Хлопчики з Чернігівщини отримали презент від Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова

Публікація на ЧЕЛАЙН допомогла в пошуках хлопчиків із села Нова Басань, які писали листи, аби морально підтримати українських військових. Один із таких листів висів на кухні Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова, де кухарем на ротації була чернігівка Алла Луценко.

Саме вона звернула увагу на нього і вирішила знайти авторів, зокрема хлопчика на ім’я Денис, аби після повернення додому вручити подарунки від усього ПДМШ ім. Пирогова. Як уже зазначалося, із пошуками допоміг ЧЕЛАЙН – і наступного дня після виходу статті вже був відомий контакт мами Дениса й була інформація, як знайти інших згаданих у листі хлопчиків.

Про зустріч із ними та волонтерство – в розмові з Аллою Луценко, яка, до речі, зараз у декреті.

Пані Алло, як ви зважилися поїхати в ротацію на фронт разом із ПДМШ?

Для Перемоги у війні кожен має робити все можливе. Одні сітки плетуть, другі – донатять, треті – волонтерять… Я доєдналася до волонтерського руху медиків, адже для забезпечення їхньої нормальної роботи необхідна командна підтримка, зокрема потрібні кухарі, аби готувати їжу. Я поїхала, бо маю великий досвід і бажання допомагати. Для мене це не було подвигом іпроблемою.

Як родина сприйняла вашу ініціативу поїхати? Не відмовляли?

У мене патріотична сім’я, то відмовляти навіть ніхто й не думав. Бабуся з сестрою доглядали діток, бо в мене двоє дітей – 12 років і майже 3 рочки. Домашній тил у нас надійний.

Скільки ви там пробули?

Місяць. Саме стільки тривають ротації.

Важко було чи справлялися? 

Звісно, що справлялася. Якби це було мені не під силу, я туди не їхала б. Адже кожен розуміє, куди прямує. Я навіть думала, що умови будуть суттєво складніші. Насправді вони виявилися навіть трішки легшими, ніж я очікувала. 

Я радо допомагала медикам. Більше того, вважаю за честь, що я для них готувала. Бо вони сотнями рятували наших хлопців. Справа медиків гідна поваги. А військовим взагалі шана, честь і хвала. 

Ви там цілий день біля плити стояли? 

Усе залежало від ситуації. Мені треба було нагодувати підрозділ. Тобто на обід обов’язково гаряча страва і на вечір – щось на кшталт другої страви з наявних продуктів. Приготування сніданку до моїх обов’язків не входило, але я це робила, бо мені було приємно, час і можливості для цього були. Нарізання бутербродів медикам у дорогу теж не входило в мої обов’язки, але я також постійно це робила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Медичний канабіс: правда та вигадки про його легалізацію

Як відбулася зустріч із хлопчиками, яких розшукували? 

Їздили до них. Після того, як знайшлися контакти, я зв’язалася з мамою хлопчика Дениса і домовилися, що коли повернуся з ротації, то привезу хлопчикам презент. І в підрозділі я розповіла про намір. То всі сказали, що історія хороша і дітям треба неодмінно щось подарувати. Ми вирішили, що це будуть наші футболки ПДМШ із логотипами та шеврони. Адже хлопчикам потрібні справжні військові атрибути. 

Вирішила з’їздити особисто, бо віддячити дітям – це важлива справа. Можливо, навіть я для них якийсь герой. Бо не кожен готовий покинути дім і поїхати кудись на допомогу. Тож я шукала такий морально-психологічний аспект підтримки для них. Бо це важливо для виховання, для майбутнього. Я за освітою викладач, але не працювала за фахом. Утім, усі методики педагогічні і дитячу психологію вивчала, тож знаю, що дуже важливо закріпити досвід, який отримали діти. 

До речі, одна мама сказала, що діти були просто шоковані тим, що цей лист узагалі зберігся, що його хтось читав. Це дуже суттєвий фідбек для дітей. Вони переконалися, що підтримувати військових і волонтерів дуже потрібно і важливо, причому дітям також.

Для мене було честю до них поїхати, особисто подякувати тапідтримати.

Що особливо порадувало хлопчиків під час зустрічі? 

Вони були в захваті від футболок. І деякі хлопчаки почали знімати свої й одягати ті, що я привезла. Така дитяча радість у нинішній час дуже важлива. Вони довгенько нас чекали, бо ми затримувалися в дорозі. Я дуже через це хвилювалася, навіть мамі Дениса писала про це. Вона відповіла, що все добре, вони з азартом чекають. І я це відчула, коли приїхала. Діти були щасливі. Я розказала, наскільки важливе те, що вони пишуть, допомагають. Щоправда, спілкування наше було недовгим. Але я розповіла, що в нашому пункті є інше окреме приміщення, де військовим надають допомогу і в коридорі вся стіна завішана дитячими малюнками, віршиками, побажаннями. Я зробила відеозйомку цієї стіни для себе, але цим хлопцям показала. Кажу: «Дивіться, скільки діток пишуть. І наскільки це важливо». Уцьому великому коридорі хоч і недовго, але чекають на евакуацію до госпіталю бійці, які зазнали легких поранень і яким уже надали невідкладну медичну допомогу. То військові бачать велику кількість дитячих листів і малюнків на стінах, які є вагомою психологічною підтримкою. 

І хлопчики з Нової Басані упізнали на тій стіні свої малюнки та вироби. З неабияким дитячим азартом вони також роздивлялися фотографії. 

Хлопчаки і їхні мами, які всі виявилися щирими та позитивними, були дуже задоволені. Зустріч видалася напрочуд теплою і позитивною. 

А ще привезла дітям тортик, то вони всі разом після зустрічі пішли його їсти. 

До речі, ми сфотографувалися на пам’ять. Також знаю, що у них є свій прапор, де всі залишають автографи. Така честь випала й мені. А на цьому їхньому прапорі навіть є підпис міністра оборони. Мені вони подарували маленькі прапорці і такожзалишили свої автографи. 

Ірина Осташко

Фото – Алла Луценко