Зустрічі з людьми праці – чи то сільськогосподарської, чи то освітянської, чи то митецької – завжди потребують вдумливості від журналістів. Особливо в наш буремний час важливо з розумінням підходити до висвітлення життя наших земляків.
На розмову з нашою героїнею Світланою Ненаженко, художницею та педагогом дітей з особливими потребами з с. Старий Білоус, ми налаштовувалися недовго: жінка виявилася відкритою для комунікації.
Пані Світлано, почнемо зі знайомства з вашим фахом: який маєте досвід мистецької роботи?
Малюю з дитинства, може, з самого дитячого садочка. Все життя набуваю досвіду. Закінчила наш Чернігівський тоді ще педагогічний університет (зараз НУЧК), факультет початкової освіти з додатковим фахом «вчитель малювання» у 1999 році й відтоді випробовую себе і як педагог, і як митець.
Чи були персональні виставки або виставки у складі якихось угрупувань?
До персональної ще руки не дійшли, а от у складі були. Зокрема, Хорватія років 15 тому проводила гарні мистецькі школи і ми, молоді митці, писали на пленері та ділилися ідеями, і, звісно, виставляли роботи.
Як мисткиня у якому стилі ви себе відчуваєте, позиціонуєте і, відповідно, працюєте?
Мабуть, питання стилю я для себе навіть не порушувала. Щось на перетині з реалізмом та імпресіонізмом.
Чи є улюблений жанр?
Портрет, безумовно. Свого часу керівництво Навчально-методичного центру професійно-технічної освіти, де я працювала, готувало сюрприз для колишнього мера міста. Для мене – це один із перших досвідів написання портрета на замовлення. Також пишу портрети багатьох знайомих.
Коли портретуєте людину, то на що насамперед звертаєте увагу?
Передусім мені хочеться налаштуватися на внутрішній стан, спіймати хвилю людини, відчути її, а тоді вже оцінити пропорції та особливості, спостерігати, який ніс, які очі. Бажано зрозуміти, яка міміка притаманна, що цю людину відрізняє від інших людей у поведінці.
Чи потребуєте під час портретування розмови з моделлю?
Бажано розмовляти і бажано розтягнути спілкування в часі. Хоча це розкіш. Мінімально просять люди працювати, тобто один сеанс. Переважно люди дуже зайняті, не мають часу та можливості.
Пані Світлано, відомо, що, окрім живопису, ви ще маєте сценографічний досвід.
Так, вмію робити декорації. Давайте пригадувати. Сценографічний досвід маю ще з далеких часів, тобто 2008 рік, мабуть. Це було перше входження в цю справу, коли з благодійною громадською організацією «Аратта» ми співпрацювали та готували вистави «За течією» і «Гороховий міракль». Тоді це був театр «Дивосад» для людей з особливими потребами, який пані Марина Каранда створила разом із соціальним педагогом Тетяною Маринащенко. Я запропонувала, щоб були змінні декорації на липучках. Тобто «капустяний» такий принцип: наліплена одна, потім друга, потім третя. І у відповідний момент експресивним рухом актори здирали тканину. Ідея сценографа була рушійною силою для розвитку якихось дій акторів. Поїздки до Польщі на міжнародні фестивалі особливих театрів були вдалими, привезли гран-прі. Радію, що і моя робота цьому сприяла.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Солістка гурту KAZKA відвідала деокуповане село на Чернігівщині
Чи були інші сценографічні роботи, відзначені нагородами?
Так, і це вже безпосередньо пов`язано з аматорським молодіжним театром «EXLIBRIS», що виборов у 2020 році проєкт Бюджету участі та створював разом із професіоналами з драмтеатру глибоку сучасну антинаркотичну виставу «Потьмарення». У мене там були завдання складні та цікаві – розписати два однакові костюми чоловічі, бо герой переживав роздвоєння особистості і його різні хлопці грали. Також виготовити треба було гігантське простирадло, розписане зеленою тлею. Такі комахи – то поганий тріп одного з героїв, який помре від передозування. Також як художнику класно було прочитати в сценарії, що сорочку «усмирення» розписати треба за мотивами картин всесвітньовідомого художника Василя Кандинського. Вистава отримала багато дипломів на фестивалі «Під маскою легенд».
Пані Світлано, відомо, що ви – книжковий ілюстратор. Розкажіть про ці сторінки біографії.
Різні автори звертаються з проханням проілюструвати вірші, повісті, романи. Остання робота як ілюстратора – це п’єси. Приємно, що встигли видати до війни. І я, і автор задоволені лаконічними ілюстраціями. А були книжки з проблемами. Самого автора вже немає на світі, поганого нічого сказати не хочу, але душу вимотала людина дуже сильно. Велика біда замовників, коли вони не вміють розмовляти з художником або не фіксуються на початковому замовленні, тоді в них думка розмита та блукає. А людина не розуміє, що для ділових стосунків це неприпустимо.
