бажання – це вибір. А тікати від ворога – це втеча. Але проблема в тому, що ворог може тебе наздогнати і в іншій країні. Тож або вирішуй, або все життя будеш від чогось тікати. І можливо, колись ти не зможеш собі пробачити, що ти міг щось зробити, але нічого не зробив», – пояснює Наталія.
Із чого почалося волонтерство
24 лютого – дата, яка змінила мирне життя кожного з нас. Це найдовший і найтрагічніший день в історії нашої держави. Але українці не здалися, а навпаки, згуртувалися та почали допомагати одне одному, чим хто може.
Для Наталії Івкіної 24-те стало стартом у волонтерстві.
«24-го лютого всі шукали інформацію у фейсбуці й інших соцмережах. Мені поспливали повідомлення від знайомих волонтерів. Дописи, що комусь потрібні ліки, комусь потрібна їжа, що вже є багато поранених. Тоді я вирішила, що буду теж допомагати, але своїх заощаджень було не так багато, тому я опублікувала фото своїх карток і попросила людей надіслати кошти, хто скільки зможе – а я буду ходити купувати ліки, харчі та передавати нашим хлопцям. Безмежна вдячність людям, тому що відгукнулися дуже багато знайомих і незнайомих людей. Далі я вже публікувала фото-, відеозвіти. І отак із дня в день ми згуртувалися та вирішували/шукали допомогу і допомагали людям», – згадує жінка.
Було багато різних ситуацій, але є моменти, які найкраще відклалися в памʼяті волонтерки.
«Щодня були нові й нові виклики. Хочеться подякувати супермаркету на Центральному ринку, який працював всі дні облоги. Я бігла з сином у цей супермаркет і мене охоронці вже знали, тому пропускали. І я нагрібала те, що потрібно. Також була знайома з аптеки, яка допомагала мені діставати ліки. Всі 37 днів щодня допомагали хлопцям, стареньким людям, сімʼям із маленькими дітьми», – розповідає волонтерка.
Як найяскравіший момент за ці 37 днів облоги в памʼяті Наталії закарбувався спогад про 20-тонну допомогу.
«Я буду все життя вдячна людині Анжеліці Кобелєвій-Лисковій, бо коли вже постала проблема з їжею, і я була на межі відчаю, бо не знала, де її шукати, то до мене приїхала фура з гуманітаркою, там було 20 тонн. І це були мої перші сльози, бо я зрозуміла: ми справимося. Адже від мене чекали допомоги переважно старі люди, які точно не дійдуть до магазинів. І нікуди далеко. Це мами з дітками, хворі люди. І отак усі 37 днів ми їздили. А потім облога закінчилася. І певний час ми допомагали і військовим, і цивільним», – каже Наталія.
Про допомогу зараз
Творити добро можна по-різному та результат однаковий – безкорислива допомога, що приносить благо та радість.
Як упевнена наша героїня, в допомозі важливі контроль і звітність.
«Зараз я допомагаю патронатним сім’ям, яких давно веду. Працюю з підрозділами, особливо допомагаємо штурмовикам і медикам.
І от де можна ми завжди звітуємо, завжди контролюємо, щоб ті, хто просить, отримували все те, що відправляли. Контролюємо, просимо хлопців, щоб надсилали фото.
Потреб і запитів від хлопців дуже багато. Нічого від себе ми не купуємо. Тільки коли узгодимо всі характеристики техніки і всі деталі. Тому що це тонкощі, на яких знаються тільки хлопці», – ділиться жінка.
Моя підтримка – це люди
Наталія Івкіна каже, що її сила та підтримка – у звичайних людях.
«Звичайні люди – незвичайні. Бо допомога саме від людей, які з великим серцем! Це просто нереально потужна спільнота, і жоден волонтер без підтримки людей нічого не може зробити! І я дуже вдячна кожному! Коли ти дізнаєшся, що дівчата, наприклад, у яких розбомблений власний будинок, приходять допомагати іншим і за свою біду навіть не кажуть… Уже потім тільки дізнаюсь про їхню біду. І коли такі люди діляться чимось, то це взагалі розриває серце. Важко висловити вдячність усім людям, яку я відчуваю, це важко передати», – наголошує вона.
Немає скраю в Україні, зараз усі хати під ракетами
«24 лютого Україна, можна сказати, повстала і стала монолітом. Ми допомагали одне одному, ми йшли пліч-о-пліч. Нам було всім страшно, лячно. Кожен це сприймав по-своєму, але в людях почало прокидатися щось людяне, це була переоцінка життя, власних цінностей. І я можу сказати лише одне: наша Україна – дуже багата і щедра країна, і якщо люди усвідомлять, що наша сила – в єдності, в людяності, ми будемо дійсно непереможні. У нас є для цього все, нема тільки національної свідомості, що ми – вільні, що ми повинні поважати себе і всіх, хто поруч. Нам треба навчитися зі світових прикладів брати краще, враховувати свій менталітет і рухатися цим шляхом.
Нам треба єднатися, нам треба навчитися чути одне одного та навчитися мирно жити у власній країні. І стати монолітом. І таку монолітну націю, яка захищає свої права всередині країни, сповідує мир і сповідує повагу, неможливо перемогти.
Завжди брати відповідальність на себе за власний вибір. І забути назавжди говірку: «Моя хата скраю». Немає скраю в Україні, зараз усі хати під ракетами.
Для мене як для мами важливо, щоб діти не боялися засинати у власних ліжках. І щоб у країні, в якій живе моя дитина, панував мир. І щоб у країні створилися такі умови, щоб хотіли їхати не з України, а до України! Для навчання, для туризму, щоб зберігалась історія.
Я бажаю всім закохатись у мову поступово і закохатись в історію власної країни, закохатись у країну. І коли люди любитимуть власну країну, тоді не буде питань, що ми вибираємо когось, хто керує країною не заради країни й українців, а заради чиїхось інтересів. Тоді ми будемо усвідомлювати і рухатись у напрямку розвитку країни.
І ще раз хочу подякувати всім тим, хто допомагає вести збори, хто донатить, хто надає знижки. Хто щось мені передає, бо буває так, що закривають запит. Представникам бізнесу і, звісно, просто людям. І просто тим, хто не заважає робити роботу. Дівчатам-волонтерам я хочу побажати наснаги, спокою і не забувати про себе. Тому що дуже сильне виснаження, але всі розуміють, що в нас немає іншого шляху до нормального цивілізованого життя», – сказала Наталія Івкіна.
Тетяна Хомич
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv