Культура

Святині Чернігівщини: історія другого народження Миколаївської церкви (Фото)

У селі Городищі Менського району вже залишилось не так багато людей, які можуть похвалитися, що ходили до Миколаївської церкви, коли ще у ній відбувалось богослужіння. Було це востаннє на початку 60-х років минулого століття. Сорокарічні ж памʼятають у цьому унікальному храмі колгоспне зерносховище і похмурі лики святих, що сумно і пронизливо дивилися з напівтемряви. У 1991 році зʼявилось риштування зовні і всередині будівлі. Незадовго до цього в Городищі однією з перших в окрузі було частково відремонтовано Михайлівську церкву, зведення якої датується 1898 роком, та відновлено в ній богослужіння. Кошти громади були спрямовані на завершення ремонту в чинному храмі. Миколаївська ж тихо чекала своєї черги. Покрівля тоді вже проржавіла, шалівка подекуди почала відпадати, підлога прогнивала від решток неприбраного збіжжя. Вікна, сяк-так забиті кривими обаполками, зяяли щілинами і дірами, а за вітряної погоди було чути гудіння, схоже на стогін, і моторошне завивання – церква благала не дати їй загинути. Та роботи з реставрації унікального храму (збудований у 1763 році) так і не розпочалися. Риштування ж невдовзі було розібрано деякими «хазяйновитими» городищанами для власних господарчих потреб.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Військово-історичний музей поповнився новим бойовим стягом

А потім церква гинула на очах. Ніби втомилась боротися за життя. Заїжджі туристи, історики, журналісти, мистецтвознавці – хто тільки про неї не писав – в один голос критикували місцевих жителів, звинувачуючи у байдужості та рагульстві. Мовляв, руйнується унікальна памʼятка, а селянам достатньо відремонтованої в центрі «нової і красивої, а ця стара і негарна»… Не можна цілковито заперечувати справедливість критики, але фінансові можливості сільської громади не були настільки потужними, щоб братись до справи. А бабусям і справді достатньо було однієї церкви, аби було де свічку поставити…

У 2011 році в купол Михайлівської церкви влучила блискавка, нищівна пожежа залишила храм напівзруйнованим, тому всім миром заходилися збирати немалі кошти на його відновлення. Тоді навіть постав вибір, котру з двох церков доцільніше ремонтувати. І зупинилися на тій, що в центрі села – Михайлівській. Бо дешевше…

Кількома роками раніше Миколаївська церква мала ще один шанс: у 2003-му нею зацікавились у Києві, оскільки було доведено, що саме з Городища Менського району веде початок знаменитий рід Кістяківських. Було визначено місце поховання отця Федора Кістяківського і його дружини на цвинтарі біля занедбаної красуні, встановлено нові хрести, розчищено територію довкола. Але йшов рік за роком; вітром зривало проіржавілу бляху з похилених бань, трухлявіли балки; нарешті провалився дах над входом на місці розібраної  в часи, яких у селі вже не памʼятають, дзвіниці. І впали хрести…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ніжинський університет відкриває музей радянського побуту

«Зробіть щось! Вона ж страждає! Нема сил дивитись», – слова немолодої жінки, що все життя проходить повз неї й останні три десятиліття не має від того спокою. Було зрозуміло перше: пора діяти, друге: самотужки її не підняти. Та хіба ж то село забило на сполох? Ні. Приїхали ті, хто привіз не порожні балачки про унікальність, безцінність святині, а конкретні пропозиції: проект реставрації і кошторис. Але за умови, що Миколаївську церкву перевезуть до Музею народної архітектури і побуту в Пирогові. І тут ми, оті, хто десятиліттями мовчки спостерігав, як храм у прямому розумінні слова падає, враз заскандували: «Не дамо! Гріх віддати церкву! Реставруйте тут! Вона наша!». На що у відповідь почули справедливе: «Якщо ваша, чого ж досі чекали?». Позиція делегації спиралась на перспективу не лише реставрувати справді безцінну історичну й архітектурну памʼятку, а й зробити її доступною для всіх українців, відновивши саме в музеї. Більшість городищан усе-таки розуміли, що привести церкву до стану, коли вона зможе стояти ще століття (бо вона саме того варта!), без коштів меценатів аж ніяк не вдасться. І не було жодного, хто хотів би з нею попрощатись. Молодий фермер справді був готовий виділяти щороку значну суму, аби тільки храм залишався у селі. Але ж мала б знайтись ще й компетентна енергійна людина, яка готова була б взятись не просто зібрати місцевих майстрів, купити і привезти матеріали, а й виконати складні інженерні розрахунки. Інакше церкву хіба могли трішки підлатати – на що грошей вистачило б, а через двадцять років без капітального ремонту повернулося б руйнування. Обіцянки ж представника однієї з політичних сил на сесії сільської ради про суму, яку нібито дає лідер партії на реставрацію храму на місці, були не більше, ніж балачками проти готового вже оплаченого проекту, наданого архітектором з Києва. Було прийнято рішення якраз не віддати, а врятувати. Як не в селі, то хай у музеї, аби жила!..

Газети, інтернет, навіть центральне телебачення впродовж двох років не вщухали: «Голова і депутати церкву продали!», «Навіть директорка школи не хоче, щоб у Городищі була церква!», «Куди вивезли церкву з Городища?» Усі, хто бажає побачити наш врятований храм, завітайте до музею в Пирогові. Вона є! Вона жива! І вона досі наша. Ми не зуміли подбати про неї у себе в селі, але наважились дати їй шанс.

Миколаївська церква з села Городища народилась вдруге, щоб жити віки. Посилаючись на статтю Леоніда Горлача в «Українській літературній газеті», повідомляю, що храм перевезено і зведено заново у тому ж вигляді, що є знайомий городищанам, завдяки зусиллям синів Олекси Прокоповича Довгого – Станіслава і Тараса. Наш видатний земляк, відомий письменник, на жаль, минулої осені пішов у вічне життя і сам не побачив відновлену рідну церкву, за долю якої так вболівав.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Чернігівщині опинився під загрозою зникнення музей

Для Миколаївської церкви обрали місце, що за характером ландшафту нагадує те, на якому вона розташовувалась у Городищі. Щойно ви проминули лісок ліворуч і пагорб зі знаменитою візитівкою музею – вітряками, як одразу виростають ще вдалині три позолочені бані. Наша церква! В оточенні млинів і хатинок Полісся її видно звідусіль. Це не просто окраса музею, це – наша історія, наша памʼять. Це святиня, якою пишаються, про яку дбають, яку збережуть. Храм міцно стоїть на українській землі, торкаючись хрестами небес, сильний і величний, дарує свою потужну енергетику всім, хто йде до нього. І вже незабаром ми зможемо в нашій Миколаївській церкві звернутися до Бога зі своїм сокровенним.

ЗАРАЗ ЦЕ ЧИТАЮТЬ: «Укрпошту» пропонують використовувати для доставки ліків у села

Наталія Шабел

Фото автора

Ще статті по темі

Back to top button