Наша колега з чернівецького порталу «Версії» Галина Єреміца перевіряла на собі, як почуваються безхатченки, коли за вікном під мінус 20.
Галина Єреміца, журналістка газети «Версії», перевірила на собі, як почуваються безхатченки, коли за вікном під мінус 20.
У цій «операції» брала участь уся редакція. …
Ми усвідомлюємо, що лише доторкнулися до світу безхатченків, що це тільки вершина айсберга… Бо не ділили з ними підвалів, не жили в теплотрасах. Але навіть кілька годин, проведених в образі людей, які живуть на узбіччі суспільства, змінюють світосприйняття…
Це було минулої найхолоднішої суботи. Один із керівників ТЮЧ (театр юних чернівчан) Іван Данілін за допомогою кількох штрихів і макіяжу (синці під очима, ефект брудного обличчя і «вибитого зуба» – зуб замальовується чорною гуашшю та клеєм), перетворив нашу героїню на бомжиху, щоправда, колишню інтелігентку.
— За 15 хвилин я вже нічим не відрізнялася від тих, хто мешкає на вулиці, – каже вражена Галя, розглядаючи себе в дзеркалі. – Хоча психологічно спочатку було якось… незатишно. Але назвався грибом – лізь у борщ. І я почала свою гру.
Для повноти образу мені дали ще й візочок на колесах. З ним я й пішла до першої точки – смітників. Попорпалася зверху, та, крім порожньої пачки від цигарок та упаковки соку, нічого корисного не виявила.
Колеги –Любов Кафанова та фотокореспондент Ігор Константинюк – постійно супроводжували Галину.
За 5 хвилин «заробила» на буханець
Щоб перевірити реакцію перехожих, Галина попросила у досить солідного дядечки з барсеткою гривню на хліб. «Точно на хліб?», – засумнівався той. Та, почувши ствердну відповідь, дав 2 грн. Ігор зафіксував цей момент фотоапаратом, що дуже обурило «добряка», який навіть хотів побігти за фотографом. Але минулося.
Галина: – Дорогою до тролейбусної зупинки я намагалася ще розчулити перехожих на якісь кошти, та люди були байдужі.
Наступна спланована «точка» – вхід до магазину «Чернівці» на вул. Головній, де, як правило, просять на «пропітаніє». Неподалік від нього мета нашої подорожі – пункт обігріву. Туди довелося їхати тролейбусом.
Галина: – Зайшла, заплатила за проїзд, сіла. А в голові думка: невже ніхто не присяде поруч, біля мене? Повірте, страшне відчуття. Пощастило, присіла якась старша жіночка, але швиденько зіскочила. Потім плюхнувся під своєю вагою кремезний чолов’яга, який одразу ж рефлекторно від мене відвернувся.
Приїхали, йду під магазин. Стою з протягнутою рукою. Прошу на хліб. Виходить крутий молодик – без жодних слів кидає мені копійки, оскільки в гаманці тільки «крупняк». Наступні двоє не реагують на мене. А ще один пройшов, обурюючись: «Хто б мені щось дав…».
Потім вийшла жінка. Відійшовши на кілька кроків, повертається і кидає копійки зі словами: «Але щоб дійсно на хліб…». Останній перехожий із презирством вигукує: «Іді работай!». Ледь себе стримала, щоби не відповісти: «А я що тут роблю?». За 5 хвилин жебрацтва в мене назбиралось 3,8 грн – якраз на хліб.
… Аж на порозі добрі люди
Під магазином стояти холодно, й учасники «акції» пішли грітися. У пункт обігріву Галина зайшла сама, а через 10 хвилин навідалися й колеги, так би мовити, робити матеріал. І «бомжа» Галину, і журналістів рятівники зустріли люб’язно.
Галину запросили до грубки, запропонували поїсти. За кілька хвилин на столі був плов, щоправда, без м’яса, хліб, кетчуп, сіль, гарячий чай, варення. У цей момент прийшли двоє молодиків із пакетом хліба і трьома пачками масла. Галі одразу ж перепало й масло до чаю.
Галина: – Доїдаю. Прошу цигарку в МНСників. Ті кажуть, що не курять, але просять прибрати за собою посуд, показують, куди. Я запитую їх, чи можна у наметі заночувати. Вони кажуть, що вночі можна прийти погрітися, але не ночувати.
Тут зі мною вітається новий напівтверезий молодий клієнт намету, запитує, як справи. Я відповідаю, що замерзла. Він намагається завести розмову, пропонуючи заночувати в нього на квартирі: «Попйош кофє, покушаєш, поспіш, но утром уйдьош. Не бойся, я приставать не буду».
Я відмовляюся, але запитую: «Якщо у тебе є житло, чому ти тут? Що ти тут робиш?». Відповідає: «Я здєсь чісто по пріколу. Я захожу пообщаться с людьмі».
У нашу розмову втручаються хлопці-рятівники, які пропонують мені підшукати собі теплий одяг, гора якого лежить у наметі. А ж тут на порозі знову добрі люди, причому мої знайомі, заможні підприємці з Калинки, які привезли кілька кілограмів копченого сала, домашні закрутки, нові шкарпетки.
Щоб вони мене не впізнали, сідаю біля грубки й схиляю голову. А в душі – втіха й радість: є ще люди, яким небайдуже, як живуть інші, ті, хто без житла. Я дякую за тепло, їжу, збираюся йти, аж тут МНСники пропонують мені хліб, шмат сала, пачку чаю та шкарпетки.
Як добре, що в редакції тепло…
Галина вийшла з повною торбою, неподалік на неї чекали колеги, які вже добряче замерзли. Разом пішли до тролейбуса, жваво обговорюючи пригоду. І раптом помітили, що на них здивовано озираються люди. Що не кажіть, а компанія звичайних людей із безхатченками викликає нерозуміння і подив. Приїхали до редакції, відігріваємося. Як добре, що маємо стіни, що в них тепло. Найбільше радіє Галина: «Як добре, що це була тільки гра…»
Враження журналістки-бомжа Галини ЄРЕМІЦИ
– За короткий час бомжування я гостро пережила три відчуття. Власною шкірою відчувала, як мені співчувають. Але переважно ті ж таки безхатченки. З боку МНСників – жалість. Натомість від окремих людей пахло… презирством. Дивилися не на мене, а крізь мене. І склалося враження, на рівні підсвідомості, що я нібито людина і водночас нелюдина, а щось таке середнє, незрозуміле.
Ти ще нібито й не на тому світі, але якось і неповноцінний член цього світу. Ти не в системі. Як на мене, безхатченство – не вирок. Але це хвороба суспільства. Її можна вилікувати, якщо зрозуміти просту істину: все залежить від кожного з нас.
Джерело Версії
