Період виходу на пенсію для багатьох людей стає справжнім випробуванням. Та психологи кажуть, що не варто боятися старості, адже коли людина досягає похилого віку, в неї з’являється більше вільного часу, який можна використати з користю для себе. Треба лише навчитися це робити.
Кандидат психологічних наук та доцент кафедри екологічної психології НУЧК імені Т.Г.Шевченка Олена Гірченко розповідає, що найчастіше люди з негативом ставляться до старості через страх самотності та те, що вже дорослі діти й онуки покинули рідну домівку. Ще однією причиною є відсутність роботи, яка давала не тільки матеріальне забезпечення, а й спілкування з колективом і друзями.
«Таким людям здається, що вони вже нікому не потрібні. Але треба пам’ятати, що самотність можлива в будь-якому віці. Однак найгостріше вона відчувається саме в похилому віці, коли з’являються об’єктивні обставини», – пояснює Олена Гірченко.
За її словами, пенсія – це час нарешті пожити для себе. Люди завжди живуть для когось: діти, онуки тощо. У молодості треба постійно про щось дбати, доглядати за близькими. Але в певному віці настає час, коли вже можна задатися питанням «А чого ж хочеться саме мені?». Тому не варто зациклюватись на думці про самотність, а, навпаки, сприймати старість як можливість робити те, що хочеться.
«І тому треба переорієнтувати своє життя, згадати якесь хобі, яким людина любила займатися, але не було часу, наприклад, через дітей. І тому здебільшого наші пенсіонери беруть собі дачні ділянки, займаються рибальством. Можна просто поїхати помандрувати Україною або зайнятися зооволонтерством. Але для цього потрібно мати бажання», – радить психолог.
Існує чимало видів рукоділля, це дає можливість почати вишивати, плести просто задля власного задоволення. Також варто приділити час походам у музеї та театри, на які раніше могло банально бракувати часу.
Олена Гірченко розповідає, що серед пенсіонерів Чернігова зараз дуже популярна скандинавська хода. Влітку також можна відвідати пляж і поспілкуватися з такими самими людьми, записатися на танці для пенсіонерів. Тут є можливість познайомитись з однолітками та знайти спільні теми для розмов.
Саме серед людей свого віку варто шукати друзів, адже вони переживають ті самі відчуття. Тому не треба соромитись запрошувати їх у гості та проводити спільні чаювання.
Якщо ж людина не знайшла для себе такого заняття, то вона залишається сидіти вдома та нудьгувати, але, за словами фахівців, це хибне вирішення проблеми.
Психолог наголошує на тому, що треба виявляти активність і цікавість до всього. Не варто забувати про ініціативу у спілкуванні.
«Якщо у людини є діти або онуки, які живуть окремо та не хочуть часто ходити у гості, то можна раз на тиждень, наприклад, спекти торт, пироги або наварити вареників. Від цього діти точно не відмовляться і прийдуть. Таким чином можна цілком задовольнити потребу у спілкуванні з родиною. Але треба робити щось таке, що буде корисне вже не тобі, а бути корисним для когось. Також можна запропонувати свою допомогу у догляді за онуками, не чекаючи, що діти самі про неї попросять», – розповідає фахівець.
Та не варто відкидати й той факт, що українські пенсіонери здебільшого обмежені у фінансах, тому їм може бути соромно просити щось для себе, для улюбленого заняття. Але не варто цього робити. Треба казати дітям про власні потреби, тим паче, що для них вони можуть бути не надто затратними.
Психолог також наголошує на тому, що, розповідаючи про свої хвороби, яких насправді немає, немолоді люди найчастіше шукають вторинної вигоди, що полягає у тому, щоб натиснути на почуття вини родичів, аби таким чином змусити їх частіше приходити. Але цей спосіб не є дієвим, адже його ефект триває мало і частіше призводить до роздратування.
«Така маніпуляція призводить до зворотної реакції. Таким чином родичі, навпаки, уникають людини. Краще показувати свою користь і скеровувати емоції в позитивне русло», – зазначає Олена Гірченко.
Та ЧЕlіne знайшов людей, які, попри свій поважний вік, не втрачають оптимізму та використовують час із користю. Так, 70-річний Василь Гаркуша досі працює на улюбленій роботі, а свій вільний час присвячує онукам і хобі, одним з яких є риболовля, але тут він асистує своєму синові, який також полюбляє цю справу. Та це не єдине захоплення Василя Івановича.
«Улюблене заняття – це мій город. Десь на півроку я повністю поринаю у садівництво. Тут у мене яблука, груші, овочі, ягоди та багато іншого. А щойно з’являються гриби, я одразу їду до лісу. Це неперевершене відчуття, якого я не можу передати словами, тож, коли я їх збираю, то мимоволі починаю співати, сам того не помічаючи, хоча насправді голосу не маю. Але найбільшу радість у мене викликають мої онуки, коли на тебе дивляться дитячі оченята й усміхаються, то насправді розумієш, що таке щастя», – ділиться Василь Іванович.
А от 83-річна Ганна Мороз не може всидіти вдома. Вона дуже любить спілкування, тому, хоч уже їй і важкувато ходити, та бабуся все одно часто прогулюється в міському парку, де знаходить нових подруг.
«Я щодня ходжу до парку, там у мене вже є багато знайомих приблизно такого ж віку. Ми одна одну добре знаємо, ділимося власними переживаннями, розмовляємо про дітей та онуків, згадуємо молодість. Є у мене сусідка, що живе поверхом нижче, ми з нею також постійно зідзвонюємось і ходимо в гості. Також я все життя любила готувати, зараз сили вже не ті, але я завжди знаходжу час для того, аби спекти пироги та пригостити ними онуків. Коли є натхнення, то можу навіть приготувати щось серйозніше. Кожного дня спілкуюсь зі своїми доньками, бачимося не так часто, але все одно – то вони до мене навідаються, то я до них», – розповідає Ганна Миколаївна.
Тож поважні роки – не вирок, а, навпаки, ще одна можливість знайти себе та показати гідний приклад молодому поколінню.