Як відбувається процес творення книжкової ілюстрації?
Спершу це знайомство з автором. Ми читаємо книжку, він тлумачить, що хоче від ілюстрації. Інколи автор малює ескізи, я працюю з ними, професійно перемальовую, затверджуємо. Можна додати свої ідеї. Був випадок, коли повністю моя ідея стала ілюстрацією. Професор кафедри філософії та культурології НУЧК Володимир Личковах, доктор філософських наук, викладав філософію на курсах підготовки до складання кандмінімуму. Я надихнулась його ідеями і зобразила вченого у вигляді Іллі Муромця, а грива коня – то були різні ідеї, філософські терміни, наче стрічки такі, і на кожному пасмі було написано все, що ми вивчили за рік на курсах. Дружній шарж сподобався і використовувався професором у своїх книжках, як ілюстрація.
Стосовно приватних замовлень, які пов’язані зі скульптурою: були проєкти, які ви вирішити опанувати?
Так, це ліплення моделей для однієї нашої чернігівської фірми, яка займається гіпсовими молдінгами. Це була реставрація химери для Нацбанку, що охороняє гроші. Якщо її на цей момент не зняли, можна переглянути, її повісили на сходах тоді.
І кілька років тому для цієї ж фірми, для реставрації будинків робила різні візерунки, валюти, розетки. Замовники показували історичні знімки, якими мали би бути деталі, давали розмір. Так, довелося працювати як художник-реставратор. Тут нічого вже творчого не було, тут був такий математичний розрахунок, міліметр до міліметра, щоб люди, коли реставруватимуть фасад історичної будівлі, були впевнені у візуальному ефекті автентичності.
Тобто ваша різна творча практика показує, що перепон опанувати якусь нову технологію немає?
Так, було б бажання. Коли я викладала в образотворчій студії й у нас було скрутно з гіпсами навчальними, для своїх учнів я їх сама ліпила з глини – моделі руки, ноги, відливала зліпки. Щоб показати дітям якусь модель, треба було її спочатку створити. Досі в студії «Оригамі» стоять мої оригінальні моделі руки та ноги.
Чи був досвід суміжних до живопису, графіки, скульптури видів творчості?
Так, залюбки давала тренінги як викладач основ гриму. Хоч досвіду гримера не було, але досвід художника дав можливість екстраполювати, тобто розширити. Я пам’ятаю заняття, коли розповідала про частини людського обличчя і як можна його трансформувати за допомогою живописних прийомів, створити синці, зморшки, видовження, потовщення, опухлість як зобразити. Що цікаво, якщо людина вміє це зробити на полотні, то не страшно пробувати це зробити на реальних моделях. Моделі залишилися страшенно задоволеними. Я так розумію, що закони живописні, графічні, композиційні є універсальними. А досвід боді-арту маю приватний ще, родинний, так би мовити. По-перше, діток треба розмальовувати і своїх, і чужих, свято так створюється. Якщо серйозніше, то я працювала в ПТУ №13, ліцей побуту професійний. Там були перукарі та візажисти. І коли перукарі готували зачіску для якогось конкурсу, то ми малювали їм «красу на обличчі» і перетворювали дівчину на якусь мавку чи іншопланетянку. Радилися ж із перукарем, що майстер хоче, і тоді підбирали макіяж, розпис, образ.
Які художники подобаються, надихають вас? Як відбувається діалог із великими?
Люблю і ціную сучасних українських митців. Окремо цікавими є Аліна Максименко, Євгеній Шаповалов. У глибину століть якщо зазирнути, то з дитинства подобалися Ренуар і Мікеланджело. Багато хто подобається. Проте конкретно важко пригадати. Це ж не цукерки, коли кожна однакова, а тут можна творчість не загалом брати за дороговказ, а один-два твори.
І до питань сьогодення підходимо. Коли трапилися трагічні воєнні події цієї весни, ви з дітьми вирішили емігрувати. Яка країна прихистила, що там мистецького, що там творчого? Як вдалося співіснувати та знайти себе?
Нас прихистила спершу західна Україна. Доїхали до Вінниччини, до родичів чоловіка, а потім вирішила поїхати далі, тому що не знала, як виживемо. Наше село бомбили дуже і я розуміла, що можна приїхати «в нікуди». Зарплатні не було, двоє малих дітей, бабуся, яка тут лишилася. Це була помилка, і життя навчило, що треба все забирати: всіх родичів і котів, собак, щоб сумління було чисте.
