Чи можуть бійці АТО воювати без волонтерської допомоги? Самі волонтери кажуть: порівняно з 2014 роком, ситуація значно покращилась. Держава повністю забезпечує хлопців одягом, бронежилетами, касками та іншими засобами захисту.
Та одяг і спорядження це не єдине, чого наразі потребують бійці.
Бої на сході не припиняються, і про жодне перемир’я не йдеться. З боку противника працює важка артилерія. А тому щодня є руйнування та матеріальні втрати серед українських захисників. І отут без волонтерів атовцям уже не обійтися. Адже через одвічну бюрократію інколи бійцям доводиться чекати поповнення знищених речей кілька тижнів.
«Аби отримати за зруйнований бліндаж той самий ліс, скоби, цвяхи, вони повинні писати заявку, що проходить інстанції, потім через 2-3 тижні доставляють усе це. 2-3 тижні у відкритому полі хлопці ніяк жити не можуть. Волонтери наступного ж дня у кого що є відправляють у зону АТО», — волонтерка Жіночої сотні Самооборони Чернігівщини Оксана Рубан.
Серед нагальних потреб – медикаменти. З настанням осені виникла більша потреба в противірусних та протизастудних препаратах. Бійці хворіють, а медикаменти через ту ж бюрократію не встигають вчасно доїхати на фронт.
На харчування учасники АТО не скаржаться, проте самі волонтери розуміють: аби організм нормально функціонував, їм необхідно щодня їсти овочі та зелень.
Волонтери Жіночої сотні Самооборони Чернігівщини на фронт із подарунками їздять не рідше, ніж двічі на місяць.
«У нас вояжі на 5 днів по всій лінії фронту, тому що ми не виділяємо якийсь один підрозділ», — волонтерка Жіночої сотні Самооборони Чернігівщини Оксана Рубан.
Ще Оксана Рубан як парамедик раз на два місяці їде до одного з волонтерських медичних корпусів, там 2 тижні займається евакуацією поранених із поля бою до госпіталю. Така робота надзвичайно важлива, адже волонтери таким чином врятували не одне життя.
«Це така медична волонтерська сім’я, що користується волонтерськими реанімобілями, медикаментами, їжею. Ми контактуємо з найближчими батальйонами на відстані 15-20 кілометрів – 53-ю, 54-ю бригадами, 43-м батальйоном. Коли нам надходить на рацію, що 300-й треба забрати, ми їдемо шляхами евакуації, перехоплюємо пораненого, стабілізуємо його стан і доставляємо до госпіталю», — волонтерка Жіночої сотні Самооборони Чернігівщини Оксана Рубан.
Оксана Рубан впевнена: ще зарано говорити про те, що волонтерська допомога стає менш актуальною для зони АТО. Окрім першочергових потреб у заміні тих чи інших речей, українські чоловіки не менше потребують і психологічної підтримки. І саме волонтери залишаються тією мотузочкою до рідної домівки.
«З голоду вони не помруть. Але! Вони чудово розуміють, що можуть наступати, в них є для цього можливості. Команди на це їм поки що не дають. Вони кажуть: «Ми тупцюємо на одному місці» і психологічний стан у бійців нестабільний. Коли ми приїжджаємо до них, привозимо щось домашнє, вони просять залишитися ще хоч ненадовго. Такий зв’язок із Батьківщиною для них надважливий», — волонтерка Жіночої сотні Самооборони Чернігівщини Оксана Рубан.
Після візитів волонтерів на фронт самі бійці відзначають, що їхній психологічний стан стабілізується. А волонтери після кожної поїздки мають нові списки із потрібними для атовців речами – новими акумуляторами для рацій чи запчастинами для ремонту волонтерських машин, яких в АТО більшість.
