20 років тому. Село на півночі України. Кінець грудня. Вулиці засипані снігом. Дороги не розчищені. Сніг падає третю добу. Морозяний ранній ранок вихідного дня. Хтось везе саньми ялинку з лісу, хтось куйовдиться по господарству, хтось – прилип біля телевізора (щось цікаве по УТ-2 показують).
Суспільство, на щастя, ще не має гаджетів та інтернету. 10-річний хлопчина швиденько проковтує гарячі оладки (щойно з печі), запиває пряженим молоком і мчить на лижах до трепетної дитячої зимової локації. Шкільна гірка. Там уже гамірно. Дітвора з усього села (а це, між іншим, 12 кілометрів від одного кутка до іншого) вже влаштовує тест-драйви своїм лижам чи санчатам. Деякі зі сльозами-яблуками на щоках уже повертаються додому, в руках – розламані навпіл лижі… Та через півгодини вони знову тут, але вже із санчатами.
Десятирічний хлопчик обережно з’їжджає на лижах із гірки, обираючи більш безпечний спуск. Бо ж розуміє: якщо лижі зламає, нових ніхто не купить. Цю філософію розуміють усі… Лишень безстрашні «старшаки» блискавкою спускаються вниз із найвищих найекстремальніших гірок.
Увесь цей кагал движнячить на гірці до самого вечора. На жаль, вечори тоді наставали швидко. Дні короткі… І щойно починало темніти, діти потихенько неохоче розходилися по домівках. Розповзалися. Мокрі, замерзлі, втомлені, неабияк голодні, але… такі щасливі.
Десятирічний хлопчик удома отримував символічні «на горіхи», відбував приємний термін обсихання на печі, вечеряв, читав принесений вранці поштаркою журнал «Барвінок» і солоденько засинав. І всю ніч снилися йому безкрайні засніжені поля, височезні гори, льодовики. А ще він бачив уві сні якогось знайомого десятирічного хлопчика, який на лижах блискавкою мчав із височезної гори…
На наступний недільний ранок усе повторювалося. А якщо на вулиці трошки теплішало і була відлига, то ліпили сніговиків і грали в сніжки. Розваг вистачало завжди.
Таким було моє щасливе зимове дитинство. Щасливе. Справжнє.
Тепер зі щемом на серці приходжу на зарослу бур’янами шкільну гірку. Узимку тут мертва тиша… Сюди вже років 10-15 ніхто не приходить кататися на лижах і санчатах. Дедалі менше людей зустрічаєш на вулиці. Молодь тоне в смартфонах і комп’ютерах. Невже це і є сучасне дитяче щастя? А цьогоріч зима, здається, взагалі образилася на нас через те, що ми її не цінуємо, та відмовляється приходити.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