Думалося, що на тиждень-два, а виявилося, що на три місяці. У мене подруга в Таллінні, ми дружимо понад 10 років, познайомилися на малюванні. Прийшла до мене вчитися і за другим заходом дуже здружилися. Вона мене стимулювала наважитися і вибрати цю країну. Вибирала логічно, тому що мета була все ж не подорожувати, а суто практична – подалі від Польщі, бо вона перезаповнена і роботу знайти важко. Естонія – російськомовна країна, це для українців не патріотичний, але функціональний варіант, бо сама естонська дуже важка мова.
Де вам вдалося працевлаштуватися?
Спершу працювала на заводі «Jeld-Wen», світова корпорація, але підприємство саме в місті Раквере, де ми жили. Я працювала в цеху, де виготовляли одвірки, я їх шпаклювала. Аж чотири зміни, 12 годин зміна – так на заводах працюють. Дисципліна дуже жорстка. Щоб потрапити на цей завод, ми півтора дня проходили інструктажі та здавали тести комп’ютерні. До речі, Естонія дуже комп’ютеризована країна, вчителі там не пишуть жодного плану руками. Потім уже мені зателефонували з Таллінна і запропонували працювати в школі для особливих дітей, у яких розлади поведінки, але інтелект збережений. Українських дітей з особливими потребами в мене було четверо. Так легко я ще ніколи педагогікою не займалася.
Які вони ментально, естонці?
Естонці дуже добрі, повільні. Але відгукуються на наш біль. У мене мета була: пані Регіна Гусак тут, у Чернігові, під обстрілами займалася польовою кухнею і їй завжди були потрібні гроші на ті обіди та благодійність. І коли я їхала з Польщі в евакуаційному автобусі, познайомилася з жіночкою-естонкою. Вона з військового відомства. Я дуже просила, щоб вона знаходила журналістів, бо Чернігів був в інформаційній тіні, коло замикалося. Я собі придумала таку місію, що мені це треба – хоч якимсь чином допомогти. Повільно, але вдалося: двом ЗМІ я дала інтерв’ю про наш Чернігів. Потім познайомилася із пастором-баптистом. Загалом Естонія – не дуже віруюча країна. Пастор-баптист – це ніби екзотика така. Він нічого не нав’язував, не читав проповідей. Просто людина, яка приходить, запитує, чим допомогти. Він мені дозволив сидіти у нього в церкві та малювати портрети. Ці гроші зробили рекламу – естонці самі купили матеріали (бо не було в мене ні олівця, нічого). Люди розуміли, що треба, і це надовго. До речі, Естонія вже в березні – квітні думала, що ця війна надовго, знала прекрасно, на відміну від деяких українців. Я їхала наївно на тиждень-два. І коли нам у березні приносили волонтери босоніжки, футболки, то я не вірила, що мені це все знадобиться. Тому я пережила здивування від їхньої раціональності та взялася малювати портрети. За роботу брала небагато грошей. Це у євро небагато, а у гривнях нормально виходить. Усі гроші були відіслані Гусак Регіні як волонтерська допомога дітям Чернігова.
Ви живете у Старому Білоусі. Чи вцілів приватний будинок?
Мій будинок вцілів, але ті тижні запам`ятала назавжди. Ночували в погребі. Перші дні війни була електроенергія, а потім відключили. Готували на вогні. Бо газу не було. Треба було вилізти з погреба, зрозуміти, де іде обстріл, чи далеко чи ні, чи від нас, чи до нас. Ми тоді розумні вже стали. Не знаю, як у місті, сирен у нас, інтернету, нічого такого не було. То треба було наламати гілля, скільки треба, бо ж не будеш палити камін увесь день, заварити чай і каву, сусідці закип’ятити води, може, каші їй зварити теж. Вона не зовсім немічна, але старенька. Так, ще казан тваринам наварити. Мабуть, як усім нам тоді, було непереливки, вдячна долі, що це вже позаду.
Що зараз за відчуттями і за планами?
Планів як таких нема, або вони з озиранням на ситуацію. Треба сьогоденням більше жити, розглядати кілька сценаріїв і бути готовим до всього. Це я такі висновки зробила. І нічого не боятися, вірити в перемогу.
Замість запитання про творче кредо. Що ви зараз намалювали б, якби мали вільні кошти та вільну стіну на якомусь будинку в Чернігові?
Зараз не до стіни. Просто хочу намалювати своїх доньок, написати кілька акварельних етюдів квітів, зробити маленьку серію шаржів-замальовок про свої мандри. Так, як і будь-яка творча людина, виговорити в живописі чи графіці пережите. Усім землякам бажаю надії на краще.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Бесіду вели і записали Марія Янків та Ярослав Сінчук
