Роль добровольчих батальйонів у початковій фазі війни на Донбасі ще тільки належить оцінити неупереджено. Однією з перших операцій найвідомішого батальйону «Донбас» став бій у Карлівці 23 травня 2014 року.
На початку квітня 2014 року до керівництва Донецької області з пропозицією організувати добровольчий батальйон звернувся простий громадянин України Костянтин Ігорович Гришин. Однак ні губернатору, ні керівництву обласної міліції ця ідея категорично не сподобалася, і тоді Семен Семенченко виїхав до Дніпропетровська. Тут цю ідею палко підтримав тодішній глава Дніпропетровської обласної державної адміністрації Ігор Коломойський, який надав у його розпорядження для розміщення добровольців територію піонерського табору в Новопідгірне. Формально «батальйон» включили до складу «Полку національного захисту Дніпропетровської області».
Прибулі добровольці спершу проходили бойове злагодження в Новопідгірному, при цьому побутові умови були спартанські – спочатку навіть спали на карематах, потім завдяки допомозі волонтерів отримали спальні мішки та ліжка. Харчування надав Штаб національної оборони Дніпропетровської області, що фінансувався Коломойським, від МВС була отримана чорна форма, що невдовзі стала візитною карткою «донбасівців».
Тільки до 30 квітня 2014 року Міністерство оборони України прийняло офіційне рішення про створення й озброєння батальйонів територіальної оборони в кожній області України. Саме це рішення підвело юридичну базу під функціонування добровольчого загону «Донбас» як збройної одиниці. Тоді ж велика частина добровольців була оформлена офіційно.
Приблизно в цей же час батальйон, що не дотягував і до роти, був перекинутий ближче до Донецької області.
5 травня бійці брали участь у рейді на районний центр Велика Новосілка, під час якого на будівлі районної адміністрації був зірваний прапор ДНР і поставлений прапор України. Попутно була зачищена лояльна до сепаратистів міліція – начальник райвідділу ганебно втік, а міліціонерів змусили повторно скласти присягу на вірність Україні.
Після рейду до Маріуполя 8 травня на захист військової частини, яку вкотре штурмували «активісти ДНР», на озброєнні батальйону з’явилися перші п’ять автоматів, невдовзі їх кількість зросла до 13 (це на 70 осіб!).
22 травня Семенченко, який на той час призначив себе командиром батальйону, заявив про відновлення контролю над Володарським районом.
Однак справжнім першим бойовим хрещенням (на жаль, кривавим) батальйону «Донбас» став бій в районі села Карлівка. На той час у напрямку Донецька висувалася батальйонна тактична група 93-ї бригади.
Маючи відомості, що озброєних бойовиків у Карлівці мало, Семенченко вирішив прорватися, як кажуть, «нахрапом». Однак бойовики встигли викликати підкріплення, і з Донецька оперативно був підтягнутий батальйон «Схід» на двох КамАЗах (усього приблизно 80 осіб) під прикриттям одного БТР-70. Таке стало можливо через відсутність бойового досвіду у бійців добробата – була вислана група розвідки на цивільній машині, поява якої і викликала підозру бойовиків.
Бойове зіткнення було раптовим і жорстким. За короткий час атакуюча група «донбасівців» (в їх числі командира батальйону не було) була оточена в кафе та практично повністю знищена.
Втрати батальйону «Донбас» у бою налічували 4 людини убитими, ще 1 помер від ран, близько 20 бійців були поранені. Втрати бойовиків оцінюються в 15 осіб, кількість поранених невідома.
Тіла двох загиблих «донбасівців» були обміняні (за іншими даними – викуплені) запорізькою самообороною в бойовиків.
Один із загиблих у тому бою дончан мав позивний «Федір». 23 травня 2014-го «Федір» подзвонив дружині з-під Карлівки. Розповів про бій, як закидають гранатами. Наказав забирати дітей і тікати з Донецька. Після цього зв’язок увірвався. За якийсь час із Марією зустрілася подруга та показала фото — на них її чоловік уже мертвий, зі слідами живого насильства. Пізніше ці кадри облетіли закордоні ЗМІ. Осетинські бойовики вже вбитого «Федора» прив’язали до вантажівки і тягли по дорозі 10 кілометрів. Зліва на грудях була рана — звідси пішли чутки, що у нього було вирізане серце. Насправді просто осколочне поранення в груди. Загинув полонений від пострілу в голову.
Громадянській дружині довелося докласти багато зусиль, щоб дістати тіло з моргу й поховати. Ховали мовчки — поруч був похорон «ополченця» з озброєними людьми, і, як каже Марія, не можна було навіть плакати. З Донецька їй таки довелося тікати — погрожували перерізати горло синові. Сім`я виїхала спочатку до Слов’янська, потім до Дніпропетровська.
А ось тіло іншого бійця – Олега Ковалишина (позивний «Рейдер») — не знайдено й досі, навіть поховати родичам нікого.
