«Найменший за званням і за зростом»: очільник Менської громади Геннадій Примаков – про свої армійські будні
Від початку березня голова Менської громади Геннадій Примаков служить у Збройних Силах України. Близькі до нього люди казали, що такий намір він виношував давно і таки зважився.
Уже минув майже місяць – достатньо часу, аби зрозуміти, чи вірним було ухвалене рішення. Тож чи, бува, не жалкує солдат Примаков, що відмовився від «броні», і як минають його армійські будні – далі в інтерв’ю.
Пане Геннадію, зрозуміло, що життя цивільної людини та військового – дуже відрізняються. То як почуваєтеся в новій ролі військового?
Нині зовсім по-іншому живу та мислю. Якщо раніше були постійні дзвінки і люди, якісь питання треба було вирішувати, то тепер – інакші турботи. Ліс, намет, їжа, приготована на вогні, постійні тренування, дуже багато фізкультури і фізичних навантажень, дуже багато свіжого повітря. Інструктори і медики – чудові, і довкола люди – віддані своїй справі, зокрема офіцери. Годують добре. Не бачу навкруги ображених, лише тільки впевнених у собі людей.
Ви згадали, що нині у вашому житті – багато тренувань. Чи важко вам?
Відверто, так.
Загалом що найтяжче для вас в армійських буднях? Можливо, рано прокидатися?
Я – ранній птах. Удома завжди прокидався о 5-й ранку. Тому ранні підйоми мене не лякають. Найскладніше для мене – це носити важке спорядження, коли на себе навантажуєш все що треба – боєкомплект, бронежилет та інші речі – і так йти до місця навчання 3-4 кілометри пішки. І потім так само повертатися після навчань назад. Оце, мабуть, для мене найбільш незручне.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Не лише засіб зв’язку, а й річ, без якої – ніяк: чернігівці розповіли, чим для них є смартфони
Ви змінилися ззовні, можливо, схудли?
Є трохи. Бо зайве на собі тягати важко. Хоча в армії так добре годують, що ті, хто добре їдять і добавку просять, не худнуть. Смачне все без винятків. Я до такої їжі не звик, але вона дуже смачна. Всі страви – з м’ясом. Нині піст, то я пощуся, майже не ходжу до їдальні. Але коли рибу дають, то їм.
А так поїхав, купив яблука, банани, мандарини, рибку. Картоплю печемо на вогнищі з хлопцями, рибну юшку варимо. З голоду не можна пропасти.
Плануєте весь піст витримати?
Так, звісно, обов’язково. Якщо в такому малому будемо слабкі, то як можна на Перемогу розраховувати?
Де служите?
Державна прикордонна служба. Підрозділ реактивних систем залпового вогню РСЗВ. Нині проходимо навчання. Я – навідник у підрозділі. Маю вірно і точно навести ракети, щоб вони принесли повне задоволення тим, до кого летітимуть.
Не пошкодували про своє рішення піти до війська?
Ні. У мене в родині всі чоловіки, які мають змогу тримати зброю та яким ще не виповнилося 60 років, служать у війську. Жодного ухилянта в моїй родині немає. Всі племінники, зяті зі зброєю захищають українську землю. Я замикав цей родинний процес.
Ви звикли бути керівником, а у війську треба виконувати накази, то нема проблем у вас із цим?
Не можу сказати, що мені важко в цьому сенсі, просто трохи незвично.
Ви просто солдат, жодного звання у вас немає?
Так. Звичайний солдат. Найменший за званням і за зростом.
Із хлопцями, з якими служите, спільну мову знаходите?
Я ж пішов не сам, зі мною пішли шість «менюків», так тут нас називають. Тому, звісно, спільну мову знаходимо. І в звичному житті ми постійно спілкувалися, підтримували одне одного.
Мені комфортно, хлопці – хороші, командири – мудрі, які пройшли все на цій війні, бо не один рік воюють. І тому є впевненість, що все буде добре і буде Перемога. Нині – головне добре навчатися, щоб не мати великих втрат. Наразі довкола мене – дуже професійні інструктори, а також маємо вдосталь часу, сил і засобів, аби навчитися всього, що треба знати в бойових умовах. Тому все добре.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Спілкувалась Ірина Осташко
